З цієї поїздки до Сполучених Штатів заслужений артист України, відомий кобзар-лірник, артист Чернігівського обласного філармонійного центру Василь НеЧепа повернувся найбільш задоволений, водночас вражений і здивований. У нашій газеті вже повідомлялося про його перші виступи після гастролей за кордоном у рідному Чернігові. А невдовзі він завітав до нашої редакції. Привело його до нас нестримне бажання поділитися, як із добрими друзями, своїми новими враженнями. Річ у тім, що «Голос України» — це його газета, а він — наш. Адже Василь був дипломантом і одним із переможців конкурсу на визначення кращих співаків-вокалістів, котрий редакція проводила торік серед учасників творчих звітів областей, присвячених 10-й річниці незалежності України. Відтоді ми цікавимося, як живе, працює наш лауреат. У свою чергу, він також не забуває нас.
А тепер — наша розмова про його суперечливі враження від перебування у США. Та спершу — про приємне.
— В американському штаті Оклахома щодня визначають 10 найважливіших подій. І на 6—8-му місцях протягом шести місяців були мої виступи. Про це свідчать публікації в тамтешніх газетах. Визнання моїх виступів найважливішими подіями штату — ще не все. Я співав у коледжах, школах, будинках інвалідів штатів Оклахома, Арізона, Каліфорнія, зокрема міст Ньюарк, Сан-Франциско, Сакраменто, Фенікс. Найбільше — в університетах, в яких своїми концертами ввійшов практично до навчальних програм. А творчою програмою «Було колись в Україні» «читав лекції» студентам про нашу колишню козацьку державу, першу українську Конституцію Пилипа Орлика, про Тараса Шевченка. Мої пісні не лише викликали великий інтерес — для багатьох американських слухачів вони були справжнім відкриттям України. Про що не раз писали місцеві газети.
Відчував щиру вдячність слухачів за молитву «Ти плачеш, Господе?» Бо в ній — звернення Бога до людей бути розважливими, прохання уникати війн, тероризму. А після відомих подій у США ця тема стала надто важливою і близькою для більшості громадян цієї країни.
— Вони добре розуміли ваші пісні без перекладу?
— Їм допомагала моя донька Тетяна, яка робила синхронний переклад текстів і за потреби коментувала їх.
— Окрім неї, ще хтось сприяв в організації ваших концертів-лекцій?
— Викладачі університетів, а особливо — місіонерка Руш, віце-губернатор штату Оклахома Мері Фаллін, яка запросила мене на засідання уряду штату. До речі, вона має право на два голоси. І в разі рівності позицій під час прийняття складних рішень її голос буває вирішальним.
— Василю, яке ваше загальне враження про сьогоднішні Сполучені Штати?
— Це була моя не перша поїздка до цієї країни. Але цього разу не лише захоплювався побаченим, а й уважніше вдивлявся, вслуховувся в усе і, знаєте, гостріше відчув те, чого не помічав раніше.
Моє враження про нинішні Сполучені Штати Америки? Це надто різноманітна і контрастна країна дуже багатих й дуже бідних людей. Добре помітно: темношкіре населення дедалі більше витісняє білих. А окремі житлові мікрорайони міст є надто небезпечними для білих — увечері краще там не ходити. В Чикаго, приміром, кожну ніч стріляють...
Я бачив величезні групи бомжів, безробітніх, які живуть на вулиці просто неба, сплять де завгодно.
Здивували нові порядки там. В офісах заборонено палити. За найдрібніше порушення, скажімо, розпиття спиртних напоїв у недозволених місцях, появу в нетверезому стані поліцейські одягають автоматичні браслети на руки — і... арешт.
І найприкріше відчуття викликала доля українців, які там давно мешкають. Болісно казати, але вони й на чужині чубляться між собою: перебувають у стані постійних «війн» — політичних, релігійих. Ділять між собою церкви, віри. І... зникають. Я був у Ньюарку (біля Нью-Йорка) в 1990 році і навіть допомагав вантажити гуманітарну допомогу Україні на наш «Руслан». Тоді в цьому місті проживали сотні українців, нині лишилося кілька десятків. Старенькі помирають, а молоді роз’їжджаються. Їхні діти не вивчають свою мову і розчиняються в американському просторі.
— А чи траплялися наші співвітчизники, котрі виїхали туди на заробітки? Як їм там живеться?
— Таких непривітно зустрічають передусім українці, які там давно вже живуть. Вони їм кажуть: «Ми змушені були виїхати з України, а чого ви кидаєте свою Вітчизну?» Прибульці пояснюють, і часто між ними виникають суперечки, сварки. Але найболісніше враження, коли бачиш наших лікарів, науковців, артистів, що соромляться показувати свої руки. Бо вони ремонтують дороги, дахи, виконують різну найважчу роботу. Зустрів там навіть одного лаурета міжнародного конкурсу. Не буду називати прізвище, але вигляд і духовний стан його жахливі. До речі, всі наші заробітчани там навіть не другосортні. Вони на четвертому місці, після темношкірих. Багато з моїх колег-митців і всіх інших заробітчан сплять і мріють, коли врешті-решт повернуться в Україну.
— Василю, під час концертів дома розповідаєте своїм слухачам про побачене в Америці?
— Так, наші люди повинні знати правду про закордон і краще цінувати те, що ми маємо, ліпше працювати, аби скоріше розбудувати власну заможну державу.
— А в Америку ще поїдете?
— У мене є домовленість про гастролі з культурним центром у Чикаго. Вже надійшло запрошення з одного із університетів Сан-Франциско. Можливо, на початку наступного року вдасться туди поїхати.
— І знову лекції-пісні?
— Так. Нам, українцям, є чим пишатися, є що показувати і чим дивувати світ. І це треба робити.
— Дякую, Василю, за інтерв’ю. Успішних вам гастролей, щирих та зацікавлених слухачів! Вірю, що після поїздки знову завітаєте до нашої редакції.
— Неодмінно й негайно. А якщо трапиться творча безвихідь, то в Чернігові також є що ремонтувати...(Cміється).
Розмову вів Яків ГАЛЬЧЕНКО.
