Довідка «ГУ»
64-річний Лесь Степанович Танюк, голова Комітету ВР з питань культури і духовності, очолює ще й Національну спілку театральних діячів України, Всеукраїнське товариство «Меморіал» ім. В. Стуса. Працював ливарником, актором, режисером. У 1965 році через переслідування влади виїхав до Москви, де перебував до 1986 р. Народний депутат чотирьох скликань, заступник голови НРУ — відомий режисер, письменник, перекладач.
— Чи правда, що ви як політик «народилися» у далекому 1956 році, коли принесли додому секретну доповідь Хрущова?
— Так. Я працював на заводі ім. Хрущова, мав гарний голос і мені довірили читати перед колективом доповідь першого секретаря ЦК КПРС, де вперше викривалися сталінські злочини. І саме тоді трапилася пожежа. Після того, як стихла метушня, згадали про доповідь. А вона зникла! Був великий скандал, який мало не переріс у міжнародний, бо на заводі тоді працювали й аргентинці. А секретна брошура виявилась... у мене за пазухою. Я помітив це вже дома, три дні переписував усе в щоденник, а потім розніс «пропажу» по сортирах міста. Ось такий державний злочин.
— А про що ваші щоденники?
— У мене їх понад 150 томів. Це своєрідні роздуми про життя. Багато сторінок я присвятив Мар’яну Крушельницькому, який читав нам, студентам театрального інституту, лекції про Курбаса і Куліша. Записи про Клуб творчої молоді, навколо якого гуртувалися Світличний, Горська, Чорновіл та інші, про Хрущова, якого я дуже добре сприймав — до погрому майстерень художників. Після чого написав вірша про те, як пацюк завітав до картинної галереї і почав пробувати на зуб роботи, чи «реалістичні»... За цей вірш мене виставили зі Львова. І за виставу за Кулішем.
— Яке значення у вашому житті має поезія?
— Готую до друку тритомник «Слово. Театр. Життя» з власними віршами і перекладами — Аполлінер, Рабіндранат Тагор, білоруські, болгарські, німецькі поети. Там буде і Шекспір, Расін, із Світличним ми перекладали турків. У мене і російських віршів є трохи, писав для вистав.
— А коли з’являться вистави, поставлені Танюком чи його учнями?
— Спитайте що-небудь легше. Якось мені запропонували поставити п’єсу в Харкові, а потім ще попросили знайти на це 30 тисяч доларів. Але як я можу просити для себе? А студенти мої з театрального інституту — я викладаю там майстерність актора і режисуру — недавно грали прем’єру «Скляного звіринця» Т. Уїльямса. Подивіться!
— Політики — серйозні люди. А бувають на їхніх очах сльози? Коли?
— У 1960 році я побачив фільм «Людина народилась». Там була російська дівчинка, яку в 1945-му визволили наші у Берліні. Вона говорила лише німецькою. Це саме пережив і я у фашистському таборі, коли мені було сім років. Звісно, у житті бувають дуже тяжкі хвилини, особливо коли ми втрачаємо близьких. Проте людина має бути бігуном не на 100-метрівці, а на довгій дистанції. І якщо вітру немає, треба веслувати руками.
— Як ви можете порівняти сьогоднішнього Танюка з тим, який був на початку 90-х років?
— Я не втратив ілюзій і честі. І, здається, лише став мовчазніший. Є великий біль за несформованість, власне, української нації. Нам здалося, що ми дожили до самоідентифікації українського народу. Цього поки що не сталося. У мене, як і в багатьох у 90-х роках, була ейфорична хвиля віри, що сама незалежність і є той магічний ліхтарик, який освітлює душу. А життя показало, що людина — часто приземлена істота. Ідея марксиста Брехта: спочатку хліб, а потім уже мораль, — шкідлива. На жаль, цього не розуміють деякі молоді політики. Вони голову на плаху класти не хочуть. За жодну ідею.
— А які проблеми вирішуєте нині в комітеті?
— Займаємося бюджетом, який на культуру жахливо занижений. Проблем багато. Міністерство культури одержує багато планів на урочисті концерти, нікому не потрібні заходи — і гроші вилітають у трубу. В Донецьку знищують мозаїку Алли Горської, в Дніпропетровську закривають філармонію. Здається, цим мало б опікуватися Міністерство культури. А йдуть і дзвонять до нас... Урядовці майже не підтримують молодих талантів. Естраду, фуршети, показуху — будь ласка. На жаль, в Україні немає свого національного цирку, є заїжджі гастролери, які тільки вивозять гроші. Цю систему треба реформувати. Готуємо закон про гастрольну діяльність. Чомусь наша країна не хоче допомагати своєму інтелектуальному і духовному потенціалу. Недавно я приймав відомого мецената князя Лобанова-Ростовського. Він хоче подарувати українському музеєві цінну роботу. Але не може! Бо змушений за нашими драконівськими законами сплатити державі третину її вартості. В інших країнах меценати, навпаки, мають ще й пільги! Така політика веде до того, що Україна перетворюється на провінцію культурних досягнень.
— А які ваші досягнення?
— Знайшли в кого запитувати! Років через сто після нашої смерті люди розберуться, що можна визначити як досягнення, а що — навпаки. А поки що вважаю найбільшим моїм досягненням доньку Оксану (вона в мене театрознавець) і дружину Неллі Корнієнко — вона директор Центру Леся Курбаса. Але їм зі мною, мабуть, нелегко — ані вихідних, ані відпочинку. Однак таке життя, мусимо плисти проти течії.
Розмовляли Сергій ПАВЛЕНКО, Наталя ЯРЕМЕНКО.
