Виступ голови Комітету Верховної Ради України з питань національної безпеки і оборони Г. Крючкова під час дня уряду України з питання «Про хід реформування Збройних Сил України» 12 листопада 2002 року
На думку нашого комітету, під час розгляду звіту уряду найважливішим з обговорюваних питань є з’ясування того, чи наблизили нас здійснювані заходи, про які тут доповідалося — а робота проведена велика, применшувати її в жодному разі не можна, — до вирішення головного завдання — мати в державі внаслідок реформ мобільні, оптимальні за чисельністю, озброєні сучасною технікою і професійно підготовлені, всебічно забезпечені і водночас не занадто обтяжливі для суспільства Збройні Сили, здатні виконати конституційний обов’язок: забезпечити територіальну цілісність і недоторканність України, дати відсіч можливому агресору.
На жаль, аналіз не дає підстав для позитивної відповіді. Скажемо більше: проблеми, які вже давно накопичувалися у Збройних Силах, за останні роки так загострилися, що створюється загроза державним інтересам України, її обороноздатності, національній безпеці.
По-перше, небезпечних масштабів і темпів набуває деградація військово-технічного потенціалу Збройних Сил.
За даними Міноборони, понад 60 відсотків озброєння і техніки, що є сьогодні у військах, в тому числі більш як половина бойових літаків, зенітно-ракетних комплексів, дві третини ракетно-артилерійського озброєння, практично всі бойові кораблі перебувають в експлуатації понад 15 років і в будь-який час можуть вийти з ладу. Нових видів озброєння і бойової техніки армія практично не одержує.
Українські Збройні Сили оснащені в основному зброєю третього покоління, тоді як армії НАТО — п’ятого і шостого. Якщо становище не зміниться, після 2005 року майже 20 основних типів озброєння вироблять свій технічний ресурс. Тож можемо перейти межу, за якою Збройні Сили України втратять свою боєздатність.
І це тоді, як вітчизняні науковці, конструктори, проектанти, колективи оборонних підприємств здатні створювати і виробляти кращі в світі літаки, бронетанкове, ракетно-артилерійське, навігаційне озброєння, високоточну зброю, засоби протиповітряної оборони, управління і зв’язку. Хоча нинішній рівень бюджетного фінансування оборонно-промислового комплексу, передусім досліджень і практичних розробок у стратегічно важливих для підтримання обороноздатності і конкурентоспроможності напрямах, може позбавити нашу країну цієї переваги.
Додамо до цього практичну відсутність стратегічних резервів, особливо палива.
Складається враження, що комусь потрібно, щоб українська армія, позбувшись ядерної зброї, залишившися наодинці з дуже непростими проблемами, не мала у своєму розпорядженні й звичайної зброї, а також належного матеріально-технічного забезпечення.
По-друге, буквально на очах відбувається руйнація основи основ Збройних Сил — їх кадрового потенціалу.
Жалюгідне, інакше не скажеш, матеріальне становище основної маси військових, третина сімей яких не забезпечена житлом, уперте намагання нинішнього уряду, котрий у цих питаннях продовжує лінію свого попередника — Кабінету Міністрів Віктора Ющенка, — обмежити чи позбавити військовослужбовців, ветеранів війни і праці, воїнів-інтернаціоналістів, на порушення Конституції України, соціальних гарантій, встановлених чинними законами, здійснювані в останні роки і пропоновані Кабінетом Міністрів подальші заходи у цьому напрямі спричинили величезну, останнім часом, я б сказав, — обвальну, плинність офіцерських кадрів.
Нині на розгляді в Міністерстві оборони перебуває понад дві тисячі рапортів офіцерів про звільнення з військової служби. А з початку року вже звільнилися 4,5 тисячі офіцерів, тоді як передбачалося, що за весь рік їх звільниться трохи більш як сто. У Держкомкордоні за півроку звільнилися 132 офіцери, а лише за жовтень — 137. За перші дев’ять місяців нинішнього року подали рапорти на звільнення 500 офіцерів Служби безпеки України. А вже в жовтні надійшло 320 рапортів. Серед тих, хто звільняється, багато старших офіцерів, тобто найдосвідченіші кадри, на підготовку яких затрачено величезні кошти.
