Як їх розуміють виконавча та судова влади Харкова

Над проблемою поєднання цих основоположних понять давно б’ються теоретики і законодавці. Проте на практиці це часто призводить до конфлікту представницької і виконавчої влад на місцях.

Минулої весни у Харкові, як і в інших населених пунктах України, відбулося свято місцевої демократії. Сподіваючись на прискорення розв’язання соціально-економічних проблем рідного міста, обрали харків’яни нового міського голову і значно оновлену міськраду у складі 75 депутатів.

Міським головою став Володимир Шумілкін, заступник голови держадміністрації Харківської області, а серед інших підтвердив свої представницькі повноваження Геннадій Кернес, депутат міської ради попереднього скликання, керівник депутатської групи «Незалежні», лідер громадського об’єднання «Новий Харків — нові можливості».

Мешканці міста добре пам’ятають, що ці два кандидати, а потім і переможці виборних перегонів, були в одній команді, підтримуючи один одного не лише словом, а й ділом.

Тому логічним виглядало одне із перших рішень нового голови. 11 квітня 2002 року на сесії міської ради XXІV скликання Володимир Шумілкін рекомендував обрати депутата Геннадія Кернеса секретарем міської ради. У виступі перед депутатами голова мотивував свій вибір принциповістю та активністю депутата міської ради двох скликань Геннадія Кернеса, професійні якості якого мають бути застосовані на практиці.

Та недовго тривали безхмарні стосунки муніципальних лідерів. Уже на другій сесії міської ради 15 травня 2002 року саме міським головою ініціюється питання про дострокове припинення повноважень новообраного секретаря.

«С момента избрания секретарем городского совета Кернеса Г. А. я имел возможность достаточно непродолжительный срок работать с ним в конфигурации «городской голова и секретарь городского совета». За зтот период я обнаружил, что по многим позициям, которые мы в зтот момент решали, у нас разные, а быть может, и противоположные взгляды на цели и способы решения тех проблем и на ту философию организации работы городского совета и исполнительного комитета, которые мы затрагивали». (З виступу В. Шумілкіна на другій сесії міськради, мовою оригіналу відповідно до стенограми пленарного засідання.)

Сам Володимир Андрійович не розкрив власне розуміння філософії роботи місцевої влади. Проте обізнані люди розшифровують її як бажання керівника виконавчої влади міста — професійного органу, який вирішує поточні побутові проблеми городян, нав’язувати певні «професійні» рішення депутатам, які виконують свої обов’язки на непрофесійних засадах.

Річ у тім, що одним із перших рішень новообраної міськради виключні повноваження ради з розпорядження землею територіальної громади було передано міськвиконкому. Наполягаючи на прийнятті цього рішення, місцеві чиновники на чолі з мером обгрунтовували його «інтересами виборців», посилаючись на «непрофесіоналізм» депутатів та на неефективність ухвалення таких рішень колегіально на сесії міської ради. А фактично, здається, йшлося про небажання ділити реальну владу з депутатами.

Секретар ради, який за посадою має сприяти депутатам ради у здійсненні їх повноважень, виходячи з положень ст. 19, ч. 2, Конституції України, звернувся до прокуратури міста, якою було внесено протест на це рішення як таке, що суперечить законодавству України, зокрема Земельному кодексу. Довелося депутатам внести зміни до відповідних документів й повернути ці повноваження раді. Тепер питання виділення земельних ділянок знову відкрито розглядається на сесії, а жителі міста мають можливість дізнатися про те, хто, коли та що одержав.

Важко сказати, чим там керувалися депутати, коли погодилися 28 травня 2002 року поза порядком денним другої сесії розглядати «персональну справу депутата та секретаря міської ради Г. Кернеса», — бажанням підтримати «ображеного» мера чи іншими мотивами.

Утім, якщо взяти формальний бік справи, то навіть для порушення питання про припинення повноважень секретаря підстав, що передбачені законодавством, не було. Не порушив секретар своїми діями Конституцію України і закони України та не обмежував права і свободи громадян, а забезпечував здійснення наданих йому законом повноважень.

Проте без окремої ухвали, як того вимагає регламент, було проведено таємне голосування. А для того, щоб у депутатів не виникло бажання ухилитися від виявлення свого ставлення до волі міського голови, у бюлетені було запропоновано лише дві форми рішення про дострокове припинення повноважень і звільнення з посади секретаря Харківської міської ради XXІV скликання — «да» та «нет» (мовою оригіналу).

