Михайло ЧЕЧЕТОВ: «Треба дивитися в завтрашній день.Потрібно бачити перспективу»

— 2002 рік — третій завершальний рік реалізації трьохрічної програми приватизації, яка була прийнята Верховною Радою України, — сказав М. Чечетов. — Нині розроблена нова програма приватизації на 2003—2008 роки. Вона обговорювалася на нараді у Президента України, одержала політичну підтримку партій і депутатських фракцій у Верховній Раді, коли проводилися з цього питання «круглі столи». Схвально поставилися до неї вчені, економісти, політики, працівники Національного банку, а також представники міжнародних фінансових організацій.

— По-перше, це будуть не чергові етапні кроки, а останні, завершальні дії нашої держави у зміні власників тих чи інших державних підприємств. Тобто це буде програма завершення приватизації як соціально-економічного проекту широкомасштабного реформування власності, який розпочався в Україні в 1992 році, а нині йде до свого завершення. Ним передбачається досягти глибини приватизації в 2008 році до 90 відсотків, і тим самим буде підведена своєрідна риска під довгою, копіткою працею. І коли ця програма буде реалізована, приватизаційні закони вже не будуть діяти, а окремі майнові стосунки регулюватимуться зовсім іншими правовими актами. На думку авторів програми (а це — представники ФДМУ, адміністрації Президента, науковці, економісти-професіонали, іноземні експерти), проголошення в програмі як мети — завершення приватизації в Україні за шість років — підкреслить ще раз світовій спільності безповоротність ринкових перетворень в Україні. А отже, це значно поліпшить інвестиційну привабливість України як держави.

Відмінність нового етапу зміни майнових відносин у державі і в тому, що на приватизаційний ринок вийдуть гігантські об’єкти: природні монополії, цілі народногосподарські комплекси — залізничний, суднобудування, енергетична галузь і так далі. Буде продовжена приватизація і стратегічних об’єктів.

Але цей процес матиме не «конвеєрний» характер часів сертифікатної приватизації, а суто індивідуальний, включаючи ретельний аналіз наслідків продажу об’єктів. Наріжним завданням такої приватизації вже не висувається гасло «Гроші за будь-яку ціну», а передусім перспективи подальшого розвитку підприємства. Ми намагатимемося залучити таких інвесторів, які насамперед забезпечать розвиток підприємства, його вихід на якісно новий рівень конкурентоспроможності та ефективності роботи. Тобто гасло «Гроші за будь-яку ціну в бюджет», переконаний, раз і назавжди знято з фасаду ФДМУ.

Це буде більш копітка підготовка об’єктів до зміни власників, скрупульозна діагностика наслідків приватизації. Не будуть продаватися підприємства так, аби їх лиш продати, а тільки тоді це робитиметься, коли будемо твердо переконані в поліпшенні їхньої долі.

Ось цим і пояснюється такий довгий термін дії нової програми, який розраховано на цілих шість років. З метою збільшення впливу приватизації на інвестиційно-інноваційний розвиток національної економіки та запобігання можливим негативним наслідкам при переході до приватизації суб’єктів природних монополій і підприємств секторів, що мають особливе значення для економіки та безпеки держави, вводиться процедура підготовки окремо визначених комплексів. Підготовці до приватизації належать такі комплекси: вугледобувний, залізничний, нафтогазовий, електроенергетичний та інші. Підготовка цих комплексів до ринкової трансформації та приватизації та приватизація підприємств комплексу здійснюватиметься за окремими підпрограмами, які затвердить Кабінет Міністрів України за поданням ФДМУ.

— Торік парламент запланував, щоб ми внесли в державну скарбницю майже 6 мільярдів гривень. А раз така сума закладена, вона нас підштовхує до поспішного продажу. Давайте швидше, швидше продаваймо, тільки й чуєш з усіх боків. Але для того, щоб розумно, вигідно продати щось, навіть на базарі, інколи вирішують: краще завтра продати, тут ціна ще не склалася. Успішно продавати — це велике мистецтво. Ми не допустимо, щоб держава втрачала від поспішного продажу.

