Між двома батьківщинами

Голова сімейства Зіновій Васильович для п’яти своїх дітей встановив домашній закон: говориш українською —отримуєш кишенькові гроші, коли ні — платиш штраф. Здається, гідне виховання зі своєрідним підходом. Та річ у тім, що сім’я Василиків живе у провінції Буенос-Айреса, в Аргентині.

Зіновій Василик — родом з Тернопільської області. У сорокових роках підлітком він разом з батьками потрапив до Аргентини. Дружина, Ольга Василівна, народилася за кордоном. Її батьки — зі Львівщини.

Олехандра — старша донька українських емігрантів —вісім років живе в Україні. В 1995-му за сприяння української діаспори отримала можливість приїхати на батьківщину своїх пращурів на навчання. Передовсім мріяла досконало вивчити українську.

Як усякого приїжджого, Олехандру дивував життєвий устрій нашої країни. Згодом вона звикала до всього місцевого, особливостей спілкування (скажімо, бюрократичних). Однак із самого початку її прикро вразило, що переважна більшість киян говорить російською.

— Враження від України дуже різнилося від батьківських спогадів, — каже з усмішкою моя співрозмовниця. Леся згадує, що татусь часто розповідав дітям про свій дім, озеро, де навчився плавати... Батькові уявлення про далеку батьківщину, в яких вочевидь відчувається туга, Леся описує так:

— Під час поїздки в село я намагалася знайти те, про що не раз чула вдома. Мене чекало розчарування: невже оця калюжка і є солодко «оспівуваною» водоймою, де він купався у дитинстві?! Вихідцям з України, котрі живуть далеко за кордоном, здається, що саме там найкраще. Насправді, в будь-якій країні є свої плюси й мінуси. Тут мені подобається відчуття близькості до історії. Аргентина — країна молода. А в Україні є багато місць, точок дотику, де відчувається держава з багатим віковим спадком. І ще одне враження: в Україні помітний вплив східних традицій — жінки мають набагато більше обов’язків, працюють вони, чесно кажучи, по-чорному.

Раз на два роки Олехандрі вдається поїхати до рідних в Буенос-Айрес. 

— Звісно, я сумую за батьками, братами й сестрами, — розповідає вона, — однак уже через кілька тижнів хочу повернутися в Україну. Я однаково люблю ці дві країни, переживаю їхні невдачі й перемоги. В них є багато спільного. Найхарактерніше — життєрадісні, відкриті люди. На жаль, дві віддалені точки планети, близькі моєму серцю, поєднує недостатня гордість громадян за свою націю, державу. Хоча в Аргентині це явище має ще спотвореніші форми: поважають і захоплюються усім чужим, та не пишаються власним.

Олехандра живе в Києві, працює в посольстві Аргентини в Україні. На запитання, якого вона роду, пані Василик відповідає: «Я українка аргентинського походження».