Парадокс вільнодумства

Днями я вирішила зайти до подруги. Вона мешкає в одному з гуртожитків Національного університету імені Тараса Шевченка. Леся, так звуть мою знайому, — аспірантка.

На вахті гуртожитку мене зустріла сувора, як годиться для вітчизняного вахтера, тітонька з традиційним запитанням:

— Ви до кого?

Повідомляю, що прийшла до подруги, називаю номер кімнати. Вахтерка, не піднімаючи очей від якогось важливого (?) документа, незворушно промовляє:

— Вона має підійти та розписатися в журналі.

Я подаю документ, що посвідчує мою особу, і хочу пройти повз «вертушку». Турнікет заблоковано.

— У нас так не можна, — каже вартова гуртожитського порядку. — Спочатку нехай мешканка кімнати «залагодить формальності».

Я все ще сподіваюся вирішити непорозуміння, намагаюся пояснити, мовляв, подруга не знає про мій прихід. Чи я маю володіти телепатичними можливостями або даром навіювання, щоб потрапити до Лесиної кімнати — розмірковую про себе.

— А чи є можливість якось повідомити дівчину про мій візит (тобто про спробу)? На поверсі є черговий студент, внутрішній телефон?

— Коли хтось їй перекаже.

А якщо ніхто не йтиме в напрямку тієї кімнати? Виявляється, мушу чекати хоч весь день, бо «є розпорядження». З’ясовується, й години візиту обмежені — з 15-ї до 22-ї. Якщо хтось, не дай, Боже, захворіє, то й відвідати його зранку не можна. Або ти весь відданий на милість вахтера (тут доречно згадати й актуальну для нашого часу проблему хабарництва). Навіть батьки, які приїхали до свого чада, мають писати заяву на дозвіл переночувати.

— Був випадок, — розповідала Леся, — коли дружині з дворічною дитиною не дозволили заночувати в кімнаті чоловіка-аспіранта. Відповідь чітка: тут прописаний лише він. Мовляв, гостюйте деінде. Як улаштувалася бідолашна жінка, яка намагалася довести свої права штампом у паспорті, невідомо. Згадується колишнє «у нас сексу немає». Тобто спільні діти є, а ночувати разом без дозволу вищого начальства — зась!

Звичайно, у відповідальних вузівських осіб є логічні обгрунтування таких «профілактичних» заходів — щоб не докучати співмешканцям кімнати, аби попередити непристойну поведінку відвідувачів тощо.

Цікаво, що гуртожиток є власністю університету, отже, ідейним продовженням найпрестижнішого національного вузу (про що з півроку тому заявлялося чітко й голосно). А нагадує казарму з визначеними годинами побачень і жорсткими правилами пропуску. А якщо саме в ньому живуть найпрогресивніші представники українського студентства, майбутні науковці, винахідники, генії! Може, наші студенти — деградуючі молодики й неконтрольовані дівчата і їх треба тримати в шорах? Ні, вони звичайні молоді люди. Ми за інерцією як годиться сприймаємо слова про демократичне суспільство разом з алогічними методами порядку.

Здається, для пострадянського суспільства характерні крайнощі. Стосовно тих-таки статевих відносин. Раніше: народила учениця в десятому класі — ганьба класному керівникові й усій школі. Тепер «класну маму» колеги щиро вітають, мовляв, радість яка, «бабусею» стали! Так і з гуртожитським порядком. Ні туди, Господи, ні сюди. А якщо вже ми хочемо бути частиною цивілізованого світу, будь ласка, приклади.

— У цій країні хлопці й дівчата живуть у різних гуртожитках. Тільки один день раз на рік є так званий open house (відкритий дім), коли можна подивитися, як живуть колеги протилежної статі. Там теж є дядечко-вахтер (або тітонька), який не піддається на умовляння пропустити, скажімо, товаришку в чоловічі апартаменти. А от друга — будь ласка. Якщо гості завітали раптово — в кожній кімнаті є телефон.

— У студентських гуртожитках Німеччини пропускної системи як такої немає. На вхідних дверях — кодовий замок та домофон. Відвідувачів пропускає сам мешканець кімнати. Під час навчання до мене декілька раз приїжджали друзі з України та Росії.