Сьогодні у Верховній Раді відбудуться парламентські слухання «Про взаємовідносини та співробітництво України з Європейським союзом». Відносини ці не стоять нині перед радикальними змінами: ані на порозі якогось розквіту, ані над прірвою можливого згортання контактів. Та, незважаючи на нібито відсутність причин для надзвичайної парламентської дискусії, вона може вийти вельми корисною. На якому етапі офіційно задекларованого шляху до ЄС бачать Україну її високопосадовці та політики, на що потрібно насамперед звернути увагу, в чому полягають пріоритети двосторонніх відносин? Відповідні думки й оцінки, а також висновки, що з них випливатимуть, набувають особливої ваги нині, коли українська зовнішня політика переживає відомі неприємності й невтішних прогнозів щодо її перспектив не бракує.
Безпосередньо ці неприємності теми сьогоднішніх слухань не стосуються. Незважаючи на кризу у відносинах України зі Сполученими Штатами та НАТО, стосунки з Європейським союзом, принаймні зовні, критичної напруженості не виказують. ЄС практично мовчки спостерігає за всіма «кольчужними» перипетіями, не стаючи публічно на чиюсь сторону, не вдаючись до різких заяв чи звинувачень. Проте навряд чи варто однозначно тішитися з такої позиції, тим паче вважати європейську стриманість проявом чи то співчуття, чи то симпатій до офіційного Києва. Нинішнє мовчання цілком логічне. З одного боку, Євросоюз як такий не має наміру воювати з Іраком, отож питання наявності чи відсутності там українських радарних установок хвилює його значно менше, ніж США, Велику Британію чи НАТО. З другого боку, ЄС (на відміну від тієї ж НАТО) ніколи не припускав можливості вступу до нього України, тому цілком традиційною є його відсторонення і від наших внутрішніх негараздів, і від зовнішньополітичних скандалів.
Звичайно, так чи інакше історія з «Кольчугами» позначиться на ставленні Брюсселя до Києва, швидше за все, це зачепить не країну як таку, а певних її представників чи кола. І все-таки навряд чи, характеризуючи сьогоднішні відносини України та ЄС й прогнозуючи їхнє майбутнє, є підстави брати за основу саме цей скандал або дивитися на ситуацію крізь його призму. Хіба що побіжно. У тому сенсі, що, можна сподіватися, нинішня ситуація спонукатиме офіційних осіб чи політиків до припинення малоперспективних розмов і планів про асоційоване членство і приєднання до ЄС в майбутньому. І це був би аж ніяк не відступ, а дефіцитний досі реалізм. Хто хоче бачити, той бачить: і раніше, і особливо нині Україна не мала й не має реальних шансів стати асоційованим членом ЄС або ж отримати визнання можливості повноправного членства в союзі в майбутньому; немає, відверто кажучи, й підстав цього вимагати. Саме тепер вдалий час для того, щоб зосередитися власне на співробітництві з ЄС, а не на захмарних проектах.
Бо подобається це нам чи ні, а реальні, не надумані відносини нашої держави з Європейським союзом характеризуються нині аж ніяк не «членськими» перспективами. Підписання двостороннього протоколу про вступ нашої держави до Світової організації торгівлі, створення умов для визнання України державою з ринковою економікою, всебічна підготовка до майбутнього сусідства з Європейським союзом, ефективне використання технічної допомоги ЄС, поточні торговельно-економічні питання, проблема сотень тисяч наших заробітчан, що переважно нелегально працюють в західноєвропейських країнах, боротьба з відмиванням брудних грошей, свобода преси й демократія в країні — це, серед іншого, стоїть на першому плані у співробітництві з ЄС. І майже кожен пункт тут вимагає від Києва або великих зусиль і реформ, зокрема законодавчих, або політичної волі, і практично завжди — вміння знайти з Євросоюзом спільну мову. Поки що це вдається не завжди.
Зрештою, як заявив під час своїх останніх (у травні цього року) відвідин Брюсселя Президент Леонід Кучма, стратегічне завдання України — рух до Євросоюзу і досягнення європейських стандартів, а мову про вступ можна буде вести лише після цього. Справді, авантюрний підхід Остапа Бендера — увечері стільці, а вранці гроші — у відносинах з ЄС гарантовано не спрацює, та й не годиться він для такої держави, як Україна. Досить експериментів з Радою Європи. Різноманітні й привабливі євростандарти чекають на їх досягнення нашою державою, як зодягнена у весільне вбрання наречена біля входу до церкви. Євросоюз мовчки спостерігає. Такі у нас тепер відносини.
