«Одійдіте, недруги лукаві,друзі, зачекайте на путі...»

Щодо другого вірша, то в, можна сказати, поважному київському видавництві «Наукова думка» в книжці «Ти знаєш, що ти — людина» (упорядник В. А. Гончаренко, наклад 10 тисяч примірників), яка вийшла нинішнього року, на сторінці 97 стоїть дата під цим віршем 26.12.1961, а на сторінці 138 під таким самим твором, лише з назвою «Задивляюсь у твої зіниці», дата — 1962. Книжка, очевидно, мала вийти якнайповнішою, це було помітно неозброєним оком з наміру впорядника з перших сторінок, але вийшла вона лише з непомірними претензіями на найповніше видання творів. Нема в ній ні прози, ні публіцистики, ні критичних заміток, ні листів, ні тим паче щоденника — чого в автора не так уже й багато. Та й примітки, хай вибачать видавці, примітивні.

Можливо, це просто недогляд чи неуважність готувачів видання, хоча для деяких читачів, мабуть, це не має істотного значення, для більшості це байдуже, але для істориків літератури таке ставлення справляє прикре враження.

Особливо, якщо йдеться про власне життя поета і його творчість. Адже нині вже написано й оприлюднено на шпальтах часописів спогади знайомих, колег, очевидців про те, що Василя Симоненка було в Черкасах жорстоко побито й це стало, ймовірно, причиною його ранньої смерті — у 28-літньому віці — у грудні 1963 року. Подейкують, за злочинною змовою тодішніх місцевих владців, а може, була і вказівка з центру. Та хто ж про це скаже?.. Лише тогочасні свідки... Правда, вони ж не вороги собі...

Підтвердження цьому самі поетові твори, рядки з його віршів того часу, уривки зі спогадів, поетових листів і щоденникових записів.

Згадаймо хоча б отакі віршовані рядки із «Монолога маленького привида» («Кирпатий барометр»): «Моє життя потрощене, мов жито, ціпами божевілля і злоби», «І кров моя червоно цебеніла у банку із рожевої руки», «І чорна ніч звелась в очах у мене», «Моїм убивцям у голодні вени влили мою дитинно чисту кров», «Розтоптаний жорстокістю нікчем». Так із ним учинили.

Це була помста правдоборцеві за його відстоювання українських інтересів, а на той час за подібне «нагороджувалося» тортурами і знущанням, в’язницями і засланням, смертю. Тепер дещо інакше...

Автор закликає в образі малого привида до боротьби і ненависті з катами. Це не просто кати, а одвічний і підступний ворог, це «відгодована злість, і хитрість, і закута в броню брехня», це вузьколобі й куцоногі, які правлять світом. Хоч, як пише поет, у нього немає страху за плечима, він з докором дивиться на світ і закликає спопеляти байдужі серця, а сліпоту й холопство проклясти. І хоча авторова печаль не має межі, він закликає нас «у відчаї не гнуться, а вибухати, як нові сонця!»

І він вибухає, бореться словом правди і свого синівського обов’язку перед Україною, перед рідною матір’ю. Якими не були б матері, які нас породили, ми їх не вибираємо, ми лише завдячуємо їм своєю появою на світ. Інша річ, які ми вдячні сини і дочки. Отож:

Можна вибрать друга

і по духу брата,

Та не можна

рідну матір вибирати.

Бо то вже буде чужа мати, як і чужа, нерідна, Батьківщина. Це не вибирається. Це дано вищим смислом Природи. І від неї нікуди не дінешся. Хіба, відцуравшись рідної матері чи Батьківщини, станеш злочинцем, бандюгою. Прикладів більш ніж удосталь.

Усі ці роздуми і пристрасні слова пов’язано у Василя Симоненка з майбутнім, автор думає, клопочеться за рідний народ:

Щоб квітував на диво

всього світу

Козацький геніальний

родовід!.

Хоч:

Ми винуваті,

що міліють ріки

І лисинами світять

береги,

Що десь духовні

лупляться каліки,

І виростають

ваші вороги.

Тут на згадку спливають рядки великого поета Олександра Олеся, написані ним у 1909 році. Що було за царя, те й за більшовиків:

Ми останні вже весла

ламали

І далекі були береги.

А над нами мушкети

блищали,

І сміялися з нас вороги...

