Неординарна подія відбулася в Києві: на зустріч із громадськістю прийшов Міністр екології та природних ресурсів Сергій Курикін. У Будинку вчителя обговорювалися проекти положень «Про участь громадськості у прийнятті рішень з питань, що стосуються довкілля» і «Про порядок надання екологічної інформації». Але декотрі з учасників слухань одразу закинули міністрові: навіщо потрібні ці документи, коли в нас є закони про інформацію, звернення громадян, охорону навколишнього середовища та інші нормативно-правові документи?

Безправне право

Так, є такі закони. Мало того, є чіткі статті в Конституції України. Одна з них, приміром, гласить: обов’язком держави є гарантування екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України. А ось ст. 50 чітко визначає: «Кожен має право на безпечне для життя і здоров’я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди. Кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення. Така інформація ніким не може бути засекречена».

Проте декотрі ентузіасти-екологи, зокрема голова еколого-правової організації «ЕкоПраво-Київ» Борис Васильківський, твердять: так, у нас, громадян України, є конституційне право, але немає чіткої процедури практичної реалізації його — методів співпраці й узгодження спірних позицій між органами влади і місцевого самоврядування, яким чином мають враховуватися результати громадських слухань тощо. А хто з вас, читачі, хоче переконатися в цьому, хай спробує скористатися отим правом вільного доступу до інформації.

Утім, проекти названих нормативно-правових актів не вперше виносяться на суд громадськості. Вони вже обговорювалися в регіонах. Однак створювалося враження, що прийшли й приїхали сюди деякі кияни і представники майже всіх областей, звичайно, не байдужі до питань охорони довкілля, з однією політично націленою метою — рознести в пух і прах і міністерство, і розробників цих проектів. Може, відчувши це, автори (а вони — фахівці Академії наук, досвідчені юристи) не прийшли на обговорення. Далі від гріха часто, справді, краще. Тому всі «шишки» мужньо й відважно прийняв на себе міністр. Проте не тільки задля цього проводили захід.

Орхус вимагає, а Данія рятує

У травні наступного року в Києві має відбутися п’ята конференція міністрів з питань екології європейських країн «Довкілля для Європи». А до цієї важливої міжнародної події необхідно привести національне законодавство у відповідність із Орхуською конвенцією, вжити заходів з її реалізації.

Що являє собою цей документ? Назва Орхуської конвенції походить від назви міста, де її було ухвалено, — Орхуса в Данії. А на четвертій міністерській конференції «Довкілля для Європи», яка відбулася 25 травня 1998 року, українська делегація підписала цю конвенцію. У якій ідеться про можливість вільно отримувати громадянами екологічну інформацію, брати участь у процесі прийняття рішень та мати доступ до правосуддя з питань довкілля. Верховна Рада України вже ратифікувала Орхуську конвенцію — 6 липня 1999 року.

Отже, відступати нікуди, треба виконувати свої зобов’язання. Однак процес підготовки потрібних правових і нормативних документів, підкреслювалося на прес-конференції, що відбулася напередодні цього заходу, проходить повільно. Досі не прийнято жодного з них, необхідних передусім для нас, громадян. А саме процедура, можливість реалізації своїх прав і є вирішальною вимогою конвенції.

Рятує нашу країну Міністерство екології Данії. В липні нинішього року розпочато реалізацію спеціального проекту «Допомога Україні у впровадженні Орхуської конвенції». Фінансову й організаційну підтримку нам надають програма співпраці Данії з країнами Східної Європи в галузі охорони навколишнього середовища (DANCEE) та компанія «Carl Bro». Проведене слухання — одна з основних подій цього україно-датського проекту. Між іншим, датчани реалізують в Україні кілька інших проектів: з водопостачання, опалення, енергозбережних технологій тощо.

У руках ніби й синиці не було

Найактивнішими і настійливими на слуханнях були представники Миколаївської, Київської, Чернівецької, Харківської областей і міста Києва. А ось організація «ЕкоПраво-Харків» ще за кілька днів до цих слухань надіслала до нашої редакції свій суворий «вирок».

Отож, з одного боку, можна радіти тому, що з громадськістю, хоча й з допомогою закордону, почали радитися і вона має право висловити свої міркування, своє ставлення до майбутнього документа. А з другого —важко уявити тепер процес доопрацювання проектів цих положень і те, якими будуть остаточні варіанти положень.

Усі зауваження й конкретні пропозиції, що пролунали і надійшли письмово на слуханнях, тепер узагальнюють спеціальні експерти Академії наук, юристи. Над проектами документів положень працюватимуть у Мінекоресурсів, а звідти вони надійдуть до Кабінету Міністрів. Неодмінне завдання: положення мають бути затверджені.

Можливо, обидва проекти об’єднають в один. Таке побажання лунало під час слухань. Але без цього й інших нормативно-правових актів годі й мріяти про проведення в Києві згаданої конференції міністрів. Водночас усуватися від загальноєвпропейського руху, мета якого — чисте довкілля, тим паче не слід і неможливо.

Чиї то хатки скраю?

І насамкінець. Хоча слухання називалися громадськими і були досить активними й навіть гарячими, та, на жаль, не такими масовими, як хотілося б: близько 100 присутніх, з урахуванням чималої групи студентів, які спокійно відсиділи своє. Погодьтеся, це ще не дає підстав для заспокоєння.

Але, попри всілякі закиди, це перше всеукраїнське громадське слухання з участю члена уряду, що відбулося в нас. Воно — одна з довгоочікуваних ластівок демократизації нашої держави. Водночас — промовисте свідчення і високої активністі окремих наших громадян, й іншого: мабуть, далеко не всіх нас хвилює, яким повітрям дихатимуть і яку воду питимуть наші діти й онуки. Бо, на жаль, багато хто з нас, певно, живе за принципом: моя хата скраю...