Сьогодні Володимир Талашко, можливо, як ніколи раніше, схожий на своїх екранних героїв. Зовні немов витесаний з каменю найтвердіших порід. Усередині — вразливий, добрий, іронічний інтелектуал. Він майстерно оберігає це своє «усередині», як і все, що пов’язано з його приватним життям.
Ми розмовляли з Володимиром не раз. Але більш заглиблено — років одинадцять тому. Запам’яталася фраза з тієї розмови: «Голосую за оголений нерв. Актор — це оголений нерв плюс майстерність, мудрість. Якщо людина спокійна, сита, байдужа, вона ні на що не здатна за великим рахунком».
Володимирові Дмитровичу давно нікому нічого не варто доводити. За плечима — безліч рельєфних ролей у фільмах нашого отроцтва. Серед них — «В бій ідуть тільки ‘’старики’’», «Як гартувалася сталь», «Овод», «Таємниці святого Юра», «Пароль знали двоє», «Русь споконвічна», «Підземелля відьом», «Чорний квадрат», «Обережно! Червона ртуть!»... Мені завжди подобався його Китобій з «Капітана Немо» — неврастенічний, але дуже справедливий.
...У затишній квартирі біля Золотих воріт на господаря так само чекає розкішний колі Дар. Там-сям — фотосвідчення життя Володимира в кіно. Про яке тоді ще було що писати.
— Ми довго предметно розмовляли більш ніж одинадцять років тому. Фільми «перехідного періоду» викликали чимале невдоволення, але в кіно щось відбувалося. У вашому житті, напевно, багато чого змінилося за цей час. Ви ще більше заглибились у викладацьку діяльність, вас стали частіше бачити на телебаченні...
— Тоді, коли ми з вами зустрічалися, говорили про свій час із трепетом, оптимізмом. Але тепер прийшли до того, що виживають не кращі голови, не кращі руки, душі, серця. Хоча і тоді в мене, правду кажучи, вистачало розуму не обнадіюватися. Адже руйнувався Театр кіноактора на площі Перемоги, єдиний у країні по сьогодні. Якби його зберегли, то нині бачили б на сцені Маргариту Криницину, Костя Степанкова, Миколу Оляліна... Вони ж бо сьогодні немов розчинилися. Колись Олександр Олесь писав: мовляв, так багато говорять про незалежність, державність — і так мало роблять. Слова, які можна прийняти й на рахунок нашого часу, часу без совісті. Узяти хоча б те, що нині відбувається в культурі, на телеекрані (вже не кажу про великий екран): це просто безсоромність.
— Ви завжди називали себе хлопцем з Донбасу. Хоча знаю, що народилися в Ковелі, на Волині...
— Волинська земля дала мені можливість опертися, я дуже їй за це вдячний. Але Донбас — це те, що становить мою душу, кістки. Саме там я усвідомив, що таке родина, дружба, спільність хлібосольних людей, які щодня ризикують життям. Хоча в ті далекі часи я про таку кількість загиблих не чув. Мої батько, дід ходили в шахту. Від нас, макіївців, неможливо було приховати, що трапилася трагедія.
«Мама заплакала, батько взяв пасок» — так сприйняли вдома рішення Володимира піти в артисти. Потім були інститут, гра в театрі, кіно нарешті. І незабаром критики не зі зла стали називати Володю Талашка божевільним актором для божевільного режисера Миколи Мащенка. Саме Мащенко вивів артиста на орбіту великого кінематографа. Саме він дав першу роль — у «Комісарах». А популярність приніс «артист дуже великого театру» — мабуть, найцікавіший, найнеоднозначніший персонаж картини «В бій ідуть тільки ‘’старики’’» Леоніда Бикова. Йоржисті, рвучкі, складні, а тому — притягальні... Режисери бачили, що у В. Талашка, крім голлівудської фактури, є ще й потенціал саме для таких характерів.
