Невдовзі після листопадового паводка Закарпаття було оголошене зоною стихійного лиха. А вже у червні 1999 року в Ужгороді на базі колишнього залізничного батальйону створено Окремий аварійно-рятувальний загін МНС. У спадок йому залишилося все те, про що звикли казати: на тобі, Боже, що мені негоже...
Облаштування загону належало розпочинати ледь не з нуля. Допомагали і МНС, і обласна влада, і Ужгородська райдержадміністрація, яку тоді очолював нинішній голова облради Микола Андрусь. Загін ніби передчував, що вже у березні 2001 року йому одному з перших доведеться протистояти нещадному паводковому ударові.
— Своєрідну «обкатку» пройшли на ліквідації наслідків небувалого обледеніння, якого зазнало кілька областей України, — згадує командир загону полковник Сергій Крицький. — Та все-таки першим (дай Боже, останнім) справжнім бойовим, точніше, водяним хрещенням для загону став березневий паводок.
Сюди Сергій Миколайович потрапив з корабля на бал — до того він був заступником командира такого загону, що дислокувався в Рівному.
...Березень 2001-го. Село Текове Виноградівського району. Скидалося воно тоді на Венецію — хоч гондоли пускай на вулиці. Рятівники гондол не мали. Старих, немічних та дітей доводилося виносити з хат на руках. Здебільшого, по груди в холодній воді.
Ой як багато всілякої важкої роботи перелопатили тоді солдатські руки! Тисячі й тисячі мішків з піском уклали вони, вивищуючи дамби, розбирали завали й наводили дороги. А посеред центру села, вимученого безсонними ночами, диміла польова кухня — воїни готували гарячі страви не лише собі, а й тим, хто разом із житлом позбувся і кухонь, і навіть хатнього начиння. Пробували солдатський харч і міністр Василь Дурдинець, і його заступники. Хвалили кухарів за майстерність. А ті жартували: то ми навіть із сокири борщ зваримо!
Вони були справді всюдисущі — на розчищенні русел річок і на зміцненні берегів, на розвантаженні будматеріалів для зведення нових жител замість зруйнованих і в ролі підсобників майстрам-будівельникам...
Сергій Крицький назвав імена тих, хто особливо відзначився на рятувально-відновлювальних роботах:
— Старший лейтенант Микола Комарницький нагороджений орденом «За мужність». Човен, у якому він перевозив через бурхливу річку вісьмох потерпілих, перекинувся, але всі залишилися живі. Відзнак МНС удостоєні майори Олександр Дворник, Анатолій Мартинюк, капітан Володимир Прокопик, старшина Юрій Брийовський, а заступнику командира загону капітану Миколі Рисюку достроково присвоєно звання майора.
— Не обійдено увагою і рядових та молодших командирів. Відслуживши строкову, вони звільнилися в запас. Але в історію загону, хоч йому лише три роки, вписані назавжди — додає начальник штабу Едуард Братко. Будучи тоді ще у Вінниці, протягом тільки дев’яносто восьмого він чотири місяці допомагав Закарпаттю.
...Тільки-но вода спала, взялися солдати за марудну і брудну в прямому розумінні роботу —розчищати подвір’я людські не лише від того, що донедавна було хатами, а й від того, що наніс паводок. У багатьох дворах нарівні з ними працювали й господарі. Але не у всіх.
— Хлопці, не забудьте дріт із саману зняти і цвяхи повисмикувати. На хазяйстві знадобляться, — наставляв на тещиному подвір’ї солдатів якийсь запопадливий зять.
І солдати, сплюнувши спересердя, взялися ті трикляті цвяхи із саману виймати...
Окремий аварійно-рятувальний живе нині розміреними буднями. До повної бойової після трудів весняно-осінніх доведено бувалу в бувальцях техніку. Триває облаштування території, казарм, солдатської їдальні, медпункту, солдатського клубу. Заступник командира загону з виховної роботи майор Василь Романець переймається і хлібом духовним — чи не щонеділі вільні від служби рятувальники відвідують ужгородські храми. Приміщення загону прикрашають картини солдатів — самодіяльних художників, а духовий оркестр рятувальників — один з кращих військових оркестрів Ужгорода. На базі загону проходять вишкіл передпризовники з військово-патріотичного табору «Гроза», що заснований обласним військкоматом.
Служать в Окремому аварійно-рятувальному строкову здебільшого юнаки із Закарпаття та сусідніх областей, тож їхні батьки і рідні — в загоні часті гості. Для таких зустрічей з любов’ю і з комфортом обладнано кімнату. Має загін і своє підсобне господарство — навіть несучок тримають. В недалекій перспективі й теплиця буде.
На післяповеневих територіях і в цю пору справ ще багато. Тож наших хлоп’ят місцеве населення вважає за своїх. Це засвідчує солідна папка листів та офіційних подяк сільських, селищних, міських голів та керівників райдержадміністрацій усіх районів, яких торкнулася своїм безжальним чорним крилом стихія.
Окрема гордість загону — група піротехнічних робіт, яку очолює старший лейтенант Віталій Гільтайчук. Займається вона, звісно, не феєрверками. Тільки впродовж останніх чотирьох місяців сапери знешкодили майже півтисячі артилерійських снарядів, мін, гранат, авіабомб та інших смертоносних предметів, що лежали в землі з минулої війни. А сапер, як відомо, помиляється раз у житті.
Під опікою піротехніків і мости краю під час льодоходів, і ті споруди, що під ударами стихії не витримують і можуть загрожувати безпеці.
Запобігти, врятувати, допомогти
— ці слова, що гордо виведені біля входу на територію загону, найповніше відображають високе призначення воїнів, котрі носять синьо-оранжеві комбінезони з літерами «МНС».