Протягом століть, та й за нинішніх, здавалося б, вільніших часів, щодо висловлення власних волелюбних думок, з Українського (в Основному Законі з великої літери!) народу не просто сміялися та знущалися, його нищили фізично й духовно будь-якими засобами. Війни і голодомори, терори і переслідування, звичайнісінькі вбивства і постійні здирства, винищення і вигнання тощо — все це та багато іншого застосовувалося і випробовувалося на нас, українцях. Здається, у світі немає такого іншого народу, як наш, котрий витерпів стільки страждань і мук, горя і лиха.

Уже народ —

одна суцільна рана,

Уже від крові

хижіє земля,

І кожного катюгу

і тирана

Уже чекає

зсукана петля.

(«Пророцтво 17-го року»)

Та завжди є застереження, все стверджується через «але»:

Коли б усі

одурені прозріли,

Коли б усі

убиті ожили...

Згадуються мені часи закриття літературної студії, точніше, обласного літературного об’єднання імені Василя Симоненка в Черкасах 1972 року. Нас просто тоді розігнали, обвинувативши в усіх мислимих і немислимих гріхах.

Для нас, молодих тоді літстудійців, хоча, напевно, й не для всіх, його ім’я, власне, творчість, можливо, за деяким винятком, було ледве що не святим. Літстудійці збиралися на другому поверсі редакції газети «Молодь Черкащини». Там висів на стіні портрет поета в рушнику, були книжки, лежали підшивки різноманітних газет. На своїх засіданнях ми читали класичні, модернові твори, свої власні поетичні спроби, обговорювали їх у міру власного розуміння й освіти, читали власноруч підготовлені лекції з історії рідного краю, країни, розбирали, аналізували літературні течії, їхні школи чи то в Україні, чи в світі, намагаючись застосовувати тодішні критичні праці зі світової й вітчизняної філософії, філології, літературознавства тощо. Це була, принаймні для мене особисто, велика школа не лише літературознавства, історії чи філософії, а й життя...

Пересвідчився на власній шкурі... і долі. Та кому воно треба?...

Багато добрих, освічених, щирих і працьовитих людей живе і творить і у цьому наддніпрянському місті, і по всій Україні. Розумні й гарні бібліотекарки, дотепні художники, з широким світоглядом архітектори, інженери, веселуни-журналісти, тодішні початківці поети, прості звичайнісінькі люди давали читати заборонені на той час рукописи, книжки, окремі вірші й щоденникові записи Василя Симоненка, різноманітні народознавчі, літературознавчі, філософські, історичні праці. Хто підтримував морально, хто — порадою, хто — втишеним заспокійливим словом... Усім нині і завжди буду я вдячний...

І от весною в одну з літературних п’ятниць нас просто не пустили в приміщення черкаської молодіжки. Спочатку казали, буцімто пропав ключ, потім, що нас туди не пускатимуть, бо ми, мовляв, там смітили й навіть (розповсюджували плітки) нагаджували. Ще кілька засідань літстудії «провели», тобто поговорили, та й розійшлися, під ліхтарем. Потім зустрілися в якійсь кав’ярні на вулиці, що тяглася до Дніпра повз той жовтий будиночок, де, зокрема, і мене допитував якийсь капітан з московським прізвищем. Допитувався про все, що тоді допитували, а я йому читав свої вірші про кохання, а насамкінець він мені «пообіцяв» п’ять років мінімум справжньої буцегарні.

І чужинці, і свої не ликом шиті. Чимало хто з них став «відомим», а може, й «свідомим» на свій копил, лауреатом і без лаврових вінків, хто потрапив на крутозлами та ніяк не складе іспиту на волю... Знаємо ще безліч і не таких випадків та прикладів нинішнього розбурханого й болісного існування. Правда, голови тоді не відрізували... Була одна зловмисна автокатастрофа з Машеровим, так, може, ми лише про одну й знаємо. А то по тюрмах та в засланнях гнили та вмирали.

«І життя, мов би їх не било», і «сьогодні шкіру міняє гадюка», писав Василь Симоненко... Йому віриться безсумнівно, беззаперечно.

«Історія насильств і батогів» за нашим поетом ще буде писатися, одурені, можливо, прозрять, а в морок відійде підле і лукаве, «пощезнуть всі перевертні й приблуди і орди завойовників-заброд»...

Хочеться дуже вірити в це пророцтво великого поета. Щоправда, не всім дано й прозріти. Лише геніальним, талановитим... Так «геніїв між нами небагато», і геніальним був простий чоловік. Він же це й стверджував. Хоч природно розумна українська проста душа це увібрала з молоком матері, з її колисковою...

