ГЕТЬМАНАТ

До гетьмана Петра Сагайдачного, метою якого було досягти входження України на правах автономії в союз Польщі та Литви, одним з перших козацьких вожаків, хто мав державотворчі амбіції, був Іван Підкова. 1577 року його проголосили господарем Молдавського князівства. Турецький султан посилав проти козаків кілька експедицій, але вони були успішно відбиті. І лише об`єднані сили союзників Туреччини в південному регіоні змусили козаків відступити в Україну. Іван Підкова був по-зрадницькому схоплений й страчений у Львові за наказом польського короля Стефана Баторія.

«Знаю одне: я завжди мужньо і як чесний лицар боровся проти ворогів християнства, і мав я єдине бажання — бути опорою й захистом проти невірних...» — сказав Іван Підкова перед стратою. Тарас Шевченко у вірші «Іван Підкова» написав: 

Було колись — в Україні ревіли гармати;

Було колись — запорожці вміли панувати...

Видатною постаттю в козацькому літописі ХVІ століття був і католицький єпископ в Україні Йосип Верещинський (бл.1530 — 1598). Він був переконаним прихильником антитурецької коаліції й організації хрестового походу проти «невірних», посилав свої проекти європейським державним діячам, врешті московському царю Федору Івановичу. Проте жодної підтримки не знаходив. Навпаки, кримський хан влаштував за ним «дике полювання» й, очевидно, єпископа схопили б, якби не козацький загін, що врятував його. Саме в запорожцях Й. Верещинський побачив ту збройну силу, яка здатна зупинити турецько-татарську навалу. Першою пропозицією єпископа королю Польщі було перетворення Війська Запорозького в регулярну армію. Другим проектом пропонувалося створити на Задніпров`ї рицарський орден. Але найрадикальнішим проектом була ідея створення автономного козацького князівства у складі Речі Посполитої. Під контроль козаків пропонувалося передати все Лівобережжя, яке розподілялося між 13 полками — не лише військовими підрозділами, але й адміністративними одиницями.

Пізніше єпископ подав проект про перенесення столиці Польщі з Варшави до Києва, щоб «назавжди убезпечити від Москви не тільки всю Руську землю, а й Корону Польську». Але, повторюся, жоден проект Й. Верещинського ніхто не підтримав.

Йосип Верещинський також першим обгрунтував етнополітичну теорію українського народу, яка базувалася, зокрема, на понятті безперервності тисячолітньої української історії.

Паралельно з пропозиціями невгамовного й енергійного католика-єпископа виникла ідея утворення Бузько-Дністровського війська, план якого подав королю Сигізмунду ІІІ (1596 р.) гетьман Северин Наливайко. Буферна держава між Дніпром та Дністром теж мислилася як мілітарна перепона на шляху турецько-татарських військ.

Як наголошують автори збірника «Незнайома Кліо» (науковий редактор академік В. Смолій), «задовго до основоположників теорії модерної української самостійності Ю. Бачинського, М. Міхновського та В. Липинського, козацький гетьман Наливайко теоретично обгрунтував потребу створення передмодерної козацької республіки, яка на той час могла існувати лише під зверхністю якогось із монархічних дворів Європи. С. Наливайко був козацьким гетьманом лише протягом одного 1596 р., але за цей короткий проміжок часу встиг зарекомендувати себе не лише як практик поширення козацького устрою на всій Україні, а й як визначний теоретик автономістського розвитку Війська Запорозького».

До речі, С. Наливайко був одним з перших козацьких гетьманів, яких запрошували на службу до себе монархи Центрально-Східної Європи.

Як і раніше, польський король не лише не підтримав представлений проект, навпаки — послав в Україну польську армію. Гетьмана Северина Наливайка підступно схопили і стратили.

Гетьман Петро Сагайдачний не подавав королю жодних проектів, він творив українську державу. До речі, 1621 року королевич Владислав за успіхи в битві під Хотином подарував козацькому ватажку інкрустований золотом та діамантами меч. Ця нагорода видатного полководця збереглася до наших часів. У краківському музейному комплексі королівського замку на Вавелі зберігається «Меч гоноровий П. К. Сагайдачного, гетьмана козацького».