— Нерозумно запитувати, чому вас не видно в кіно. Тому що не видно кіно. З другого боку, кіноактор за всіх часів і в будь-якій країні — камікадзе. Він прирікає себе на довічне чекання. Я завжди цю професію бачила досить трагічною... А чи можете ви сказати, що вас останнім часом вразило на екрані?
— Вразило? У кіно?.. (Велика пауза. — Авт.) На великому екрані — вагаюся. На телеекрані — нічого, крім свинства, вульгарності, мерзоти, зокрема в серіалах. Героїв там, тобто тих, хто є стрижнем нації, немає. Там є вчитель, такий, як у «Доживемо до понеділка»? Там є такий, як герой Тихонова в «Білому Бімі...»? А схожі на тих, котрі живуть у фільмах Бикова, Василя Шукшина? Ми бачимо в кіно чоловіка, що обійняв берізку, заплакав, повинився в злочинах?.. Нинішні герої не перепрошують — вони нахабно лізуть. За дуже рідкісним винятком, гідних картин не бачу.
— До речі, у вашому довгому послужному списку відвертих мерзотників я щось не пригадаю.
— Не діждете.
— Ви часто знімалися в картинах пригодницьких і детективних. Можна припустити, що нині на вас мають сипатися пропозиції знятися в серіалах такого спрямування.
— Якщо мене там немає, мене це не зачіпає. Зачіпає інше. Якби я бачив там Сергія Підгорного, покійного Дмитра Миргородського... Чому немає на екрані тих людей, яких не знімати не можна? А чому б не написати сценарії адресно для Костя Степанкова, Ади Роговцевої, Маргарити Кринициної, Миколи Оляліна, Лариси Кадочникової, Валерії Заклунної?.. Де ті меценати, що нададуть можливість щось залишити нащадкам? Артисти — це ж генофонд нації. Підгорний бідує? Так створіть під нього сценарій — під такого, який він є.
— Безнадія в кінематографі — загальне місце, і розмови про неї, не підкріплені ділом, набивають оскому. Рік тому на одному міжнародному фестивалі наш високий чиновник від культури заявив на прес-конференції, що в Україні щороку знімають 15 фільмів.
— Де?
— В Україні.
— Та годі, нехай не дурить. Нічого подібного не відбувається.
— Ще одна парадоксальна, як на сьогодні, тема: викладацька діяльність. Тринадцять років ви навчаєте акторській майстерності студентів інституту театрального мистецтва імені Карпенка-Карого. У випускників вузу немає грошей, щоб зняти дипломну роботу. Потім вони здебільшого на телебаченні та на халтурах. Утрачають кваліфікацію, так і не набувши досвіду. Навіщо їх так багато? Куди їх потім подіти в країні, де немає кінематографа?
— Це ніхто, мабуть, не прораховує. Так, як усякий будівельний проект прораховують, починаючи з розвідки глибин. У будь-якому разі, освіта — це добре. Звичайно, нам свого часу обіцяли, що по закінченні четвертого курсу на дипломний спектакль прийдуть зацікавлені люди, що нас куплять.
Сьогодні йде повальне одипломування всіх бажаючих. Своїм я пояснюю, що вакансій бандитів і футболістів на всіх не вистачить. І потрібно вчитися. Може, треба плодити їх багато, а потім — нехай виживає найсильніший. Але ж кожен педагог тривожиться за своїх, хоче дати їм можливість проявити себе.
— Чергові жертви кіномистецтва...
— Думаю, навчити бути артистом — неможливо, це від Бога. Дуже добре про це сказано в Лесі Українки в «Оргії». А наш обов’язок — підвести до розуміння, як це робиться, решта — обдарування.
Більше непокоїть інше. Коли мої студенти сьогодні вважають, що Василь Шукшин — це «нецікаво», коли вони не знають «Вассу Желєзнову» чи «Єгора Буличова» Горького, я сумніваюся, що їх зацікавить той самий Микола Мащенко. Це поза моїм розумінням, але ж їх до цього підводять, у програмі цього немає. Сьогодні не було Горького — він прорадянський, із часом не стане Пушкіна, Ахматової, Паустовского, Василя Бикова...
