Наше життя має інші кольори, інші виміри

Особливо наголосити на цьому вважаю за потрібне через те, що чимало вітчизняних політиків сіють безнадію, розпач та психоз, живуть перманентним пошуком ворогів і обов’язково їх знаходять, відповідно поглиблюючи протистояння і боротьбу. При цьому вони нерідко намагаються заручитися підтримкою і знайти арбітрів ззовні.

Тим самим у суспільство привносяться невизначеність, песимістичні сценарії та прогнози. На Україну подекуди починають дивитися як на сіру зону, непрогнозовану державу, нездатну самостійно і цивілізовано вирішувати власні проблеми своїми ж, власними силами.

Тут доречно спадає на думку, особливо після сьогоднішньої зустрічі з представниками профспілок працівників освіти, знаменитий уривок з «Фата моргани» М. Коцюбинського, який ми колись вивчали напам’ять у школі:

«...пливе у сірій безвісті нудьга, пливе безнадія, і стиха хлипає сум. Плачуть голі дерева, плачуть солом’яні стріхи, вмивається сльозами убога земля і не знає, коли осміхнеться. Сірі дні зміняють темнії ночі. Де небо? Де сонце? Міріади дрібних крапель, мов умерлі надії, що знялись занадто високо, спадають додолу і пливуть, змішані з землею, брудними потоками. Нема простору, нема розваги. Чорні думи, горе серця, крутяться тут, над головою, висять хмарами, котяться туманом, і чуєш коло себе тихе ридання, немов над умерлим...».

Звичайно, наше життя має й інші кольори, інші виміри, які деякі політики у полемічному запалі воліють не помічати, не беруть до уваги, даючи цим підстави і для негативних оцінок нас збоку.

Утім, реальністю є й те, що на шляху від тоталітаризму до демократії Україна періодично гальмує свій рух. І насамперед через непослідовність та низьку ефективність реформ, безвідповідальність, елементарне нехлюйство, почуття тимчасовості, підвищений рівень суспільно-політичної конфліктності, значну поляризацію населення з різних причин — майнового розшарування і бідності, безробіття, економічної і соціальної незахищеності переважної більшості громадян.

Основна причина цього, як на мене, — саме в тотальній боротьбі за ресурси влади, у конфліктах політиків, в основі яких здебільшого не загальносуспільні, а особисті, групові, кланові мотиви та інтереси. Заради цього, в ім’я просування власних цілей та амбіцій і витрачаються політична енергія, час та зусилля, нерідко до краю посилюється суспільна напруженість.

Маємо справу, по суті, з перманентною політичною дестабілізацією, яка, у свою чергу, утверджує на рівні політичної свідомості думку, що єдино можливим шляхом до виходу з кризи може бути лише остаточна перемога однієї з протилежних сил і відповідно нищівна поразка іншої. Тобто боротьба на знищення, а точніше кажучи — на самознищення.

Непримиренний, руйнівний принцип «виграй або загинь» не може мати іншого результату, ніж розколи, роздробленість, підштовхування країни і суспільства до трясовини внутрішнього й зовнішнього протистояння.

За таких умов цілком закономірно, що люди дедалі менше довіряють владі. Це означає, що вона втрачає в очах громадян легітимність і перетворюється на зайвий тягар на плечах і так знекровленого економічними кризами та соціальними негараздами суспільства.

Те саме стосується й інститутів, які традиційно вважаються складовими громадянського суспільства. Зокрема й політичних партій та профспілок.

Зрештою в масовій свідомості відбувається вкрай небезпечний процес. Наростання зневіри людей у політиці влади та громадських організацій, поширення уявлень про них як про брудну справу сприяє посиленню громадсько-політичної апатії, нарощуванню протестного потенціалу.

Це вже класична модель розвитку не просто політичної кризи, а кризи політики як такої. Тобто між суспільством і політикою постає нездоланна прірва, своєрідний вакуум, що може заповнюватися приватно-клановими чи й взагалі кримінальними інтересами.

Звідси крайня, життєва потреба ініціативних, рішучих та послідовних і в багатьох напрямах синхронізованих дій державної влади і громадських інституцій, які повинні щонайперше зробити реальні кроки назустріч суспільству, повернути й утвердити в очах громадян свій не лише легальний, а насамперед легітимний статус.

