Замість квітів на могилу розвідника

Його прізвище було надовго викреслене з історичного контексту. І не тому, що він був агентом радянської розвідки, людиною, яку завжди, мов паранджею, прикривали завісою таємниці. А передусім через те, що на ньому висіло тавро зрадника. Зрадника Батьківщини. З ним він незаслужено йшов довгі роки — через тюрми, беріївські катівні, приниження і остракізм. Та, з другого боку, Семен Якович Побережник вважає себе щасливою людиною — перед ним вибачилися, реабілітували, повернули права і регалії.

Я мав щастя бути сусідом цього мужнього буковинця. Жив він поряд зі мною в невеличкому провулку, що впирався у вулицю Джамбула. Незважаючи на те, що до нього вже підкрадався дев’яностий рік життя, Семен Якович щоранку в один і той же час виходив, як він любив висловлюватися, на спацер. Йшов він рівно, лише зрідка спираючись на палицю. Його двометрову постать було видно здалеку. Увінчувала її біла-пребіла чуприна. Цей колір уперше з’явився на голові, коли він після провалу потрапив у лабети болгарської жандармерії. Остаточно вона побіліла в концтаборі, але вже в радянському. Провалів тоді не прощали.

За кілька днів до своєї смерті Семен Якович, зустрівши мене, сказав:

— Минулого тижня я остаточно помирився зі своєю родиною. Тепер можу спокійно вмирати.

І невдовзі його мужнє серце зупинилося. Скінчив він свій земний вік тихо, без стогону. Але перед цим він ще встиг мені пояснити, чому так ревно шукав примирення з рідними. Коли його нарешті після «строку» випустили на волю, він повернувся в рідне село Клішківці Хотинського району Чернівецької області. І тут його чекало ще одне випробування. По селу поповзли чутки про те, що Побережник ворог народу, зрадник Батьківщини. Місцеві й районні керівники наказали встановити за ним постійний нагляд. Одержали директиву й Семенові родичі: боронь Боже вступати із зрадником в контакти. І слід зазначити, цього табу пильно дотримувалася вся родина.

Даремно намагався Побережник донести їм правду про себе: свояки сторонилися його, обачливо трималися на відстані. І навіть після того, як тавро зрадника було знято, не порушили владного наказу. Та потроху лід недовіри танув. Семен навернув родину до себе, запевнивши кожного, що його душа перед ними чиста.

Розмовляли ми з Побережником і на делікатні теми. Мене, приміром, цікавило, як він, ортодоксальний комуніст, сприйняв незалежність України. Ось його відповідь:

— Я — вихідець із Бессарабії. Тривалий час наша земля була під Росією, потім ввійшла до складу СРСР. І в часи царату, і в часи радянські людей за національний дух переслідували, його впродовж багатьох років витравлювали з душ. Тому бессарабів у патріотичних устремліннях не зрівняєш з галичанами. В комуністичну ідею я повірив у молодому віці. Її зерно впало в космополітичний грунт моєї душі. І проросло. Але з віком цінності міняються. Переглянув свої погляди і я. І збагнув: є поняття непорушні — свобода, наприклад. Без неї людина — як птаха без крил. Особливо багато я передумав на цю тему в беріївських катівнях. На гармонії свободи тримається світовий устрій. Раб не здатний бути творцем. Це — аксіома. Людина теж не може бути щасливою без власної Батьківщини. Тому незалежність України зустрів як данину історичної справедливості. Але я мріяв побачити її в іншому вияві. Ми занадто рано погнали державний віз по капіталістичному шляху. І пожинаємо не ті плоди. Але шансу ще не втрачено. Треба ретельно придивитися до досвіду тих країн, які будують суспільний устрій з людським обличчям. І краще почерпнути собі на користь. До того ж не варто соромитися, що пішли по фальшивому дороговказу. Чесне визнання скоєних помилок — це одна з форм християнської спокути.

Життя Семена Побережника, уродженця села Клішківці Хотинського району Чернівецької області, — захоплююча одіссея, повна несподіванок і випробувань. Двадцятилітнім хлопцем, рятуючись від призову до румунської окупаційної армії, він емігрував за кордон. Не знайшовши щастя в Канаді, нелегально пробрався до США. Працював чорноробом на автомобільному заводі Форда в Детройті. За поширення агітаційних листівок антидержавного характеру був заарештований і засуджений до тюремного ув’язнення. Потім юнака депортували за межі США. Він влаштувався моряком на бельгійське торгове судно, пізніше — на англійське. За пропаганду комуністичних ідей його знову засудили й видворили. З Бельгії юнак перебрався до Франції. В 1936 році пішов воювати на боці республіканців в Іспанію. Під чужим прізвищем пробув тут до 1939 року. Шоферував при штабі 12-ї інтернаціональної армії. Його пасажирами були генерал Лукач, Моріс Торез, Луїджі Лонго, Долорес Ібаррурі, Пабло Неруда, Ілля Еренбург, Михайло Кольцов, Роман Кармен... А постійно возив він радника повсталих республіканців Пабло Фріца. Під час одного з кровопролитних боїв його було тяжко поранено. Семен Побережник під градом куль і снарядів виніс волонтера Пабло у безпечне місце, а потім доставив на своєму «форді» до госпіталю. Через багато років ця людина протягне руку допомоги й витягне з чорної біди вже самого Побережника. Але про це мова піде трохи далі.

Після поразки республіканців в Іспанії за порадою Пабло Фріца Побережник поїхав до Радянського Союзу. І тут же одержав від спецорганів несподівану пропозицію — стати розвідником. Кращої кандидатури годі було й шукати — чудова зовнішність, прекрасні фізичні дані, знання восьми мов. Готували його до виконання шпигунської місії недовго — в Європі вже пахло порохом.