На згадку спадають Василеві вірші й думки про «цвинтарі розстріляних ілюзій», «мільярди вір заритих у чорнозем», «міста-ренегати», поетових колег, ровесників, нині відомих людей у політиці і літературі.

У листі до літературознавця, поета й перекладача Івана Світличного за півроку до смерті 18 червня 1963 року, якщо вірити надрукованим листам, він пише, що «... коли прокинешся, то почуваєш, як твоїм вухам не вистачає... елементарно хибних есе Сверстюка, темпераментних абсурдів Дзюби».

Василь Симоненко вже тоді щось у них таке несприйнятне вбачав, а нас застерігав, що і в таких, нині відомих людей, вже були наявними тоді елементарні хиби й абсурди, або, простіше кажучи, нісенітниці. Можливо, не так уже й багато було в них цих похибок, але він бачив, щоб ми не клюнули на м’якиш, як дурні горобці, та потрапили в їхнє сильце. Похибку ще можна виправити, а от нісенітниця може бути маніякальною, нав’язливою ідеєю, а це вже хвороба майже невиліковна.

У щоденнику за місяць до відходу у вічність Василь напише, що в Черкасах він став ще самотнішим, що ті, на кого він сподівався, «виявився звичайнісіньким флюгером», стали користолюбцями... А скільки їх? Не злічити («Нікчемна, продажна челядь, банда кривляк для втіх...») лакуз і холуїв, що й тепер разом із шовіністами східної масті та їхнім, як визначив Поет, «черствим кацапським словом» намагаються донищити нас?!

Вони прийшли не тільки за добром,

Прийшли забрати ім’я твоє, мову.

Пустити твого сина байстрюком.

З гнобителем не житимеш у згоді:

Йому «панять», тобі тягнути віз.

(«Курдському братові»)

Василь Симоненко не зламався. Він правді в очі дивився прямо. І боровся до загину. І заповідав це нам, якщо для нас, нині сущих, він щось та означає, має вагу та силу.

Не заколисуй ненависті силу,

Тоді привітність візьмеш за девіз,

Як упаде в роззявлену могилу

Останній на планеті  шовініст.

Для нього в його думках і творчості понад усе була Україна. Він щогодини, щомиті бився з чортами («Ходить їх до біса на землі»). Задля України він жив. Окрім неї, для нього не існувало авторитетів, нікого, особливо держав-монстрів:

Хай мовчать Америки й Росії,

Коли я з тобою говорю.

Маються на увазі наддержави чи такий собі конгломерат-держава, лихвар-загарбник, що на захоплених землях знищеного тубільного населення («Жиріє з крові змучених народів») сьогодні, під приводом пошуку терористів, бомбить, нищить нізащо вже інші слабші держави. При цьому там руйнується все, гинуть невинні люди. Історія завоювань чужих земель і народів відома. Буде то Москва, США, Ізраїль чи хто інший.

Хоча є у Василя і такі студентські вірші, як, наприклад, «Завжди ми, Росіє, з тобою», але є й «Брама», де «Сотні літ наруга і тортури мертвих повертають у гробах.., а сторожа (вже не при мечах) нову жертву кидає під мури з тряпкою брудною на очах», є й твір «47-й рік» про голод, «Українська мелодія».

Ось тому, пише він у поезії «Де зараз ви, кати мого народу?», щоб «кати осатанілі» не забували ніде, що:

Народ мій є! В його гарячих жилах Козацька кров пульсує і гуде!

Згадується, у виданні 20-річної давнини книжки Василя Симоненка «Лебеді материнства» строфу, що починається словами «Ради тебе перли в душу сію, ради тебе мислю і творю», тобто задля рідної України, упорядникам не вдалося відстояти. Замість цієї строфи поставлено лише три крапки. Тепер, думається, і їх, можливо, не залишиться після кожного з нас, коли прийде час звітувати перед Богом і власним сумлінням...

Мнозі недруги лукаві та підступні навколо нас і вони ж добром не відійдуть... Друзі... Якщо вони й є, то дехто чекає, а дехто й вичікує... Борці?.. Вони або «друзі народу» і воюють із соціал-демократами?.. Або-або... «За шмат гнилої ковбаси...» Тільки ж Вона... Непідкупна. Забули? Чи безпам’ятними стали...