Саме на цій основі можливе перетворення вітчизняного суспільно-політичного життя із засобу задоволення амбіцій лідерів на дієвий механізм становлення соціальної, демократичної і правової держави.

Усі ми вже засвоїли, що профспілки належать до провідних інститутів громадянського суспільства, а наявність таких потужних та впливових об’єднань громадян — невід’ємний атрибут цивілізованих демократичних держав.

Вони є найактивнішою суспільною силою у боротьбі за достойну, вільну і соціально захищену працю, за повну і продуктивну зайнятість працездатних, достатній рівень соціального захисту, проти всіх форм дискримінації у праці та її оплаті. Зрештою, практично немає таких прав і свобод людини, за які не зобов’язані стояти горою профспілки.

В Україні цю аксіому ще належить наповнити конкретним змістом, реалізуючи дане завдання в контексті загальносуспільних стратегічних цілей —розвитку й поглиблення демократії, утвердження ринкової економіки, підвищення рівня та якості життя народу.

Такі властиві для нашої доби явища та процеси, як приватизація, розвиток підприємництва, формування ринку праці тощо, настійно потребують від профспілок розширення діапазону діяльності та застосування нових, адекватних якісним змінам її форм та методів, спонукають до активної і зацікавленої участі у законодавчому процесі, вироблення дієвих процедур діалогу і механізмів співпраці з державою та роботодавцями.

У кінцевому підсумку актуалізується потреба в подальшому реформуванні профспілкового руху, цілеспрямованому й осмисленому пошуку його місця в системі нових соціально-економічних відносин і політичних координат.

На цьому шляху ще доведеться подолати чимало труднощів і перепон і об’єктивного, і суб’єктивного характеру; не обійтися і без істотної психологічної перебудови.

Маю на увазі, зокрема, остаточне звільнення від успадкованого комплексу поглядів, стереотипів — зрештою, цілої ментальності, яка формувалася і домінувала протягом десятиліть.

Я не за те, щоб відкидати з порога абсолютно весь досвід тих часів. Але профспілки були поставлені в такі умови, за яких істотно вихолощувалася сама сутність їхнього існування й суспільного призначення — захищати права та інтереси людей, насамперед у сфері соціально-економічних та трудових відносин.

За нинішнього транзитного, перехідного стану українського суспільства ця функція і це завдання реально вийшли на передній план, набули граничної гостроти і нагальності. Причому виконувати їх доводиться вже не за тих більш-менш комфортних умов, які донедавна забезпечував профспілкам їхній офіційний статус. Сьогодні вони опинилися, образно кажучи, на семи вітрах, що віють звідусіль — з економіки та соціальної сфери, де відбуваються тектонічні зсуви, і не завжди, на жаль, зі сприятливими для суспільного загалу наслідками; з політичних перехресть — оскільки дехто волів би мати профспілки за таран у боротьбі з владою і своїми опонентами; з самих владних коридорів, де ще даються взнаки рудименти ставлення до профспілок як до надокучливої перешкоди, що завжди плутається під ногами.

Нарешті, істотні зміни відбуваються і в самому профспілковому середовищі — скорочення членства у традиційних спілках, виникнення альтернативних утворень з істотними, а то й радикальними розходженнями у програмних положеннях та цілях, формах і методах їх реалізації. Такі зміни не вкладаються в однозначні, одновимірні оцінки; вони співзвучні і співвідносні з усім, що відбувається сьогодні в суспільному житті України.

Сьогодення зіткане з протиріч, і ми бачимо, що майбутнє виростає з нього, народжується у ньому в труднощах та муках.

Не варто, думаю, надто драматизувати колізії, які виникають у діяльності профспілок, їхніх стосунках з соціальними партнерами, особливо нині, у процесі утвердження правових та організаційних засад ринкової економіки.

Такі вже природа і діалектика цього періоду, що в ньому мусять співіснувати і тісно переплітаються співпраця, взаємодія і незгоди, гостра конкуренція, лобістські домовленості та компроміси і соціальні конфлікти, максималістські устремління і необхідність зважати на суворі реалії життя.