Сучасний історик С. Полтавець виділяє п`ять основних концепцій політичного устрою українських земель. Перша передбачала визнання можливості й доцільності існування України у складі Речі Посполитої як автономної одиниці. Її прихильниками були представники української шляхти та духовенства, насамперед Адам Кисіль, Петро Могила, Сильвестр Косів. Ця концепція базувалася на нібито наявній у свідомості українського суспільства ідеї монархізму. Богдан Хмельницький теж схилявся до утвердження спадкової монархічної влади.

Друга концепція державного будівництва — утворення Великого князівства Руського поза межами Речі Посполитої. Автором її був Юрій Немирич. Вищу освіту він здобував в університетах Лейдена, Базеля, Оксфорда, Кембриджа, Парижа, виховувався в дусі європейського протестантизму, був непримиренним противником Московії як носія азійської форми влади, опертої передусім на насилля й жорстокість. Його ідеалом державного устрою були Швейцарія та Нідерланди. 1646 року Ю. Немирича як прихильника протестантизму позбавили частини маєтків й засудили до вигнання з Польщі. Він автор Гадяцького трактату, в основу якого покладено ідею автономного Великого князівства Руського, яке входило б до федерації з Литвою та Польщею на рівноправних засадах. Ю. Немирич вважав, що оточена ворогами Україна поки що не здатна існувати як самостійна держава. У майбутньому такі часи настануть.

Зміст третьої концепції зводився до утворення козацької держави на києворуських традиціях. Уже з часів гетьмана П. Сагайдачного козацька еліта бачила себе провідником національних інтересів України.

Четверта концепція будувалася на визнанні принципу двовладдя: на чолі держави стоять гетьман та митрополит.

П`ята концепція — москвофільська. Вона знайшла своє вираження в Березневих статтях 1654 року, якими передбачався вхід України в склад Московії.

Отже, політичне життя України розвивалося в руслі європейських суспільних ідей й народження гетьманської козацької держави Богдана Хмельницького — Війська Запорозького, що було закономірним явищем.

Випереджаючи події, зауважимо, що в ХVІ—ХVІІ ст. існування України в рівноправному союзі з європейськими державами було найоптимальнішим варіантом. Та жоден з сусідів не був готовий до цього кроку. Найперше Польща, провідники якої не могли допустити навіть думки про рівноправні стосунки з козаками. Цікаво, що і Польща, й Московія декларували свою спадкоємність щодо Києворуської держави від Чорного моря до Північного Льодовитого океану, але вони дружно заперечували право українців бути третім претендентом. Козацьким гетьманам були ближчими намагання правлячої еліти Великого князівства Литовського об`єднати в одну державу поляків, українців та литовців.

Ось чому так часто (лише від 1385 по 1501 рр. підписувалося вісім відповідних угод), особливо з дедалі зростаючим втручанням Московії у внутрішні справи сусідів, виникали спроби укласти унію трьох народів. Наприклад, 10 січня 1569 року в Любліні литовська, польська та українська делегації зібралися на спільний сейм, метою якого було утворення об`єднаної держави. Литовці та українці ратували за федерацію, поляки виступили за входження і литовців, і українців в Польську державу. Зрозуміло, що делегації Литви та України залишили сейм. Проте 1 липня того самого року сейм продовжив свою роботу в початковому складі і врешті-решт була підписана унія на федеративних принципах —утворилася Річ Посполита в межах «від моря до моря». Єдиними були гроші, військо, податки, зовнішні кордони.

На шляху до утвердження й зміцнення новоствореної держави став все той же ВЕЛИКОДЕРЖАВНИЙ ШОВІНІЗМ. Ідеологом, який посіяв чвари між трьома сусідніми народами, був теолог-ієзуїт ректор Віленського університету Петро Скарга, який заперечив право української мови бути мовою церкви і взагалі культури. Книга П. Скарги «Про єдність Божої церкви під одним Пастирем» (1577 р.) була адресована князю К. Острозькому, який посідав визначне місце в союзній державі. Відповіддю П. Скарзі було зміцнення позицій Острозької академії (заснована 1576 р.) й утворення при ній науково-видавничого центру. Вже 1581 року побачила світ острозька Біблія — справжній поліграфічний шедевр слов`янського книгодрукування.