Якщо цей процес не зупинити, а він зачепив і таку специфічну сферу, як розвідка, Збройним Силам загрожує втрата найближчими роками офіцерського корпусу.
Будемо відверті: частину вини за таке становище має взяти на себе Верховна Рада, бо дискримінаційні стосовно військовослужбовців закони ухвалювали саме тут — під умовляння урядовців за будь-яку ціну прийняти Державний бюджет. Якою ціною, якими втратами це обернулося — тепер бачать усі.
В армію за призовом приходить дедалі менше освічена й фізично здорова молодь, в основному з бідних селянських сімей. Українська армія давно вже стала селянсько-робітничою.
Відповідно до затвердженої Президентом програми здійснюється перехід до комплектування армії за контрактом. Але який це має вигляд на практиці, міркуйте самі: місячне грошове утримання контрактника-сержанта становить лише 291 гривню, механіка-водія — 243 за офіційно визначеного прожиткового мінімуму 365 гривень.
Хіба не зрозуміло, що за такого становища і повний перехід на контрактну систему, який дехто вважає мало не панацеєю від усіх негараздів, нічого не дасть?
Я вже не кажу про те, що льотчики, танкісти, водії через відсутність пального позбавлені можливості здійснювати навчання і тому втрачають професійні навички, дискваліфікуються.
Не можу не сказати й про те, що наявність в армійському середовищі серйозних проблем і негараздів, недавні трагічні події у військах, кампанія з дискредитації Збройних Сил спричинили те, що в суспільстві військову службу вже не вважають виконанням почесного конституційного обов’язку, а професія «людини в погонах» втрачає свою престижність і шанованість.
Особисто я, як громадянин України і член парламенту, розглядаю це як трагедію для держави, відвернути яку зобов’язані уряд, Президент, Верховна Рада.
По-третє, в Україні накопичилася величезна кількість застарілих боєприпасів, які потребують негайної переробки й утилізації.
Однак через мізерність коштів, які виділяються Міноборони, це здійснюється такими темпами, що створює серйозну небезпеку, наслідки якої важко передбачити. Ситуація може ще більш ускладнитися в результаті наступного розформування багатьох військових частин.
Перелік критичних проблем у військах можна продовжувати.
Додам лише, що про все це йшлося, хоча, можливо, й не в такій тривожній формі, ще в червні 1999 року, на парламентських слуханнях. На жаль, схвалені Верховною Радою рекомендації слухань уряд фактично ігнорував. Ситуація відтоді не просто погіршилася — загострення досягло критичної межі і поставило Україну перед загрозою втрати боєздатних Збройних Сил.
То в чому справа? Головну причину комітет вбачає в тому, що виконання конституційних повноважень зі здійснення заходів стосовно забезпечення обороноздатності і національної безпеки в діяльності Кабінету Міністрів не зайняло належного місця.
Колеги знають, з якою гостротою ставилися ці питання кожного разу під час затвердження Державного бюджету України, під час розгляду конкретних законопроектів. Однак конструктивні пропозиції нашого комітету, народних депутатів зазвичай відкидалися.
Фінансування Збройних Сил здійснюється на рівні менше половини від мінімально необхідних потреб. Вимоги Закону про оборону України, укази Президента ігноруються. І реакції на це — ніякої.
Рівень бюджетних асигнувань дає змогу, в кращому разі, утримувати особовий склад, тобто забезпечувати, так би мовити, фізичне існування Збройних Сил, більш-менш пристойне, та й то не завжди, продовольче і речове забезпечення воїнів. Але ж це підриває всю систему державних програм, планів, заходів стосовно реформування армії.