Уся сутність у тому, щоб ці відносини і чинники, які на них впливають, були збалансовані, позначені взаємною доброю волею і відповідальністю, щоб протиріччя не заганялися в глухий кут і не переходили у форму, яку дехто з дослідників класифікує як «конфлікти з нульовою сумою» — тобто контрпродуктивні і нерозв’язні. Усе це несе в собі не тільки можливість великих економічних та соціальних втрат, а й загрозу національній безпеці і незалежності держави, громадянському миру.

Я сподіваюся і вірю, що в нашому профспілковому русі викристалізується чітке бачення свого суспільного покликання та практичних механізмів його реалізації.

Профспілки і далі залишаються в Україні наймасовішою громадською організацією, що охоплює практично всі соціальні верстви та вікові групи дорослого населення. Є підстави говорити про суспільний запит на профспілки, які спроможні активно, відповідально і результативно відстоювати права та інтереси людей.

Головне і визначальне полягає у тому, щоб якомога повніше використати їхній потенціал у загальнонародних інтересах і виправдати та наростити кредит довіри, щоб він не впав до критичної позначки.

Для цього вже закладено грунтовний правовий фундамент.

Як вам відомо, право громадян на участь у професійних спілках для захисту своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів, порядок утворення цих спілок та інші засади закріплені у Конституції України, її 36-й статті.

З часу попереднього вашого з’їзду, в 1999 році, було прийнято Закон «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності». Це цілісний законодавчий акт, який охопив практично всі сторони діяльності профспілок та окреслив коло їхніх повноважень. Хоча не обійшлося без певних прогалин та хиб, що було враховано внесенням за два наступні роки низки змін.

Загалом національне законодавство в частині визначення статусу, прав профспілок та гарантій їх діяльності є досить розвиненим і відповідає нормам міжнародного права, зокрема, конвенціям Міжнародної організації праці.

Але це лише початок, нехай і досить грунтовний. На моє переконання, через активну участь у виробленні, вдосконаленні та реалізації соціально орієнтованого законодавства пролягає один з головних і визначальних напрямів діяльності профспілок. У них є для цього великі і ще повною мірою не вичерпані можливості.

Маю на увазі потребу в законодавчих актах, що регулюють функціонування самих профспілок, їхні взаємовідносини з органами влади, іншими державними та суспільними інституціями, а також тих, що стосуються всього спектра питань, до яких причетний профспілковий рух.

Поле докладання зусиль тут надзвичайно широке.

Наприклад, Україні сьогодні конче потрібне сучасне трудове право. Ця необхідність продиктована кардинальними змінами, які я вже згадував, —появою нових форм власності, трансформацією суспільних інститутів, що протягом тривалого часу забезпечували соціальну стабільність.

На яку ситуацію зорієнтовані норми чинного Кодексу законів про працю? На попередню, коли держава була єдиним роботодавцем і єдиним контролером у сфері трудових відносин.

А нині надворі, як то кажуть, зовсім інший соціально-економічний клімат. Він зумовлює, крім усього іншого, більшу індивідуалізацію трудових відносин, що, у свою чергу, означає посилення договірних засад у їх регулюванні.

Забезпечити оптимальне поєднання індивідуально- та колективно-договірного, державно-нормативного та адміністративного регулювання на основі міжнародно визнаних правових принципів — у концентрованій формі все це повинно матеріалізуватися у новому Трудовому кодексі України.

Зрештою, просто важко виокремити найважливіші з величезного масиву проблем, законодавче розв’язання яких неможливе без кровної зацікавленості і діяльної участі профспілок.

Досить сказати ще про такі з них, як розбудова сучасного економічного середовища, створення умов для реального розвитку виробництва та підприємництва, підвищення продуктивності праці, наведення і підтримання порядку та дисципліни. І не тільки на виробництві. Вдумаймося у таку цифру: торік від нещасних випадків у побутовій сфері в Україні загинуло майже 74 тисячі людей. Та це ж ціла неоголошена війна!

А головні її винуватці — неорганізованість і нехлюйство, безвихідь для багатьох людей, до чого, просто важко про це говорити, ми вже поступово звикаємо.

