З кінця вересня у львівському соборі Святого Юра знаходиться найбільш точна із семи існуючих копія славетної Туринської плащаниці. Протягом року реліквію зможуть побачити також мешканці Києва, Донецька й низки інших міст нашої країни. Особливу цінність для віруючих ця копія становить не лише максимальною подібністю до оригіналу, а й тим, що в момент освячення вона торкалася оригіналу.
У християнській традиції плащаниця вважається однією з найважливіших реліквій, тому що це поховальний покрив, у який було загорнено тіло Ісуса Христа. Однак численні скептики твердять, що древня матерія, яка зберігається в Турині в кафедральному соборі Святого Джіованні Батісти (Іоанна Хрестителя), справа рук талановитих містифікаторів.
Туринська плащаниця являє собою шматок лляної тканини ручної роботи завдовжки 4,3 метра й завширшки 1,1 метра. На ньому відбилися два ясно-жовтих зображення оголеного чоловічого тіла. Ці зображення розташовані голова до голови, немов людину поклали на нижню частину полотнини головою до центру, потім перегнули тканину навпіл і накрили нею тіло.
Образ на тканині не яскравий, але досить детальний, у жовтувато-коричневих тонах різного ступеня насиченості. Досить чітко помітні риси обличчя, борода, волосся, губи, пальці. На плащаниці є сліди крові.
Вважається, що образ на Туринській плащаниці виник тоді, коли тіло Ісуса Христа, відповідно до євангельської оповіді, поклали в поховальну печеру.
Історія веде літочислення реліквії з 1353 року, коли вона за таємничих обставин з’явилася у Франції. Доля її до цього моменту простежується лише уривчасто, та й то з великою часткою припущення.
За одним із церковних переказів, апостол Леввей, прозваний Тадєєм, забрав плащаницю з Єрусалима до Сирії. Після цього покрив зникає на довгі роки.
Через 600 років він з’являється в Константинополі, де, припускають, був захоплений 1204 року хрестоносцями і вивезений до Європи. Через півтори сотні років плащаниця опинилася у Франції в місті Лірі у графа Жофре де Шарні. У 1353 році він привселюдно оголосив про неї й уперше виставив у міському храмі, викликавши різкий протест місцевого єпископа.
У 1389 році син Жофре, заручившись підтримкою Папи Римського, зробив другу спробу виставити плащаницю в храмі. Проти цього знову став єпископ, П’єр д’Арсі, який офіційно оголосив, що плащаниця — справа рук художника.
У 1390 році папа Климент VІІ виніс вердикт: плащаницю можна показувати в церкві, але тільки в тому разі, якщо при цьому роз’яснювати, що це не справжня полотнина, в яку загортали тіло Христа, а її художнє відтворення.
У 1452 р. онука графа Жофре передає плащаницю герцогові Савойському, у столиці якого, в соборі французького міста Шамбері, плащаниця й зберігалася до моменту перенесення столиці до Турина. У цьому місті вона з 1578 року зберігається донині.
Науковий інтерес до Туринської плащаниці спалахнув наприкінці ХІХ століття. Почалося все з першої фотозйомки, зробленої у 1898 році археологом і фотографом-аматором Секондо Піа. Виявилося, що зображення на фотонегативі проглядається набагато чіткіше.
Довгий час дослідження Туринської плащаниці обмежувалися вивченням зроблених з неї фотографій. Висновки більшості істориків, що брали в них участь, і патологоанатомів зводяться до того, що людину, зображену на тканині, розп’яли за давньоримським звичаєм.
Деякі встановлені деталі хоча й розходилися з церковними канонами, але підтверджували і доповнювали євангельські розповіді. У XІІІ—XІV століттях фігуру розп’ятого Христа малювали завжди з пов’язкою на стегнах, руки пробиті в долонях, терновий вінець схожий на європейську діадему. А на плащаниці розп’ятий, згідно з римськими звичаями, зовсім оголений, руки пробиті в зап’ястях — долоні не витримали б ваги тіла; терновий вінець сплетений у вигляді митри — царського вінця Сходу.
У 1969 році вчених уперше допустили безпосередньо до Туринської плащаниці. Щоправда, їхньою метою було лише з’ясування схоронності раритету.
Результати наступних прямих наукових досліджень плащаниці зводяться до таких висновків.
Розміри Туринської плащаниці практично точно виражені в одиницях древньої міри довжини — два лікті на вісім. Тканина — дамаск, лляне полотно, що його виготовляли на Близькому Сході на межі першого тисячоліття.
Спори й пилок рослин, які пощастило знайти на полотнині, загалом підтверджують її офіційну історію.
Людину, зображену на тканині, антропологи відносять до іудейського типу — сефардів. Її зріст був близько 178 см, вага — 77 кг, а вік між 30 і 45 роками.
У ході численних і різноманітних досліджень з’ясували, що образ на плащаниці не є результатом нанесення на тканину яких-небудь барвників чи фарб. Характерний жовтувато-коричневий колір образу викликаний хімічною зміною ниток.
Фізичні й хімічні дослідження плям крові підтвердили, що це людська кров групи АБ (4-ї). При цьому вона потрапила на тканину до виникнення зображення.
Усі перераховані результати цілком підтверджують справжність реліквії, хоча скептики і вказують на деякі спірні моменти. Але найсерйознішим аргументом для них є результати датування плащаниці радіовуглецевим методом, отримані 1988 року. Аналізи провели три незалежні лабораторії, які прийшли до однакового висновку: Туринська плащаниця була виготовлена в XІV столітті — отже, не може бути саваном Ісуса Христа.
Прихильники справжності висунули кілька гіпотез, що пояснюють викривлення результатів аналізу. Зокрема, на них могли вплинути наслідки пожеж, в які плащаниця потрапляла в 1201, 1349, 1532, 1934 роках. Мало того, цю теорію вдалося змоделювати у лабораторних умовах. Але кількісні оцінки, зроблені в цих експериментах, недостатні для збільшення її віку на півтора тисячоріччя.
Загалом учені змогли тільки виключити відомі чи технічно можливі способи підробки. При цьому ніхто з них не зміг навіть приблизно відповісти на головне запитання: як виникло зображення?
Один з дослідників плащаниці, Рей Роджерс, на запитання, чи доведено з наукового погляду, що вона справжня, тобто та, в яку був загорнений знятий з хреста Ісус Христос, відповів:
«Поки в нашому розпорядженні немає ніякого способу, що дає змогу ідентифікувати Ісуса, можна висувати будь-які гіпотези. Можна навіть стверджувати, що плащаниця — справа рук нечистої сили, домовиків, лісовиків, кого завгодно. Але поки ми не можемо перевірити, це припущення нічого не варте».