Гостре релігійне непорозуміння між православною та католицькою конфесіями призвело до розколу і в державному, і в політичному та культурному житті. Наступ католицизму тривав, і 23 грудня 1595 року у Ватикані Папа урочисто прилучив православну церкву до римської. «... Бачу, що все це веде до загибелі корони Польської, — писав К. Острозький до короля Жигмонда ІІІ, — бо за цим нікому вже не гарантовані його вільності і права, невдовзі наступить час великого замішання...»

Так розпочалося велике протистояння, непорозуміння, ворожнеча і насильство, в якому обом сторонам судилося стати жертвами власного фанатизму і затятості. Українське козацтво було покликане на історичну арену самим життям. Після гетьмана П. Сагайдачного на захист віри та давніх вольностей виступив гетьман Тарас Федорович. Він перший звернувся до народу з Універсалом, в якому закликав до нещадної боротьби з поневолювачами.

Затим були виступи козаків під проводом кошового отамана І. Сулими, гетьмана П. Бута... Польські війська жорстоко розправлялися з повстанцями. До виступу Богдана Хмельницького залишалося десять років, які ввійшли в польську історію як «золоте десятиліття спокою».

Ми вже згадували про дослідження сучасного літературознавця Д. Наливайка «Козацька християнська республіка: Запорозька Січ у західноєвропейських літературних пам`ятках» (1992 р.). Не менш цікаві дані наводить і Ю. Терещенко в книзі «Україна і європейський світ»(1996 р.).

Відомий французький письменник доби Відродження Ф. Рабле в романі «Гаргантюа і Пантагрюель» згадує про європейську державу Русь-Україну. Московію він зараховує до Азії. Філософ-гуманіст М. Монтень в «Есе» використовує два епізоди з української історії — війни київських князів з польським королем Болеславом Хоробрим та напади турків на Україну. Про українців, як окремий народ, розповідає широко поширена в Європі книга учня Тіціана — Чезаре Вечеллі. На карті відомого французького купця Мотіеля чітко виписані кордони країни «Uckranіa». 1619 року побачило світ видання «Держави, королівства і князівства світу», якою користувалися дипломати, зокрема на нарадах Вестфальського конгресу після закінчення Тридцятилітньої війни, де Україні відведено достатньо місця. Звичайно, треба згадати добре відомі описи нашого краю, зроблені мандрівниками А. Контаріні, С. Герберштейном, Б. Віженером та іншими.

Історики, і сучасні, і давні, часто вдаються до порівнянь багатьох епізодів української історії з літописом подій, наприклад у Нідерландах. В їх об`єднаних провінціях знаходилися «справжні скарби і рудники, там справжня Індія, яка давала імператору можливість вести війни, яка зберегла йому державу, добробут і вплив». Так, як ставився до Нідерландів імператор Карл V, так ставилися до України й польські королі — багатий дніпровський край був справжнім «ельдорадо» для польської держави.

Уважно вдивимося в обличчя стрільців капітана Баннінга Кока та лейтенанта Віллема ван Рейтенбурха на знаменитому полотні Рембрандта «Нічна варта» (1642 р.). В них той же патріотизм, рішучість захистити свою землю, з якими воювали з поневолювачами українські козаки. Й це не дивно — європейці ХV—ХVІІ століть були єдині в прагненні вибороти свободу й утвердити власні незалежні держави.

«Благородні й вільні рицарі, — йшлося у зверненні до запорозьких козаків короля Швеції Густава-Адольфа 25 червня 1631 року, — мужі хоробрі, володарі Дніпра і Чорного моря...».

На Січі на Запорожжі побували посли Австрії, Трансільванії, Польщі, Московії та інших країн. Вони визнавали козацьке військо за кращу європейську армію.

До місця тут згадати й про вірш французького поета Гійома Аполлінера «Відповідь запорожців турецькому султанові»:

Царя небесного харцизе

Високорогий сатано

Не годимося ми в підлизи...

Лист запорозьких козаків був адресований турецькому султану Магомеду ІV (1642—1692 рр.). Вільгельм-Володимир-Аполлінарій Костровицький (такі справжні ім`я та прізвище Гійома Аполлінера) все життя цікавився історією Польщі й України. До речі, текст козацького послання 1913 року було включеіно до поважної німецької антології «Грубе листування».