Шановне зібрання!

Кажучи про необхідність зміцнення правової бази економічних відносин і в кінцевому рахунку піднесення економіки, у чому ключ і до поліпшення ситуації в соціальній сфері, і до прискорення всього нашого поступу, передбачаю заперечення: профспілки в Україні не мають права законодавчої ініціативи.

Що можна сказати з цього приводу?

По-перше, у Верховній Раді є народні депутати, які представляють профспілковий рух. І працюють вони здебільшого досить активно, як помітні і впливові в парламенті постаті, посідаючи ключові пости у відповідних профільних комітетах. На їх рахунку вже 12 законопроектів, внесених на розгляд нинішньої сесії.

А щодо недостатнього, як дехто вважає, представництва (нині в парламенті п’ять депутатів від Федерації профспілок України), то про це вже треба думати з проекцією на наступні вибори.

Хотів би також додати, що законопроекти, які стосуються соціально-економічних відносин, подаються урядом на розгляд Верховної Ради з урахуванням думки всеукраїнських профспілок та їхніх об’єднань. Принаймні так повинно бути. І буде. Вони можуть вносити суб’єктам права законодавчої ініціативи та органам державної влади пропозиції до законів та інших нормативно-правових актів, що стосуються життєво важливих питань із соціально-трудової сфери.

Я не пам’ятаю випадку відмови у розгляді таких матеріалів. Як і в підтримці профспілок у парламентських комітетах та фракціях.

Давайте повніше приведемо в дію цей ресурс.

А щодо відновлення права законодавчої ініціативи профспілок, то питання, безперечно, треба уважно вивчити і виробити оптимальне рішення.

Але закони треба не тільки приймати. Закони треба виконувати — всіма і скрізь, безумовно і без будь-яких винятків.

Як у нас часом, а то й часто, це робиться, можна судити з реального стану речей. Критерій об’єктивний, точний і безвідмовний.

Думаю, на з’їзді буде не раз сказано (і я сам теж не раз про це говорив), що за очевидних позитивних зрушень в економіці залишаються скромними і малопомітними зміни на краще в соціальній сфері, у добробуті конкретної людини і конкретної сім’ї.

Така констатація вже стала звичною, але перелому все ще не видно. Залишається неприпустимо низькою ціна праці, надто повільно зменшується заборгованість з виплат заробітної плати, непокоїть високий рівень явного, реального і прихованого безробіття. І тому подібне, про що ви знаєте не гірше і що фокусується в незадовільній якості життя та не кращому соціальному самопочутті мільйонів наших співгромадян.

Аж ніяк не схильний звинувачувати в ситуації, що склалася, тільки  профспілки. Це насамперед оцінка державній владі, її роботі. Але давайте самокритично визнаємо, що і профспілковий рух поки що далеко не завжди встигає за змінами в державі і суспільстві, не завжди вчасно і достатньо реагує і на нові вимоги та   виклики часу, і на симптоми наших застарілих хвороб.

У тому числі й особливо — на неповагу до законів, що межує з відвертим правовим нігілізмом, і на поблажливість до посадових осіб, які це собі дозволяють.

Прикро, але доводиться вдаватися і до таких сумних аргументів, як аварії на вугледобувних та інших підприємствах з численними жертвами і значними збитками. Останнім часом ці надзвичайні події, на жаль, почастішали.

У кожному з таких випадків створюються комісії з розслідування причин, винних притягають до відповідальності, включаючи кримінальну. Проте постає закономірне запитання: а де ж профспілки, для яких турбота про охорону праці, створення належних та безпечних її умов — один з найперших і святих обов’язків? Переконаний: якби ця функція і цей обов’язок виконувалися як слід, ми не мали б багатьох трагедій і не вживали пожежних заходів услід, коли багато що вже не виправити й не повернути. І насамперед найдорожче — людські життя.

Гадаю, буде справедливо оцінити використання профспілками, їхніми уповноваженими представниками наданого законом права громадського контролю за виконанням роботодавцями законодавства про працю та її охорону принаймні як недостатнє.

