(Мінорні роздуми з форс-мажорними акордами)

Бліцмоніторинг: суб’єкт укриття, відгукнися...

Мушу пожалітися читачеві: виборові героя, який репрезентував би галицьку еліту, передували важкі пошуки і роздуми. Чи у великому центрі освіти й культури, який називають п’ємонтом, бракує гідних, титулованих, відомих, наділених ученими ступенями й всілякими відзнаками мужів? Начебто не бракує. Та коли я провела серед знайомих бліцмоніторинг з нагоди пошуку достойника, найпершим реагуванням було мовчання і зітхання — наче йшлося про «суб’єкт укриття». І це гірка правда. Бо еліту в Галичині вирубували під корінь як «націоналістичне охвістя» або вона перебувала в «укритті». Не можна не згадати й нині вже відому партійну постанову, яка регламентувала (точніше забороняла) висувати на керівні посади кадри з місцевої інтелігенції. Надто, коли хтось мав шляхетський родовід, «порочные связи». Радянська влада розпочала «визвольний похід» в Галичині передусім із представників «Просвіти»...

У дев’яностих роках ХХ ст. Львів справедливо назвали п’ємонтом, та нині це слово вживають радше з іронією. Чому? Політолог Тарас Батенко вважає, що «в нас у Галичині відбувається деградація національної еліти, яка самозамкнулася в собі і дуже зверхньо дивиться на решту України, не здатна критично оцінювати свою роль у сучасному суспільному процесі». Отакої!

Слово «на захист» галичан узяла жінка — директор Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України доктор історичних наук Лариса Крушельницька. Те, що молодий політолог висловив «на льоту», вона виношувала в собі близько 60 років і написала спогади галичанки «Рубали ліс...» Науковець зібрала з ретельністю археолога (це її головний фах) «черепки» подій і постатей цілої епохи і «виліпила» амфору, наповнила її живою водою.

Це не просто мемуари, пов’язані з трагічною історією родини Крушельницьких, котра стала вже хрестоматійним символом злочинів тоталітарної епохи. 1934 року галицькі інтелектуали переїхали до Харкова, а згодом їх майже вщент вимордували. Енкаведисти пожаліли кулі на дівчинку (мовляв, сама загине), і вона вижила, щоб сказати правду про те, що еліта завжди була і є «ворогом» тупості і сірий натовп ніколи не вмикатиме для неї «зелене світло»...

Мемуарів нині не бракує, як і видавництв, що готові їх друкувати принаймні для родинного (чи партійно-фракційного) читання. Бракує ясновидіння і... скромності. Ну як не змалювати себе головним героєм (поціновувачем, суддею тощо)? Як нащадок славних родів Крушельницьких—Левицьких, де були воїни (Кость Левицький — голова уряду Західно-Української Народної Республіки. — Авт.), письменники, музиканти, — люди високоосвічені і віддані українській ідеї, пані Лариса мала право на певну «нескромність». Але не скористалася цим. Книжку «Рубали ліс», як, зрештою, й численні статті Лариси Крушельницької про наболіле, можна і треба читати учням і студентам, політикам і державним мужам. Для безцінної «науки» дивитися на світ і себе в ньому з доброю іронією й самоіронією. Саме таке «ясновидіння» — це розкіш, котра доступна лише істинній еліті. Вона формується генетично — із роду в рід, а не зараховує себе до неї після захисту дисертації або ще раніше — після вступу в англійський коледж на «базарні» гроші батьків...

Від репресій до... реверансу

Вважається, що влада нашого п’ємонту рахується з елітою. Вряди-годи керівники міста чи області збирають достойників — керівників вузів, учених, письменників, щоб вислухати їхні проблеми, порадитися. Зазвичай результат від таких нарад — мізерний. Це реверанс заради реверансу. Нещодавно була чергова така нарада у міського голови Львова Любомира Буняка. Говорили довго, дехто — безнадійно. А коли дійшла черга до Лариси Крушельницької, вона сказала коротко:

— Мені нічого від вас не потрібно, але знайте: другої такої бібліотеки немає. Як прийде біда — візьміть під захист.

Яке ж лихо може статися? Раніше знищували спецфонди з небезпечними (для режиму) книжками, а тепер раритети дарують на державному рівні — із дружніх інтернаціональних почуттів до іншого народу. Через це й потерпає Лариса Крушельницька. І на всіх рівнях невтомно просвіщає і громаду, і чиновницько-політичну рать, якій нав’язують думку про бібліотеку як власність графа Оссолінського, яку годилося б повернути Польщі.