— І Тарковського, і Сокурова...
— Коли сьогодні абітурієнт на кінознавство не знає Степанкова, Роговцеву, Заклунну, про що можна балакати? Держава, і не без допомоги можновладців, котиться в прірву.
Володимир живе книжками. Його автори — Дюрренматт, Белль, Достоєвський, Шекспір, Булгаков... Кулінарні імпровізації і вироби з дерева — теж прояви творчої натури. Нарівні з відомішими — кафедрою, знімальним майданчиком, телестудією.
— Ви якийсь альтруїст. Увесь час говорите про когось...
— Тому що вважаю, що якби не було когось, не було б і мене. Мною опікуються мої друзі. Завдяки їм я можу собі дозволити бути в цьому житті відносно незалежною людиною.
А мій альтруїзм — швидше небажання котитися по похилій разом з людьми, що втратили совість, з безрідними. З погляду альтруїзму, як ви кажете, мені цікава й робота на телебаченні. Я автор програм «Будемо жити!» і «Польова пошта пам’яті». Обидві виходили на першому каналі.
— Чому в минулому часі?
— Трохи пізніше поясню. Перша — присвячена людям, що незалежно від часу залишаються знаковими. Адже ми пам’ятаємо Христа, Володимира Мономаха, Богдана Хмельницького. Чому ж не повинні пам’ятати Ніну Матвієнко, Сергія Червонописького, Олександра Героєва — льотчика, старшого лейтенанта, заслуженого артиста, співака, скульптора?.. «Польова пошта пам’яті» існувала завдяки дивовижній людині, що очолює комітет у справах ветеранів, — Сергію Червонопиському, він вибивав на неї гроші. Програма про ветеранів Великої Вітчизняної, Афгану, чорнобильців. Про наших мам, тат, дідусів, бабусь. Програма має загальнодержавне значення, але на неї грошей нема, хоча знаходяться на які завгодно дурні, безглузді проекти. Через безгрошів’я не вийшли п’ять програм «Польової пошти пам’яті». «Будемо жити!» немає вже місяців десять.
Просто я вважаю, що ветерани — це наша совість. Це наш сором. Дивлячись на них, неможливо красти, брехати. Хоча їх спокійно обкрадають. Дедалі менше уваги приділяють цим людям.
Ось так. Пишатися нам поки що нічим. Культуру ми не будуємо, а тільки говоримо.
— Доволі похмуро. І що нам усім робити?
— Певне, потрібно сприймати все це як піну, лушпиння, що прошелестить і зникне. Звичайно, треба не сидіти, а щось робити. Якщо свою справу не вдається робити, то потрібно знаходити якусь віддушину. Мені, на відміну від багатьох моїх колег, друзів, вважаю, пощастило: я затребуваний.
— Ви завжди були любимчиком і, сподіваюся, любителем жінок. Чому ви ніколи не говорите про особисте життя?
— Тому що воно особисте. Я вважаю, що найближчих людей треба берегти. А оскільки газетярі часто нетактовні, то не хочу, щоб моїм рідним було соромно.
— Годі, залишмо жінок...
— Я люблю все, що пов’язано з собаками. Нині багато структур, які захищають тварин. І так мало — котрі захищають людей. Ми непробачно мало робимо, щоб наші старі почувалися гідно. Коли гуляю з Даром о п’ятій-пів на шосту, бачу інтелігентних пенсіонерів в охайних плащиках, які соромливо щось шукають у смітниках. Це — за межею припустимого. Коли державі стане по-справжньому соромно? Дай, Боже, щоб у країні, нарешті, стали піклуватися про старих. Адже ми з’явилися на світ і живемо завдяки їм.
Розмовляла Ольга КЛЕЙМЕНОВА.