У світовій практиці вважається оптимальним, коли на утримання особового складу Збройних Сил спрямовують майже половину воєнного бюджету, на його підготовку — приблизно четверту частину і стільки само — на реалізацію військово-технічної політики. В Україні це співвідношення зовсім інше: майже 90 відсотків йде на утримання особового складу, 7—8 відсотків — на підготовку і мало не 2 відсотки — на технічне переозброєння війська. В абсолютному вимірі витрати на здійснення заходів із оновлення та підтримання бойової техніки й озброєнь, на підготовку воєнних кадрів, на воєнну науку просто мізерні.
За таких підходів сподіватися на швидке перетворення української армії на таку, яка повною мірою відповідала б сучасним вимогам, потребам оборони держави, не доводиться.
Не може не викликати занепокоєння й те, що вкрай небезпечні процеси в оборонному будівництві в Україні відбуваються в той час, коли наші сусіди різко збільшують витрати на воєнні цілі, а західні держави, по суті, відгороджуються від України новою «залізною завісою».
Ось кілька цифр.
В Україні на потреби армії витрачають бюджетних коштів, у розрахунку на одного громадянина, майже в п’ять разів менше, ніж у Росії, у 8 — ніж у Польщі й Угорщині, в 13 разів менше, ніж у Туреччині. Про Федеративну Республіку Німеччини, Францію, Велику Британію, інші європейські країни годі й казати.
Новообранці НАТО — Польща, Чехія й Угорщина, маючи загалом на 120 тис. кв. км меншу територію, населення 59 мільйонів (в Україні, як відомо, — 48 млн.), у Збройних Силах 276 тисяч людей (в Україні — 390 тис.), спрямовують на військові цілі 5,5 млрд. доларів бюджетних асигнувань щорічно, тоді як Україна — за малим не 0,7 млрд. доларів (з урахуванням пенсій для пенсіонерів Збройних Сил).
Висновок із сказаного такий. Ставлення уряду до проблем оборони, до потреб Збройних Сил має бути радикально змінено. Інакше Україна може втратити один із найважливіших атрибутів державності — армію, здатну захистити її суверенітет і недоторканність, мирну працю нашого народу.
Що, на думку комітету, потрібно невідкладно зробити?
Перше. Якомога скоріше переглянути, з урахуванням нової геополітичної обстановки, нових викликів і загроз, реального стану в державі і Збройних Силах, програми їх реформування, уточнити структуру, чисельність, строки і масштаби скорочення, терміни переходу на контрактну основу, вжити радикальних заходів до прискорення переоснащення армії сучасною воєнною технікою й озброєнням.
Ця проблема, на наш погляд, має розглядатися комплексно — одночасно з реформуванням інших ланок Воєнної організації і — наголошую на цьому — всієї силової сфери, яка набула в нас гіпертрофованого характеру і стала для держави занадто обтяжливою за недостатньої ефективності.
Верховній Раді належить ухвалити нові основи національної безпеки України, оновлену Воєнну (оборонну) доктрину, низку нових законів, внести корективи до раніше прийнятих правових актів. Наш комітет має план цієї роботи. Але це справа всієї Верховної Ради.
Друге. Попри всі труднощі, потрібно радикально змінити — вже під час затвердження бюджету на наступний рік — ставлення до фінансового забезпечення оборони, програм реформування Збройних Сил. Водночас вжити рішучих заходів до використання фактів незаконного та неефективного використання внутрішніх коштів, забезпечити здійснення такої тендерної політики, яка зробила б неможливим проникнення до військових організацій різноманітних фірм, «фірмочок», інших структур, які, мов кліщі, висмоктують державні кошти, про що свідчать матеріали перевірки Рахунковою палатою України.
Реформування — справа комплексна і багатогранна. Не можу не сказати у зв’язку з цим про таке. У нас є міста, такі, наприклад, як Старокостянтинів на Хмельниччині, існування і функціонування яких практично повністю пов’язане з діяльністю дислокованих там військових частин. Яка доля чекає там людей (а це десятки тисяч військових, членів їх сімей) в разі розформування військових частин? Хто про це думає? Хто буде вирішувати долю колишніх військових містечок, баз, арсеналів, сховищ, аеродромів?