— Граф Оссолінський привіз свою власну бібліотеку з Відня до Львова на початку 20-х років ХІХ століття і подарував її місту згідно з заповітом навічно, — розповідає Лариса Іванівна. — Бібліотека існувала за Австрії понад 90 років на кошти різних магнатів, а за Польщі — з 1920 до 1939 року — на державні. 1939-го вона налічувала близько 430 тисяч одиниць збереження. У 1940 році, вже за розпорядженням уряду УРСР, було вирішено об’єднати 84 наявні тоді у місті бібліотеки і створити одну велику книгозбірню Академії наук УРСР. Перед другою світовою війною вона нараховувала вже близько півтора мільйона одиниць. Багатьох скарбів уже немає. Сьогодні відомі сотні тисяч вивезених колекцій. Частину вивезли німецькі окупанти на вимогу самого Гітлера, як-от малюнки Альбрехта Дюрера. На розпорядження Сталіна вже із відновленої академічної бібліотеки передано «в дар польському народові» 217 тисяч одиниць збереження. У 1987 році до Польщі передано 2400 книг на розпорядження Горбачова...

Претензії сусідів щодо передачі їм решти фондів Оссолінеуму тривають, хоча суперечать усім правовим нормам. Так званому поверненню підлягають лише цінності, які було звідкись вивезено чи вкрадено. Цінності наших скарбниць нізвідки не вивезені. Їх колекції формувалися на місці і стосувалися передусім культури українських земель. Саме Україна має повне право вимагати повернення своїх цінностей, які віками вивозилися з її території.

Бібліотека є потужним науково-дослідним центром, публікує щорічно не менше 20 книг, насамперед бібліографічних покажчиків, у яких з усіх доступних, а часом важкодоступних джерел зібрано по краплині дані про величезний творчий доробок нашого народу. Власне, робота такого масштабу триває в Україні вперше. Маємо нині близько 7 мільйонів одиниць збереження. Але чи закінчилися митарства бібліотеки? На жаль, ні. 1997 року ми більш як півроку не отримували жодної копійки на зарплату. І саме тоді на нас кинули всі можливі фінансові перевірки, які тероризували бібліотеку цілий рік. Нас штрафували за наявність внутрішнього ксерокса, за якусь фарбу, яка невідомо коли була в бібліотеці, і навіть за... невиплату зарплати(!) Гадаю, що сьогоднішнє негативне ставлення до української культури спричинене не лише обмеженими фінансами нашої держави. Відчутний тут і цілеспрямований чиновницький тиск, який іноді переходить у площину звичайнісінького хамства. Це і є головною причиною того, що в Україні «не спрацьовує національна ідея», а серед молоді і деяких татусів і мамусь поширюється думка, що в Україні немає для їхніх дітей перспективи. Скільки разів я чую цю фразу навіть від наших «патріотів»! Люди добрі! То хто ж цю перспективу має зробити?

Лариса Крушельницька, як справжній Воїн Духу, виборює цю перспективу на своєму місці. І не можна не дивуватися твердості позицій м’якої, завше усміхненої і терпеливої жінки, котра лише їй відомими способами спонукає мужів до чину, заряджає усіх, хто з нею спілкується, незмінним оптимізмом переможця — за будь-яких обставин. До прикладу. Колись граф Оссолінський подарував свою книгозбірню місту, а цього літа директор бібліотеки також зробила унікальний подарунок місту. Подружжя Тиглів (із родини Крушельницьких) та подружжя Антоновичів із США вклали значні кошти в капітальний ремонт — на рівні євростандартів — старовинного головного корпусу. І пошарпані вітрами часів стіни перетворилися на світлий храм книги, в якому, дай Боже, «хреститимуть» новонароджене покоління еліти. Саме особистий авторитет Лариси Крушельницької сприяв тому, що знайшлися меценати для доброї справи. Не обійшлося і без курйозів.

— Навідалися податківці, — сміється Лариса Іванівна, — поцікавилися, звідки в нас колони. А ви хіба не знаєте? Ми їх... украли, — кажу їм. Але в цих людей немає почуття гумору, з ними краще не жартувати. Коли нас питають, як ми це змогли зробити, використовуємо студентський вислів і відповідаємо: «Мовчки!»

Та годі мовчати про іншу трагікомічну «проблему»: поряд із ошатним храмом книги, навпроти галереї мистецтв притулився цілодобовий табір кіосків-забігайлівок (звісно, не без дозволу батьків міста). Однак ніхто із власників цих закладів не подбав про туалети. Відтак завсідники забігайлівок уночі ходять «до вітру», а точніше — попід колони бібліотеки. І це також реальність п’ємонту, з якою годі миритися.

Ну, не догодити цій пані Крушельницькій, — бурчать чиновники.

Ми подались у «внутрішню еміграцію»

У збірник «Жінки України» пані Лариса «втрапила» разом із колишньою компартійною дамою, про придворні інтриги котрої у Львові досі розповідають бувальщини. Вона посміялася: оце так товариство, до котрого її посватали, не питаючи дозволу. Нині нескладно «втрапити» — чи то в шляхту з родоводом, чи в черговий довідник «відомих». Грошовий внесок, біографічні дані, прикрашені титулами, «на бочку» і — на еліту шикуйсь. Струнко! І цій «еліті» також Лариса Крушельницька адресувала зібраний «по черепках» образ покоління, його способу мислення і виживання.

— Хвороблива амбіція за пересічних знань (або взагалі неуцтва) — це страшна річ. Сталінізм опирався на людей саме з такими якостями. Таких людей використовували для найпідліших вчинків; тупаки з амбіціями були досконалим знаряддям влаштованого «батьком народів» геноциду РОЗУМУ.

