На що не ловиться Буковський

Тому навіть деяких друзів Буковського спершу спантеличило, що він узявся за цю тему.

Бо тут треба знати його характер. Перед згаданою прем’єрою Буковський промовив кілька обов’язково-принагідних слів у мікрофон і, не перестаючи говорити, раптом дістав рукою своє коліно — то був жест-спогад солдата чи Воланда, котрого коліно теж містично непокоїло. Водночас то був жест Буковського і тільки, бо при цьому Сергій, а він немалого зросту, примудрився не зігнутися.

Досягнути потрібної точки, не прогинаючись — у цьому весь Буковський. А надто, коли заходить мова про наші священні міфи. Згадаймо його фільм «Червона земля», знятий торік на українських хуторах у джунглях Бразилії. І що? Замість традиційного (і в цій ситуації навіть зрозумілого) мотиву «ой роде наш красний, ти й у джунглях прекрасний», Буковський уперто фіксує щезання Роду, фіксує спокійно, без сентименту, як військовий хірург.

І ось фільм «Війна. Український рахунок», серії від шостої по дев’яту — про ціну визволення Києва до Жовтневих свят, про загибель Ватутіна, дивізію «Галичина», Українську Повстанську Армію. Тобто, повний набір того, про що в Україні кожен знає принаймні дві «правди», точніше, два різні міфи.

Яку з правд вважати істиною? І що тут робити такому негнучкому чоловікові, як Буковський?

Він лишився самим собою — недовірливим до висновків, які здаються надто очевидними. Мабуть, єдине, що для нього перед початком роботи над фільмом не підлягало сумніву — лише те, що ця війна була. І що є люди, котрі її пережили. І він звернувся до цих людей. І вони розповіли. Їхні розповіді вражають. Це те, що ці люди знали завжди — але їх ніколи не просили розповісти саме про це. Бо це не вкладалося в міф.

Зрештою, що таке міф? Те, що ми звикли любити. Або не любити. Приміром, автор цих рядків звик не любити енкаведистів, котрі переодягалися бандерівцями і ніколи не визнавали цього. У фільмі вони визнають, що це правда. І ось я дивлюся на людину, котра Буковському каже: «Да, мы переодевались!» — і не відчуваю звичної нелюбові. Чому? Можливо, тому, що сказано правду. А головне тому, що всі ці люди — бандерівці, енкаведисти, просто солдати й діти солдатів — вони у фільмі Буковського якимось дивним чином ніби сидять за одним сімейним столом, за тим столом, за яким у нормальній родині не згадують, хто в яких арміях служив, бо тут усі свої.

Відтак слова «український рахунок» у назві фільму означають не лише рахунок убитих на тій війні, а ще — і це головне — натяк на традиційно українське зведення рахунків між своїми. Буковський показує, що то теж міф. Злий і непотрібний.

У цьому фільмі є ясність погляду на речі, про які сказано нібито все. Нібито все — бо міф уміє ховатися під незаперечний факт. Скажімо, дивізія «Галичина» — була? Була! Ну то про що говорити? А Буковський каже: чому не поговорити? І знаходить, і показує факти (а не версії), повз які проходять не лише хулителі, а й симпатики нашої історії. І виявляється, що ми нічого не знали про дивізію «Галичина» — лише тому, що вірили фактам.

Або ще. Нібито незаперечним фактом є загибель Ватутіна, котрий був поранений кулею українського повстанця й від тої рани через кілька місяців помер.

Здається, тут заперечити нема чого. Але у Буковського бере слово дочка Ватутіна: рана батька була такою, після якої не те що генерала, а простого солдата ставили на ноги на дев’ятий день. Але генерал помер, бо його не хотіли вилікувати. Чому? Відповідь напрошується сама: комусь було вигідно, щоб герой-визволитель нашого Києва помер від кулі нашого бандерівця — вибирай, що тобі дорожче...

Оцей хитрий вибір — те, на чому нас завжди ловили. Але Буковський на це не ловиться.

Не ловиться він і на захоплено-примусові емоції, на які багата наша історія. Втім, у цьому фільмі (чи не вперше у Буковського) вочевидь є захоплення — але це захоплення не вкотре новою «правильною» Історією, а людьми, котрі цю Історію пережили, як власну долю.

...Прем’єрна кінопубліка специфічна. Вона все бачила, її не візьмеш спецефектами. Так-от, ця публіка сиділа й мовчки ревіла в кашне, а коли увімкнули світло, тихо розбіглася, щоб ніхто не бачив її мокрою.

Нагадаємо, це була прем’єра шостої—дев’ятої серій фільму Буковського. Перші п’ять серій картини «Війна. Український рахунок» показано на телеканалі «1+1» ще весною — ніби як до Дня Перемоги. Але показано після опівночі, коли спить навіть останній ветеран другої світової, тримаючись уві сні за розбите кулею коліно.

Показувати таке хороше кіно в такий поганий час — це гріх, їй-Богу.

На прем’єрі було сказано, що оці нові серії, можливо, покажуть на телеканалі «1+1» до наступного Дня Перемоги, і, мабуть, знову — глупої ночі. Бо, мовляв, це фільм не для масової аудиторії. Ім’я того, хто це сказав, називати не хочеться — бо він чоловік, не лише за українським рахунком, розумний і переконливий. Такий переконливий, що почуваєшся маленьким і думаєш: «От як стану дорослим — буду, як дядя Серьожа Буковський, і незворушно ставитимусь до всього, що говориться надто переконливо!»