Ці слова незадовго до смерті сказала 94-річна жінка, вдова людини, яку шанує увесь світ. Оскар Шиндлер у жахливі часи нацизму, ризикуючи власним життям і життям своєї дружини, врятував від неминучої загибелі 1300 євреїв. Але дав так мало щастя, можливо, єдиній відданій йому людині — Емілії Шиндлер.
Може, тому після виходу фільму Стівена Спілберга «Список Шиндлера», відзначеного сімома «Оскарами» — найвищими нагородами світового кінематографу, його вдова вибухнула гнівом стосовно і свого вже давно покійного чоловіка, й авторів фільму, котрі наче не помітили її участі в цій історії: «Свині, вони мене поховали! До біса! Цей «герой» був бабником і марнотратником», — чим одразу завоювала славу старої скандалістки. Адже людям завжди хочеться мати правильного героя, а не звичайну людину з властивими їй слабкостями. Щоправда, згодом фрау Шиндлер усе-таки змінила гнів на милість: «Попри те, що Спілберг зробив вигляд, ніби я й не була поруч з чоловіком у ті страшні роки, й у фільмі мене не визнано дружиною Оскара, проте він добре показав усе, що ми зробили для врятування людей. І нагороди «Список Шиндлера» отримав цілком справедливо».
Фільм про Оскара Шиндлера закінчується тим, що його головний герой у смугастій робі в’язня від’їжджає з території фабрики. А в частині, де розповідається про тих, хто вижив у цій невигаданій трагічній історії, глядачі бачать могилу Шиндлера в Ізраїлі. То що все-таки сталося з дійовими особами після війни? Як склалися долі цих людей, які щохвилини ризикували життям заради інших? Куди повіз елегантний «Хорьх» Оскара Шиндлера та його дружину? І, власне, як вони з’явилися в цьому світі — двоє людей, котрі зробили таке, на що не кожен здатний?
Про це мені розповіла аргентинська видавниця Еріка Розенберг, яка приїжджала на Всесвітню книжкову виставку у Франкфурті-на-Майні. Я познайомилася з нею на організованій нею експозиції, присвяченій вдові Шиндлера. Емілію Шиндлер вона знала задовго до створення фільму, коли та жила, невідома й бідна, в робітничому районі, за 60 кілометрів від Буенос-Айреса. Вона написала дві книжки про Шиндлерів: документальну «Я, Оскар Шиндлер» та спогадів «Я, Емілія Шиндлер».
У цьому матеріалі використано і розповідь Еріки Розенберг, і спогади Емілії Шиндлер, котра померла торік у Німеччині. В ньому йдеться не так про врятування євреїв подружжям Шиндлер (навряд чи можна розповісти про це краще, ніж Стівен Спілберг у своєму знаменитому фільмі), як про долю та непрості взаємини двох людей. А може, тільки про кохання...
Гіркий присмак
Емілія сказала одного разу: «Кохання має присмак. У мого він завжди був гіркий...» Заміж за Оскара, який був на рік молодший від неї, вона вийшла 1927 року —двадцятирічною. З кохання. А як було в нього не закохатися: блакитноокий, чарівний, усміхнений, щедрий. Батьки, заможні судетські німці, дали їй у посаг 100 тисяч чеських крон — чимала сума на ті часи. Вже дуже скоро Емілія зрозуміла, які різні в них погляди на життя. Батьківські гроші було витрачено швидко: від них залишився тільки розкішний автомобіль, після весілля негайно куплений Оскаром. Решта розійшлося вмить і невідомо куди. З’ясувалося, що в її чоловіка багато подруг. Дуже скоро вона дізналася про його зради. Але його, здавалося, не бентежили її докори і сльози. Він казав, що в нього такий характер. Хоча все-таки каявся і просив пробачення. Проте ставало його не надовго. «Моє сімейне життя, яке починалося з великого щастя, приносило страждання. Але я знову і знову пробачала чоловікові, адже зализувати душевні рани він завжди приходив до мене».
