(Чи є у нас концепція державної мовної політики)
На початку 1999 року з’явився перший в нашій історії проект Концепції державної мовної політики, підготовлений Департаментом з мовної політики при Держкомітеті у справах національностей та міграції. Президентська Рада з мовної політики доручила допрацювати проект очоленій академіком І. Дзюбою редакційно-експертній групі. Туди увійшли філологи (зокрема, автор цих рядків), юристи й політологи.
Нема вже ні департаменту, ні президентської Ради. 1999 року Президент України підписав доручення міністрові освіти: дозволити абітурієнтам складати вступні іспити російською мовою. Тим часом Верховній Раді нав’язали ратифікацію Європейської хартії меншинних мов у невигідних і принизливих для українства формулюваннях. І хоча Конституційний Суд опротестував ратифікацію, політичний ажіотаж навколо мови розпалено і шляхи її відродження заблоковано. Одразу в ЗМІ настала доба карикатур на «хохла», неоколоніальної пропаганди, що доти ще прикривалася фіговим листком братолюбія.
Не встигли обговорити урядовий проект нового закону про мови, як 1 квітня 2000 року ліквідовано офіційного пастира обох проектів — Департамент з мовної політики, єдиний у сфері мовного будівництва працездатний державний орган. До речі, збирались виокремити його в потужнішу установу, адже стаття 10 Конституції України покладає на державу обов’язок забезпечувати «всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України», що підкріплено Законом «Про місцеві державні адміністрації». Підписані Україною міжнародні угоди також зобов’язують державу провадити осмислену, послідовну, підкріплену фаховими й матеріальними ресурсами мовну політику, а не пускати її на самоплив. Саме уряд через спеціальні органи має виконувати ухвалені ним самим державні програми, зокрема затверджені постановою Кабміну 1997 року «Комплексні заходи щодо всебічного розвитку і функціонування української мови» та схвалену ще Радою Міністрів УРСР 1991 року «Державну програму розвитку української та інших національних мов до 2000 року». Відповідальність визначено, виконавців названо. Проте ніхто про ці програми не звітував. Про них просто забули.
Зате восени 2000 року роздмухали дилетантські пристрасті довкола удосконалення правопису. Тих, хто на проблемі знався, у Правописній комісії замінили на початку 2002 року аматорами, переобтяженими в інших сферах. А Міносвіти і науки взялося по-новому навчати наших дітей мови — не своєї, а іноземної, російської чи мови національних меншин. Але для введення другої іноземної умови цілком відсутні, бо немає кому викладати й «першої», зате вчителів російської достатньо. Тож зрозуміло, яку другу мову вивчатимуть школярі з другого класу.
За прем’єрства В. Ющенка в Кабміні створено куций відділ нагляду за мовною політикою, окресливши його функцію як «моніторинг», але той відділ розпущено якраз до 10-ї річниці Незалежності. Восени 2001 року — Європейського року мов, упродовж якого весело відзначено аж п’ять свят мови! — пішла в небуття і президентська Рада з мовної політики.
Отже, ніхто й не брався допрацьовувати сирий і сірий проект Концепції мовної політики. Він був закинений в шухляду, щоб стати, як кажуть, предметом гризучої критики мишей. Сама ідея зрозумілої суспільству концепції стала зайвою, без неї легше будувати спільно з Росією інформаційно-освітній, концертно-кавеенний простір, де проблема мови «відпадає».
Забуто головне: мова — продуктивна сила. Вкладати гроші у мову народу вигідно, бо від того народ стає розумним і сповненим гідності. Недорікуватість мільйонів обертається колосальними збитками.
Ситуація вимагає виробити Концепцію державного мовного будівництва. Насамперед тут очевидні три речі.
1. Така концепція — річ корисна за будь-яких обставин. Які б труднощі не переживала країна, її добробут, єдність залежать від здатності громадян до порозуміння і злагоди, тобто від якості мови.
2. Опікуватися цим повинна серйозна наука.
3. Навіть для вчених ця справа складна через багатоаспектність і брак власних напрацювань. Визнаних теоретиків цієї галузі Україна не має, а запозичення чужого досвіду марне, бо мовна ситуація (точніше —мовна руїна у мільйонах голів) у нас безпрецедентна.
Наука має дати саме концепцію розв’язання проблеми, а не маніфест, зітканий з констатацій та декларацій, чим грішать усі наші документи, від чинного закону про мови до урядових програм. У Верховній Раді лежать щонайменше шість проектів нового закону про мови, поміж них і проект Держкомнацміграції — єдиний, основою тлумачення якого могла б правити концепція. Бо що ж то за закон без місткого поняттєвого апарату? Набір слів, за якими нічого не стоїть.
Згадаймо неграмотну й тим абсурдну статтю 8 закону про мови 1989 року, яка погрожувала відповідальністю за спотворення мови в офіційних документах: нікого за мовні огріхи в тексті самого цього закону досі не покарано. Але коли закон ховає концепцію між рядків, то відсутність гласної концепції не приховає ніщо.