«Всего количество депутатов Харьковского городского совета — 75. Получили бюллетени для тайного голосования 69 депутатов. Приняли участие в тайном голосовании 69. Количество бюллетеней, признанных недействительными, — 10. В соответствии с итогами голосования за досрочное прекращение полномочий, освобождение от должности секретаря Харьковского городского совета 24 созыва — 47 голосов, против —12, воздержались — 10» (з виступу голови лічильної комісії, стенограма пленарного засідання мовою оригіналу).

Навіть у людини, яка поверхово обізнана з порядком проведення голосування, але пам’ятає правила арифметики, одразу виникне сумнів у коректності висновків лічильної комісії. Справді, якщо «за» — 47 голосів, «проти» — 12, утримались — 10, а визнано недійсними 10 бюлетенів, то виходить, що в скриньках для голосування мало бути 79 бюлетенів. Це при тому, що в голосуванні взяли участь 69 депутатів з 75 обраних. А якщо лічильна комісія самочинно визнала голоси депутатів, які не висловили свого ставлення до жодного з варіантів, запропонованих у бюлетені, як недійсні, то це вже можна вважати обмеженням прав цих депутатів. Бо визначити недійсним волевиявлення депутата неможливо в принципі.

Але рішення набуло чинності, секретаря звільнили з роботи і дехто вважав справу закритою. Та депутат Г. Кернес не змирився з тим, що відбулося. Вважаючи, що при цьому було порушено низку положень чинного законодавства, він звернувся до місцевого суду Київського району міста Харкова, де знаходиться міська рада, про визнання недійсним рішення ради та поновлення його на роботі.

І тут починається інша, майже детективна, історія. Напередодні розгляду справи в суді Київського району Харкова голова Харківського апеляційного суду, який є вищестоящою інстанцією для районних судів, одноосібно вирішує передати справу на розгляд до місцевого суду Московського району міста.

І до сьогодні про мотиви цього можна лише здогадуватися. Рішення визначеного за вказівкою зверху суду під головуванням судді А. Малихіна було однозначним — у позові відмовити. Під час самого ж судового засідання, на думку представників позивача, не раз порушувалася визначена законом процедура розгляду питання по суті.

Та не вгамувався на цьому Геннадій Кернес, вважаючи, що районний суд допустив невідповідність висновків обставинам справи. Проте Харківський апеляційний суд, розглянувши обставини справи за його апеляційною скаргою, встановив, що справді порушення, на які вказує позивач, мали місце, але вони є «несуттєвими». Відмовивши у всіх клопотаннях представникам позивача, головуючий судової колегії апеляційного суду Д. Луспенник виніс вердикт: рішення суду Московського району Харкова залишити без змін, а скаргу — без задоволення.

Останнє, що залишилося екс-секретареві міськради, це звернутися з касаційною скаргою до Верховного Суду України, щоб нарешті встановити: чи було порушення закону під час прийняття міськрадою рішення і чи можуть бути такі порушення «несуттєвими». А тим часом у міській раді вирішили трішечки «упорядкувати» свої документи —їх було просто переписано. Нині є два різні за змістом порядки денні другої сесії, а протокол пленарного засідання не відповідає стенограмі — і навпаки.

У цій історії поки що не поставлено крапку. Зазначений конфлікт виходить далеко за межі особистих стосунків між двома посадовцями. Фактично йдеться про різне трактування демократичного розподілу місцевої влади на представницьку та виконавчу, закладеного чинним законодавством, та оцінку цього судами. Що потрібно для того, щоб депутати приймали реальні рішення, виходячи виключно з інтересів територіальної громади, а виконком міг професійно їх реалізовувати? Відповідь, мабуть, водночас і проста, і складна — обопільне бажання чітко реалізовувати надані законом повноваження, а не переділяти владу, посилаючись на власне розуміння демократичних принципів.

Коментар фахівця

Виборні посади в органах місцевого самоврядування забезпечуються захистом законів, які регулюють насамперед службу з особливим статусом осіб, і щодо них має дотримуватися процедура як при обранні, так і при знятті з посади.

Не допускаються при цьому вольові рішення, порушення регламенту проведення сесій місцевих рад, наявними мають бути мотиви розгляду кадрових питань, що гарантує посадовцям здійснення функцій і повноважень виключно в інтересах територіальної громади. У разі порушення цих вимог відповідальність покладається на конкретних посадових осіб, а прийняті рішення оспорюються в суді. І тільки остання інстанція — Верховний Суд України може остаточно вирішити, як було застосовано закон.

Микола ПУХТИНСЬКИЙ, голова Фонду місцевого самоврядування України, кандидат юридичних наук.