Цю істину нібито всі розуміють. А коли доходить до формування бюджету, у дискусійних пристрастях забувають ці прості розрахунки. Вигідно це чи невигідно, питання вже не стоїть. Головне — давай гроші, виконуй план.

— Звісно, хто. Верховна Рада.

— Звичайно, ми намагаємося довести, що тепер робити таке неприпустимо, що, наприклад, у даний час економічно невигідно продавати «Укртелеком», оскільки кон’юнктура, що склалася на світових телекомунікаційних ринках, не гарантує нам сьогодні ефективність продажу — ні в частині нормальної ціни і надходження великих коштів до державного бюджету, ні в частині приходу стратегічно важливого інвестора, який забезпечить передусім перспективу розвитку підприємства, виведення його на більш високий рівень ефективності й конкурентоспроможності. Ну що це за позиція: швидше, хоч і за безцінь, продати. Такі експерименти на унікальних об’єктах нікому не потрібні. Це не продаж якихось кіосків або магазинчиків. Помилки тут неприпустимі, бо всякі прорахунки під час приватизації таких гігантських стратегічних об’єктів можуть негативно вплинути на економічну безпеку держави загалом.

Нинішня каденція депутатського корпусу Верховної Ради України в частині планування надходження коштів від приватизації в доходну частину проекту держбюджету на наступний рік також не хоче далеко відставати від своїх попередників — депутатів минулого скликання. Крім того, на мою думку, кошти від приватизації стратегічних об’єктів повинні йти не на проїдання, а передусім вкладатися в перспективу розвитку стратегічних галузей. Якщо ми хочемо прорватися на передові рубежі в галузях високих технологій, на інноваційних напрямках, то давайте від приватизації вкладемо кошти саме сюди. Щоб за два-три роки вирватися на нові рубежі. А так... Продали — проїли. Продали — проїли. Тому фонд завжди, хоч політична вага його трохи інша, ніж парламенту й уряду, прагнув провести цю думку, відстоювати позицію, що метою приватизації не можуть бути тільки інтереси бюджету. В жодному разі! Треба дивитися в завтрашній день. Потрібно бачити перспективу.

Так ось, незважаючи на політичний бюджетний пресинг, навіть у цих умовах нам вдалося здійснити кілька ефективних продаж. Це передусім суднобудівний завод «Океан», який купила голландська фірма. Тепер завод запрацював, має замовлення на нинішній і наступний роки. Зарплата людей там утричі більша, ніж на інших подібних підприємствах. Або луганський «Лінос».

Я все-таки вважаю успішним продаж «Ліноса». Оцінка цієї операції неоднозначна, особливо з боку тих, хто хотів погріти руки на цьому гіганті. А гігант-то ледве животів. Нафтопереробний комплекс —один з найбільших в Європі, проектна потужність якого 18 мільйонів тонн переробки нафти за рік, хронічно простоював. А непрацюючий комплекс — це просто гора мертвого ржавіючого металу. Без нафти завод мертвий. Вважаю, що якби ми вчасно його не продали, то сьогодні його ніхто і даром не взяв би.

Ми при цьому не програли в ціні — гігант був приватизований за ринковою кон’юнктурою. Але найголовніше те, що ми заклали при продажі підприємства умову, за якою новий власник зобов’язується щороку постачати заводу 4 мільйони тонн нафти. Інакше угоду буде розірвано. На сьогодні її чітко виконують. Російська сторона нафту завозить регулярно, випуск продукції не припиняється, зарплату люди одержують, а бюджет справно поповнюється коштами в формі податків. Разом з тим гасяться і старі борги.

Ще раз наголошую, що Фонд вистояв перед тими, хто кричав, щоб завод негайно збанкрутувати і продати як металолом. А ми все зробили, щоб він жив і працював.

— Трапляється. Річ у тім, що ми не можемо чітко контролювати всі процеси відчуження державного майна у масштабах країни. Бо, крім Фонду державного майна, згідно із законодавством цим займаються й інші державні підрозділи. Скажімо, «Укрспецюст», податкова адміністрація.