Третє. Потрібно прискорити затвердження Державної програми розвитку озброєнь і воєнної техніки, розробка якої невиправдано затягнулася.
Четверте. Слід негайно розробити і затвердити Мобілізаційний план України, забезпечити створення потрібних для гарантованої оборони стратегічних резервів. Сьогодні ці питання вирішуються за Мобілізаційним планом, затвердженим ще 1986 року. Стратегічні резерви практично не поповнюються.
П’яте. Треба зупинити антиконституційний наступ на соціальні і правові гарантії захисників Вітчизни. Вже в найближчі два-три роки потрібно зробити так, щоб проблема із забезпечення військовослужбовців житлом стояла не так гостро. Все зробити для відновлення престижності військової служби.
Відверто скажу: сьогодні ситуація у Збройних Силах багато в чому тримається на вихованій десятиліттями самовідданості військових кадрів, усвідомленні ними свого обов’язку перед Вітчизною, професіоналізмі, якщо хочете — на притаманній нашому народу терпеливості. Але й цей ресурс за такого, як нині, ставлення до проблем оборони ми можемо втратити.
Нікого не хочу лякати, але мушу сказати: морально-психологічна обстановка у військовому і ветеранському середовищі вибухонебезпечна. Не враховувати цього і грати з вогнем — неприпустимо, якщо не сказати більше.
Шосте. У зв’язку з переходом на контрактну систему комплектування Збройних Сил необхідно розробити і послідовно здійснювати загальнодержавну програму підготовки молоді до виконання конституційного обов’язку із захисту Вітчизни. Основні напрями цієї роботи визначені у Концепції допризовної підготовки і військово-патріотичного виховання, схваленій нещодавно указом Президента України.
І ще одне. Потрібно прискорити розгляд і прийняття Закону про демократичний цивільний контроль над Воєнною організацією і правоохоронними органами держави.
Звичайно, все це буде робитись, якщо державі справді потрібні сучасні, боєздатні Збройні Сили, надійна, гарантована оборона і безпека, якщо ми не хочемо, щоб Україна перетворилася на протекторат якихось інших держав чи блоків. А така загроза реальна.
Варто замислитися над тим, як «стратегічний партнер» України, заявляючи про «кризу довіри» в україно-американських відносинах, нагнітаючи ситуацію навколо питання про радарні комплекси «Кольчуга», розігруючи фарс стосовно формату участі представників України у празьких зібраннях НАТО, водночас усіляко інтенсифікує контакти по військовій лінії, добивається розкриття державної комерційної таємниці в галузі новітніх технологій, співробітництва з іншими країнами, форсує здійснення під своїм пильним наглядом так званого фундаментального оборонного аналізу, мета якого, за словами натовських генералів — «визначити розміри і кількість Збройних Сил, які відповідали б наявним ресурсам», тобто ще більше їх ослабити. Вдаючися до санкцій, не встановивши якогось криміналу, Сполучені Штати не шкодують десятки мільйонів доларів на подальше роззброєння України — знищення і ракет Х-22 та їх постів — наших «бекфайєрів» — бомбардувальників ТУ-22МЗ. Позбавляючи нашу країну бомбардувальної авіації, американці з пафосом називають це «обезглавленням дракона війни». Насправді це не що інше, як примушення нашої країни до стриптизу в оборонній сфері.
До чого в цьому відношенні ми вже дійшли, промовисто сказано в опублікованому минулої суботи матеріалі одного з українських тижневиків (нелівого спрямування). Цитую: «Здається, в Україні стає дедалі більше тих, хто розуміє, що ми не можемо вести самостійну і незалежну політику», що в ситуації, яка склалася, «Україні потрібно або повністю лягати в річище американської політики (як, до речі, вчинили більшість східноєвропейських країн)», «або шукати могутнішого захисника». І далі: якщо не забувати про європейську інтеграцію, «то, хоч як крути, доведеться мати справу з американцями».
Одне слово, «приїхали», як висловлюється відомий парламентський класик. І все це — під гучні гасла «утвердження незалежності» і «державотворення».