Одного разу Оскар зустрів свою давню знайому, котра працювала в Абвері, розповідає Емілія у своїх спогадах, вона стала його коханкою і порекомендувала його своєму шефові. Так Шиндлер почав працювати на секретні служби, ставши також членом нацистської партії. Але він ніколи не був справжнім наці, стверджує Емілія, взагалі не був людиною з політичними принципами. Він лише використовував ситуацію, вибираючи собі супутників. І це було його стихією, життєвим еліксиром, що збуджував і п’янив — суміш влади і небезпеки.
У жовтні 1939 року він сказав, що їде до Кракова, вестиме власну справу. І нагода трапилася: йому запропонували купити фабрику з виробництва емальованого посуду, залишену господарями-євреями. Як євреї «залишали» свої фабрики — стало відомо пізніше. Фабрика була в Брюннліці — одному з районів Кракова.
«Оскарові потрібна була моя допомога, — каже Емілія у своїх спогадах, — а я на той час вивчила польську. Коли приїхала, то дуже швидко зрозуміла, що мій чоловік без мене не нудьгував. У нього в Кракові вже було двоє дітей від дочки одного поліцейського чину. І через жінок він також заводив корисні знайомства серед нацистської верхівки».
Списки складали разом
Але сховавши гордість подалі, вона почала допомагати Оскарові, хоча б тому, що хотіла бути з ним. Її допомога була і потрібна, і відчутна. Треба було підгодовувати робітників, котрі хиталися з голоду, діставати медикаменти і лікувати їх, розв’язувати проблеми, які в їхньому становищі були для них нерозв’язувані. Як згадувала Емілія, один із робітників розбив окуляри і нічого не бачив, отож і працювати не міг. Якби про це довідалися в концтаборі, звідки його приводили, дорога для нього була б одна — у крематорій. Емілія знайшла для нього окуляри. Таких випадків не злічити. Але ж бо все це треба було робити потайки, щоб ні в кого не викликати підозр.
Емілія згадує, що вони з Оскаром ніколи не говорили про те, що мають рятувати людей. Вони просто робили все можливе, хоча розуміли, чим їм це загрожує. Але щоб убезпечити себе від підозр, Шиндлер дружив з тими, хто будь-якої миті міг відправити його до газової камери разом з робітниками-євреями. Їх приводили з концентраційного табору Пласцов, розташованого неподалік. Комендантом там був Амон Гьотц, котрий грав класику на роялі і був відомий особливою жорстокістю до євреїв. Усе, що розповідав про нього фільм Спілберга, не сюжетний хід. Він насправді вправлявся в стрільбі по живих «мішенях». Вивести його з себе могла будь-яка дрібниця, що коштувало життя в’язневі, який потрапляв під руку. Але гроші, діаманти, золото любив. Не гребував і подачками на кшталт коньяка, ікри та горілки. Так Оскар Шиндлер розраховувався з Гьотцем за робітників-євреїв для своєї фабрики.
І не тільки з Гьотцем. У Шиндлерів часто бували високі чини СС. Завжди багато пили. І Оскар, який раніше не захоплювався алкоголем, також. Але навіть якщо випивав дуже багато, ніколи не здавався п’яним і не втрачав розуму. І хоча небезпека постійно чатувала на нього, він усе-таки не забував про радощі життя. Вервечка жінок тягнулася за ним усі ці роки. «Але, — згадує Емілія, — він завжди приходив до мене, коли треба було розв’язувати якісь питання чи просто поскаржитися на втому».
Того осіннього вечора 1944 року Оскар був особливо сумний: Гьотц повідомив, що концтабір Пласцов зачиняють і всіх євреїв відправлять до Освенціма, а це означало для них неминучу смерть. Як витягнути їх від Гьотца?
Це була їхня сімейна рада. Адже мало було заплатити Гьотцу за робітників-євреїв. Треба було ще отримати на це дозвіл місцевої влади. До бургомістра пішла Емілія. На щастя, він виявився знайомим — викладав колись у містечку, де вона раніше жила. Дозвіл було отримано. Вони пили коньяк, святкуючи перемогу. Списки робітників-євреїв, яких Шиндлер забирав на фабрику, склали разом: 799 чоловіків і 299 жінок. Згодом було підраховано, що Шиндлеру врятування євреїв коштувало 2,6 мільйона рейхсмарок...
(Закінчення в наступному номері.).