— Підприємство заборгувало в бюджет —податкова служба бере його майно в заставу. Не погасили борг — починають продавати. А оскільки для податківців основний головний біль — бюджет, до якого треба внести гроші сьогодні, а не завтра, вони реалізують майно швидко, похапцем. Їх не цікавить ні доля підприємства, ні якісь там стратегічні розрахунки. Головне — швидкі гроші. Не турбує податківців навіть те, що через тиждень це підприємство можна було б реалізувати вдвічі, втричі дорожче.

Так само через систему банкрутства діють і суди, до яких звертаються кредитори. Підприємство має борг, але не розплачується, значить, через судове рішення арештовується майно боржника і так само похапцем продається. Пам’ятаєте скандали навколо білоцерківської «Росави» і деяких луганських підприємств? Це все робилося поза Фондом. Звідти й серйозні непорозуміння, я сказав би, навіть зловживання, про які так багато йшлося. Ось тому в новій програмі ми закладаємо умову, щоб усі процеси приватизації велися тільки через Фонд державного майна. Тоді можна буде чітко сказати: є одна державна структура, яка персонально відповідає за приватизацію майна в державі, незважаючи на те, хто ініціює ці дії.

По-перше, Фонд державного майна глибоко відповідальний за все, що робиться в системі приватизації. Йому чужі вузьковідомчі інтереси, не кажучи вже про якусь корисливість. А по-друге, ми ж професіонали. За багато років роботи все-таки дечого навчилися і не можемо робити досадні промахи.

— Повторюю ще раз. Фонд держмайна ніколи не діяв шляхом банкрутства. Коли виставляється на продаж знесилене підприємство, ми вмикаємо процедуру санації, шукаємо інвестора, який звів би з колін такий завод чи комбінат, а вже потім, коли він запрацює, виставляємо на продаж за нормальну, вигідну для держави ціну.

— У будь-якому випадку. Ось по тому ж «Ліносу». Ми в основу основ ставили не банкрутство його, а реанімацію. Саме за те, що ми не допустили банкрутства, нового розорення «Ліноса», нам найбільше і дісталося.

— Від кого?

— Від тих, хто шукав легкої наживи. Але я хотів би сказати й про інший бік цієї справи. Не секрет, що в нашій державі є чимало підприємств, де вкрай зношене, застаріле обладнання. З ним, зрозуміло, у завтрашній день не підеш. От дехто й каже: це підприємство для нас важливе, давайте поки що залишимо його за державою, а там, може, з’являться кошти, і ми його модернізуємо. Все ніби правильно, але виходить зовсім навпаки. Ми такими діями відсікаємо підприємство від притоку приватних інвестицій. А держава що? Може вона в особі міністерства віднайти кошти для швидкого оновлення заводу чи комбінату? Ні. А може стовідсотково забезпечити для нього держзамовлення, щоб з’явилися обігові кошти? Теж ні. Може воно забезпечити йому пільговий кредит? Знову-таки ні. Ось таким чином ми передрікаємо підприємство на повільне згасання, на борги і убогість. Зрештою, міністерство доходить висновку: треба-таки знайти для нього нового, грошовитого власника. Тобто продати. Але за яку ціну? Ще років три-чотири тому можна було за нього взяти більш-менш пристойні гроші. Але тепер, коли непрацююче підприємство перетворилося на іржавий металобрухт та ще й з чималим хвостом боргів — хто за нього дасть путні кошти? Утім, і міністерство зрозуміти можна. Бо коли воно розпродасть усе, то логічно постане запитання: а чим воно керуватиме? І чи потрібно взагалі це міністерство? От і виникають такі серйозні суперечливості у приватизаційному процесі. Тому, коли міністерства і відомства наполягають на необхідності залишення контрольних пакетів у державній власності, мотивуючи це високими державними інтересами, думаю, що не завжди вони праві. Тому що за словесною завісою часто проглядаються вузькокорпоративні інтереси. На мій погляд, для того, щоб відсікти всі можливості відомчого лобіювання корпоративних інтересів, проблему потрібно розглядати на рівні Кабінету Міністрів крізь призму питань національної й економічної безпеки країни в контексті глибокої структурної перебудови економіки. Потрібно подивитися на весь економічний ландшафт країни і відверто розібратися, які підприємства з урахуванням їх стратегічного значення та обмежених бюджетних ресурсів потрібні державі, а які — все-таки ні. Не треба забувати, що для успішного державного управління на таких підприємствах необхідні величезні кошти, держзамовлення, пільгові кредитні ресурси. Тому те, що державі економічно невигідно, треба негайно віддати на приватизацію і ввести на підприємства приватні інвестиції.

