ЧУЖОЇ БІДИ НЕ БУВАЄ

Так, у 2000 році питання збереження центру виносили на розгляд сесії облради. Тоді депутати проголосували за негайне виділення коштів, тож заклад отримав 900 тисяч гривень. Торік 640 тисяч віднайшло Головне управління праці та соціального захисту населення. Як буде далі — невідомо.

Тим часом на базі центру створено благодійну організацію «Благовіст», яка об’єднала матерів хворих діток, і фонд спортсменів-інвалідів «Переможець». Програма Фонду виграла грант на отримання гуманітарної допомоги від однієї американської компанії. Але цю суму Томчук змушений був розподілити ще на 70 організацій. Серед них — 34 територіальні центри і 10 інтернатів. Зауважте, державних. Доводиться підтримувати й окремі родини. Одна з них мешкає в Шпикові. З п’яти діток, які тут виховуються, троє (дві дівчинки й хлопчик) хворіють на ДЦП і потребують інвалідних візків.

Допомагають усі — хто як може. Приміром, знайомий Валентина Микитовича, який мешкає в Німеччині, організував показ на Берлінському телебаченні матеріалу про Вінницький реабілітаційний центр. Там зібрали стільки гуманітарної допомоги (від меблів до одягу), що вона ледве вмістилася у вантажівки. До слова, знаряддя для спортзалу — також із Німеччини.

Загалом в Україні центрів, де лікують ДЦП, — 15. Вінницька установа — це цілісний комплекс: дитсадок, школа й лікарня. У перспективі — ще й виробництво. Уже підготовлено бізнес-плани для участі в тендерах на отримання міні-пекарні, обладнання для швейного цеху, майстерні з ремонту взуття і навіть перукарні (людей з обмеженими фізичними можливостями в громадських закладах обслуговують неохоче).

— Наш центр, — упевнений директор, — в області чи не єдине місце для спілкування людей, яких спіткала така біда. Вихованцям — від трьох до 21 року. Але багато приходять і далі. Тож віковий ценз варто скасувати. На нашу думку, він може становити не нижче 28 років.

Нині у «Промені» понад 60 вихованців. Уранці юних вінничан привозять сюди автомобілями, ввечері — так само додому. Могли б надавати допомогу маленьким пацієнтам із районів, але тоді в штат треба набрати більше медсестр та санітарок — для нічних чергувань. Це знову-таки гроші. До того довелося б збільшувати витрати на утримання новачків: перебування одного вихованця протягом доби коштує 15—25 гривень.

Проблема фінансування постала мало не з перших днів заснування. Тоді установа була в підпорядкуванні управління у справах сім’ї та молоді. Однак профіль закладу не «вписувався» у вимоги положення про створення схожих центрів. Тож рішенням сесії обласної ради його передали у відання Управління соціального захисту населення. Та ситуація повторилася: статус центру, з’ясувалося, інший, ніж у дитячих будинків-інтернатів, якими тут опікуються. Тож про фінансування годі й казати. Гроші доводиться заробляти самостійно. Поки що на плаву тримаються. Уже обладнано три спальні кімнати, ванне відділення, душові, спортивний зал, працює їдальня, встановлено ліфт (до того хворих діток доводилося носити на руках). Ще невідремонтованими залишаються басейн та пральня...

Валентин Томчук просить одного: забезпечити центру фінансову підтримку з боку держави. «Хоча б повернули «заморожені» в банку «Україна» 60 тисяч гривень».

Щоб зрозуміти, як потрібна така установа дітям-інвалідам, досить навести один приклад: коли ремонтні роботи приміщення майбутнього центру тільки-но розпочалися, навіть стіни ще не були поштукатурені, батьки вже привозили сюди дітей. Не помічали необлаштованості — важливішим було саме спілкування, увага лікарів, учителів і вихователів.

Під час створення таких центрів не було визначено, кому вони підпорядковуватимуться, прокоментував ситуацію начальник головного управління праці й соціального захисту населення Віталій Давиденко. Звідси — усі митарства. Заклад, приміром, можна прирівняти у статусі до дитячих будинків-інтернатів і залишити в нашому підпорядкуванні, або ж до шкіл-інтернатів — тоді вони перейшли б у відання Міністерства освіти та науки.