Трохи боюся, що й тепер, дірвавшись до архівів, деякі «дослідники» дійдуть «висновків» у справах, які не в змозі зрозуміти. Бо їхні знання проти рівня освіченості людей, життя яких вони досліджують,— мізерні. Таким чином збіднюватиметься інтелектуальний діапазон багатьох особистостей, знищених тоталітарним режимом, знецінюватиметься історія взагалі...

Я — не з крикливих патріотів, не ходжу на мітинги-протести. Але коли бачу знущання над гідністю, навіть не моєю, ходжу тиждень-два під враженням і врешті мушу написати. Еліту знищено. З одного боку — комуністичною ідеологією, з другого — доларом, який став Богом. Але... Навіть у роки німецької окупації і за часів СРСР були групи «внутрішньої еміграції», які чинили тихий інтелектуальний спротив режимові. Коли ми вчилися в мистецько-промисловій школі, не пропускали жодних культурних заходів, які всупереч окупантам організовувала наша мистецька, як тепер модно казати, еліта. А вона справді була елітою. Вихованню кожного з нас найбільше сприяли розмови з нашими вчителями. Тут говорилося про все: про літературу, музику, навіть про спорт. Я не ідеалізую, ми справді були тоді Європою, насамперед порівняно з «істинними арійцями», які окупували Львів. Коли після нашої втечі зі Львова мамі вдалося влаштувати мене на кілька місяців в Академію мистецтв у Штутгарті, мої товаришки-німкені видалися мені обмеженими міщанками.

Те, що Лариса Крушельницька отримала від своїх батьків, учителів, вона щедро віддає молодим. Археологічні експедиції, які вона організовувала багато років поспіль, якнайкраще сприяли загартуванню молодих «воїнів Духу». Вони, зокрема, проводили широкі археологічні дослідження на Придністров’ї між Хотином і Могилевом-Подільським, де величезний шмат найродючішої землі (понад 700 тисяч гектарів) готували для затоплення у зв’язку з будівництвом гідроелектростанції.

— Нині справді дивуюся, як ми тоді витримували і працювали, — згадує Лариса Крушельницька. — Адже на археологію у держави ніколи не було достатньо коштів. Археологія — це така наука, що крім знань потребує ще трохи патріотизму або принаймні поваги до тих давніх предків, які жили на наших землях. А який може бути патріотизм у держави, яка ненавиділа все, що стосується культури України? Відірвані від світу, без транспорту, спорядження, харчів, з обмеженими фінансами, ми (я і мої молодші друзі) збирали багатющі матеріали від часів трипільської культури до стародавньої Русі... До нас не раз приїжджав Семен Васильович Стефаник (син Василя Стефаника, тодішній голова Львівського міськвиконкому. — Авт.) Він об’їжджав усі розкопки, допомагав нам на найближчому ярмарку запастися продуктами, іноді й сам привозив в експедицію щось смачне, або, наприклад, гачки на рибу, якої тоді ще багато було в Дністрі. Всьому цьому дуже раділа наша молодіжна «бригада». Семену Васильовичу подобалося юне експедиційне товариство. Організовуючи експедиції, я рідко коли брала принагідних працівників або студентів історичного факультету, які мусили відпрацьовувати в полі. Зі мною їхали молоді романтики, захоплені історією і природою, — історики, архітектори, медики, математики, художники. Переконалася, що власне інтелігентні діти значно краще працювали і дуже легко зав’язували приятельські стосунки з місцевою сільською молоддю — також романтиками і порядними дітьми. Семену Васильовичу надавали найкращий намет, який не протікав. Увечері ми довго сиділи біля вогнища. Після таких відвідин він нерідко казав мені: «Тепер, шановна пані, я розумію, чому ви така молода». Справді, попри всі труднощі, експедиції, зокрема в далеких від усякого начальства закутках, відновлювали душевну рівновагу...

Ті, що були у «внутрішній еміграції», постаріли, втратили сили і здоров’я, але зберегли головне: внутрішнє світло, котре непідвладне часові Його незмінно випромінює вчений-археолог доктор історичних наук, автор численних наукових праць, літератор Лариса Крушельницька. Самим способом життя і мислення вона протистоїть «провінціалізації» Львова, про яку так багато — справедливо і несправедливо — нині говорять.

... Лариса Крушельницька не була б сама собою, якби не завершила розмову про складні речі смішинкою, бо почуття гумору не полишає її ніколи, ні за яких обставин.

— Моя сусідка-пенсіонерка завела породистого кота. Прийшов час гульок, кіт заволав, а оскільки був він елітний, довелося шукати для нього таку саму «наречену». Кицька відлупцювала котика і... не підпустила. Друга вчинила так само. Сусідка у відчаї наловила в дворі кицьок, але й ті знехтували елітного «кавалера». «Пані Крушельницька, — скаржиться мені зі сльозами сусідка, — нині ніхто не любить інтелігенцію...»

Львів.