А то ось крутимо у Верховній Раді список так званих стратегічних підприємств, які не підлягають приватизації. І так їх дивимося, і так. Щось викреслюємо, щось додаємо, але міністерства стоять за них горою. Але ж тоді і відповідайте за них! Бо як надивишся на оті деякі «стратегічні» об’єкти, то аж сум бере. Ну не підніметься половина з них без грошового інвестора, не підніметься ніколи. Нова програма приватизації вимагає, щоб вивести їх із цього списку, реально подивившись на речі.

— Коли хтось критикує сертифікаційну приватизацію, обов’язково каже: треба було одразу все продати тільки за гроші. Але саме це і не можна було робити. На свій капітал українець того часу міг купити хіба що кіоск «Союздруку». І були обґрунтовані прогнози, що за умов грошової приватизації та політики «відкритих шлюзів» для іноземного капіталу швидко був би втрачений контроль не лише над базовими підприємствами, а й над цілими галузями. А це —питання національної безпеки держави взагалі.

Нині вже сформувався національний капітал. Але вся біда в тому, що він ще не може створити серйозну конкуренцію іноземному. А законодавство сформульоване так, що на ринку нерухомості всі рівні: і росіяни, і німці, й українці. Тобто якогось захисту, переваг для вітчизняних власників капіталу немає.

Однак, доки продаються окремі підприємства, якоїсь загрози для національної економіки немає. І я не бачу особливої біди, якщо наші окремі підприємства стануть власністю китайців чи японців. Так у всьому світі. Небезпека може виникнути лише тоді, коли іноземці викуплять цілі галузі, особливо стратегічні. Я не сказав би, що склалася якась серйозна критична маса в Україні російського капіталу. Нафтопереробні заводи? Але нам теж потрібні бензин, мастильні матеріали. І виручений капітал росіяни вкладають у ці ж заводи. А чому росіяни до нас ідуть? Західні власники капіталу звикли до оранжерейних умов, щоб все було виважено, виписано, робилося за наміченим планом, у стабільній політичній обстановці. В умовах законодавчої та політичної нестабільності спокійно почуваються тільки наші партнери з СНД. Ті ж росіяни, наприклад. Бо внутрішня політична та економічна ситуація в Україні не набагато відрізняється від ситуації в Росії. Та й ментальність у нас однакова.

Але тут інше. Якби наш капітал міг серйозно конкурувати з іноземним, він би активніше заходив у цей процес. Оскільки існує він у двох іпостасях — легальний і «тіньовий», то згідно з програмними вимогами нелегальний, а це в більшості офшорний капітал, не може брати участі в приватизації, отже, чужоземний має необмежений простір. Ось тому нині гостро стоїть питання про легалізацію капіталу. Не весь же, той, що в тіні, —брудний і кримінальний. І якби він, спираючись на прийняті нові законодавчі акти, вийшов на приватизаційний ринок, то серйозно потіснив би іноземний.

І ще одна цікава особливість. Відсутність нашого капіталу в конкурсному середовищі, хоч як це парадоксально, стримує й іноземний. Бо за кордоном часто гадають так: «Якщо на внутрішньому ринку немає свого капіталу, значить, тут щось не так». І не поспішають вивертати свої гаманці. Думаєте, від цього нам краще? Аніскільки. Немає торгу — немає конкуренції, і наші підприємства ідуть у продаж за значно меншою ціною, ніж можна було одержати в інших умовах.