Мені підготували такі дані: за минулий рік було 27 випадків розірвання трудових договорів із керівниками підприємств, установ та організацій на вимогу територіальних профспілкових об’єднань і два — на вимогу всеукраїнських профспілок.

А загалом за останні  чотири роки кількість посадових осіб, притягнутих до відповідальності з ініціативи зазначених структур, постійно й істотно зменшувалася.

Чи відображають ці цифри справжній стан дотримання законодавства про працю, чи співвідносяться з неподобствами у цій сфері, що набули масового характеру? Цілком очевидно, що ні.

Як мені здається, з’їзд мав би дати оцінку такій ситуації і добратися до її коріння. І не тільки в зазначеному колі проблем. Мабуть, треба самокритично визнати причини, які заважають профспілкам виконувати повною мірою і з достатньою віддачею свої обов’язки перед людьми, чиї права та інтереси вони покликані захищати.

Це і надто нерішуче, я б сказав, проникнення у стрімко зростаючий недержавний сектор економіки, де власники-роботодавці не особливо вітають появу профспілок на своїх підприємствах та не рахуються з їхніми вимогами; і вияви надмірної політизації в діяльності профспілок; і живучі залишки патерналістських настроїв, сподівань на державу та спроби перекладати на неї свої обов’язки, а потім цю ж державу критикувати за їх невиконання.

Як мені здається, нам належить спільними зусиллями піднести до сучасного рівня інститут соціального партнерства. Його треба швидше і послідовніше переводити з площини гасел та декларацій у сферу конкретних справ, робити широкою і надійною базою конструктивної співпраці профспілок і держави, консолідації суспільства.

Поки що, за всіх його незаперечних здобутків, соціальне партнерство тримається не так на балансі інтересів, як на балансі невтручання. З боку влади взаємодія з профспілками в цих рамках видається скоріше вимушеним кроком, ніж усвідомленою їх підтримкою як структури громадянського суспільства.

Саме тут вочевидь відчуваються інерція та рецидиви недавнього одержавлення профспілок і ті обставини, що держава ще залишається великим роботодавцем, а специфіка нинішнього правового статусу майна Федерації накладає відчутний відбиток на її стосунки з владними структурами.

Щодо самих профспілок, у всьому їх нинішньому обширі, то вони поки що не створили достатніх передумов для того, щоб на рівних розмовляти з державою і консолідованим капіталом.

Натомість маємо цілий спектр підходів та позицій —від барикадного радикалізму, популістських надмірностей до неписаних правил конформістської політики.

Шановні делегати!

Напередодні з’їзду я мав зустріч із головою Федерації профспілок України Олександром Стояном. Головний висновок, який з неї виніс, — це близькість поглядів на ситуацію в державі й суспільстві та обопільне бажання поліпшувати її засобами і методами, що є в розпорядженні органів влади та профспілок, і в межах повноважень, наданих їм законодавством. А також орієнтація на те, що головна і єдина політика для профспілок — це захист і оборона людини праці. І не на вулицях, не через конфлікти та протистояння, не через приписування профспілок до якоїсь однієї політичної сили і не через прислужництво окремим політикам, партіям чи блокам.

Надійно захищаючи трудящих, профспілковий працівник повинен бути надійно захищений сам, мати дієві стимули до праці. Вважаю, варта уваги пропозиція, що кращі з цих людей могли б претендувати на надання їм  почесного звання «Заслужений працівник соціальної сфери України».

Готовий розглянути всі інші пропозиції для  поглиблення співпраці з профспілками та підвищення її ефективності і сподіваюся, що Верховна Рада підтримає найбільш слушні та актуальні з них.

Завершити свій виступ хотів би девізом, який обрало для себе одне із зарубіжних профспілкових об’єднань. Він звучить так: «Об’єднані ми встоїмо, роз’єднані — впадемо».

Гасло ніби й не нове, але якщо вдуматися, досить точно передає принципи діяльності і сам сенс існування профспілкового руху: досягати намічених цілей об’єднаними зусиллями. І не тільки власними, а й усіх партнерів, які бажають блага, добра і процвітання своїй Батьківщині і своєму народові.

Бажаю впевненого поступу та успіхів на цьому шляху.