Учора в столиці Чехії Празі розпочався історичний, як його називають, саміт НАТО. Історичність цієї зустрічі на найвищому рівні полягає в тому, що після неї альянс має збільшитися аж на сім членів. До Праги, незважаючи на відомі тертя у відносинах з НАТО, виїхав на чолі численної української делегації Президент Леонід Кучма. Він візьме участь у засіданні Ради євроатлантичного партнерства, що відбудеться сьогодні. Сьогодні ж пройде засідання Комісії Україна—НАТО, на якому нашу державу представлятиме Міністр закордонних справ Анатолій Зленко. Планується, що учасники цієї зустрічі обговорять план дій, результатом якого має бути виведення відносин України та альянсу на новий рівень, з перспективами українського членства в НАТО в майбутньому.
За повідомленнями з Праги, вона цими днями радше нагадує добре укріплений військовий гарнізон, аніж мирне місто. Тисячі чеських поліцейських і американських військових, гелікоптери в небі, закрито історичний центр — усе це має убезпечити учасників саміту і від антиглобалістів та пацифістів, і від потенційних терористів.
Та для Румунії, Болгарії, Словаччини, Словенії, Литви, Латвії і Естонії увесь цей поліцейський антураж видається, мабуть, тріумфальним ескортом, з яким вони в’їжджають до НАТО. Жодна з цих країн ніколи не розмінювалася на зовнішньополітичну багатовекторність, кожна з них провадила виразно проєвропейську політику. Тому навіть за відсутності в деяких економічних досягнень або ж і за наявності територіальних претензій до сусідів (саме так можна трактувати дії Румунії, що всіляко уникає підписання відповідних угод з Україною) НАТО готове відмити, підчепурити їх, і, мабуть, взяти на себе відповідальність за чийсь надмірний територіальний апетит.
І зовсім не протестує проти розширення
НАТО Росія, в якої ще, задвалося б, не так давно сама згадка про це викликала неймовірне хворобливе збудження. Москва з альянсом нині в дружбі. «Розширення НАТО не несе серйозної загрози безпеці Росії», — заявив напередодні секретар Ради безпеки РФ Олег Чернов. А вступ до альянсу Литви, Латвії та Естонії викликає вже не категоричний протест, а лише «занепокоєння».
А що ж Україна, як почувається вона на цьому святі життя? Навряд чи дуже зручно. Хоча, як казала одна людина, незручно хіба що на стелі спати — партнер униз падає. Та цілком очевидно, що партнерські стосунки України з альянсом своєї стелі поки що не сягнули. Принаймні на це ще можна сподіватися.