Входження вітчизняного, до того ж значного капіталу на приватизаційний ринок може стати серйозним магнітом, який притягне іноземних інвесторів. Скільки, ви думаєте, ми одержали інвестицій з-за кордону за десять років незалежності? Менш як 5 мільярдів доларів. А Польща — в десять разів більше. Чому? Бо Польща —більш прогнозованіша для іноземних інвесторів і політично стабільніша, ніж Україна. Тобто не інвестори надто «боязкі», а ми самі створюємо передумови, щоб повернути інвестиційний потік в економіку тієї ж Польщі. Там рівень життя зростає, а ми досі мітингуємо та чубимося одне з одним.

— Будь-який скандал додає популярності лише політикам. В економіці на гучних скандалах справи не зробиш. Інша річ — судові постприватизаційні спори. Нам інколи дорікають, начебто були недостатньо фахово підготовлені документи, що й спричинило судові процеси. Але я хочу запевнити, що рівень кваліфікації наших фахівців доволі високий. Вони досконало знають стан підприємства, що пропонується на конкурсний продаж, і, відповідно, їм не можна дорікнути в необізнаності з реальним станом речей на цьому підприємстві чи нефаховості підготовки документів.

Причина судових спорів криється в іншому. Адже сьогодні на продаж виставляються, так би мовити, «соціально резонансні» об’єкти. Навколо них стикаються інтереси різних фінансових структур і регіональних еліт. До цього додається й політичний чинник, коли на тому чи іншому боці виступає ще й відомий політик. А переможець може бути лише один. Річ у тім, що у нас лише формуються цивілізовані ринкові відносини, ділова етика. Лише починають проглядатися окремі солідні бізнесові структури, які вміють і вигравати, і програвати з честю, бо вони дбають про власну репутацію.

На Заході викладають будь-які гроші задля підтримання та збереження репутації і особи, і компанії. Це як у шахах: майстри та гросмейстери ніколи не б’ються до останнього пішака, до мату. Вони вміють вчасно оцінити ситуацію на дошці й визнати свій програш. Тим самим майстер виявляє повагу до свого противника. А початківці грають за тим самим принципом, що й наші бізнесмени, — до останнього ходу.

У нас на рівні «гросмейстерів» від бізнесу грають одиниці. Решта — початківці, яким байдужа власна репутація, і вони через суди намагаються будь-що перешкодити переможцю реалізувати набуте за результатами конкурсу право власності. Але це — діалектика життя. З кожним днем культура відносин зростатиме, і в майбутньому кількість цивілізованих «гравців» в бізнесі перевищить число «любителів».

На закінчення хочеться ще раз підкреслити, що для успішного проведення ринкових реформ, забезпечення їхньої позитивної динаміки, насамперед конче потрібна політична стабільність у суспільстві і консолідація зусиль усіх політичних партій і рухів у напрямі економічного оздоровлення країни.

Успішне завершення прем’єріади в парламенті, обрання Верховною Радою Віктора Януковича главою уряду, яскраво репрезентуючого могутній демократичний центристський блок, вносить вагому частку оптимізму і вселяє впевненість у тім, що сформована парламентська більшість, чисельність якої, сподіваюся, незабаром ще більш зросте, стане могутньою, стабілізуючою силою не тільки в парламенті, але й у суспільстві загалом. Гадаю, що нинішньому депутатському корпусу, працюючи в єдиному тандемі з урядом, буде під силу повести країну вперед шляхом подальшого розвитку демократії і поглиблення ринкових реформ, успішно реалізуючи визначений Президентом європейський вибір України.

На мій погляд, сьогодні настав момент істини не тільки для державної влади в цілому, але і для кожного з нас, кому не байдужа доля нашої держави і її майбутнє. Хочеться сказати, що сьогодні Україна отримала історичний шанс для подальшого могутнього ривка вперед на шляху реформ, демократії і прогресу. Хотілося б, щоб цей унікальний шанс не було втрачено.