Побережника вирішили направити в Болгарію, оскільки гітлерівська Німеччина накинула оком на цю країну з потужними морськими портами, маючи на меті використати їх у майбутній війні з СРСР. Агент мав збирати інформацію про загравання царя Бориса з фюрером, а також про можливу таємну угоду щодо військового альянсу між Болгарією і Німеччиною.

Прибув резидент у цю країну з паспортом англійського підданого, бізнесмена на ім’я Альфреда Джозефа Мунея. Носив гість модні костюми, метелика, капелюха, опирався на тростину. Завдяки комунікабельності та інтелекту іноземець швидко ввійшов у довір’я до болгарських підприємців та інтелігентів. Не могли встояти перед двометровим карооким джентльменом і знатні місцеві жінки. Одна з них — внучка впливового священика Тодора Панджарова Славка Петрова — згодом стала дружиною Альфреда Мунея. Через свого дядька молоде подружжя одержало доступ до царського двору, а цього саме було й треба радянському резидентові. Цінна інформація сама пливла до його рук. Так, Альфред Муней без будь-яких труднощів довідався від царського оточення про те, що Болгарія підписала з Німеччиною договір, згідно з яким гітлерівці здобули право в разі екстреної необхідності увести свої війська на її територію.

Пізніше розвідник доповів Москві про розгортання великомасштабного будівництва в зоні морських портів. А це означало, що йде активна підготовка до майбутньої війни. Від наближеного до царя чиновника до Альфреда Мунея надійшла вкрай важлива інформація про те, як німецькі підводні човни пробираються крізь мінні поля у внутрішні води Чорного моря. Вони пристроювалися в кільватер до радянських есмінців та сторожових катерів і в їхньому «хвості» обминали небезпеку. За це повідомлення резидент одержав особливу подяку особисто від «батька народів».

Але невдовзі шпигунська кар’єра закінчилася. Мунея «заклав» місцевий агент, завербований радянськими спецслужбами. На щастя, дізнанням займалося не гестапо, а болгарська держбезпека. Хоча й вона не дуже церемонилася із затриманим. Били Мунея чоботами по ребрах, залізним прутом — по ключицях, припікали гасовою лампою підборіддя. Тортури посилилися після того, як поліція знайшла в купі вугілля схований радіопередавач. Йому запропонували співробітничати з болгарською розвідкою. Муней погодився. Під час радіосеансу з Москвою йому вдалося вклинити в шифрограму таємний знак, який був сигналом провалу резидентури.

Потім Мунея передали до рук гестапо. Але дружина вблагала своїх родичів з допомогою царського оточення вирвати чоловіка з лап гітлерівських церберів. І їм це вдалося. А тут Мунею ще й пофортунило — Болгарію визволили від окупантів війська маршала Толбухіна. Та з одних катівень він потрапив до інших — беріївських. Побережника визнали винним у провалі резидентури й відправили в один з таборів Карлагу.

Після відсидки Семену Побережнику дозволили виїхати з сім’єю на Буковину. Поселився він у рідному селі Клішківці Хотинського району. Голова місцевого колгоспу на роботу не брав, бо про колишнього односельчанина ходили різні плітки. Одні подейкували, що він займався розбоєм в еміграції, через що часто потрапляв до тюрем. Інші називали ворогом народу, зрадником Батьківщини. Побережник пробував налагодити контакти з рідними. Але марне. Від нього відвернулася мама, молодший брат Василь, племінник. Лише з дочкою від першого шлюбу Анною вдалося порозумітися. Їй він розповів усю правду свого життя. А через неї про це довідалися інші односельці.

Тривалий час Побережників не прописували в селі. Жили вони в старій, батьківській хатині, через дірявий дах якої просвічувалися зорі. Семен кілька разів навідувався до голови колгоспу з проханням, аби той взяв його в гараж водієм. Але вкотре почув відмову. Врешті-решт, роботу дали. Але малооплачувану  в колгоспному саду. Підв’язував деревця, білив вапном стовбури, займався обрізкою. Взимку прибирав з-під худоби гній на фермі. Одержаної платні на утримання сім’ї не вистачало. Тому жили Побережники впроголодь.

Одного разу Семен наважився написати листа в газету «Правда» такого змісту: «Я, Побережник Семен Якович, житель села Клішківці Хотинського району Чернівецької області, воював в Іспанії (1936 — 1939 рр.) на боці республіканців. Мав кличку Семен Чебан. Працював при штабі 12-ї інтернаціональної бригади водієм. Возив радника з Росії, якого звали Пабло Фріц. Якщо редакція має якісь відомості про нього, то прошу повідомити їх мені, а за можливості і його адресу».

«Правда» відповіла оперативно. Підписав листа кореспондент військового відділу Денисов. Ось що в ньому повідомлялося: «Шановний товаришу Побережник! Під псевдонімом Пабло Фріц на території Іспанії діяв Павло Іванович Батов, нині командувач Прибалтійським воєнним округом. Радимо Вам звернутись безпосередньо до нього». Було це в 1958 році, коли після «хрущовської відлиги» поступово відкривалася правда про іспанські події. Побережник написав Батову кілька листів. Але відповіді на них не одержав. Пізніше від адресата надійшла телеграма, в якій сповіщалося про те, що він запрошує Семена в гості. Разом з нею надійшов і грошовий поштовий переказ на значну суму. Це врятувало родину репресованого розвідника від голодного існування.

Наступного року бойові побратими зустрілися в Ризі. Більше місяця жив Семен на квартирі в Батова. Вечорами друзі згадували перипетії тієї далекої війни, її живих і полеглих героїв. Згодом генерал Батов напише книгу про іспанські події, в якій один із розділів присвятить своєму рятівникові буковинцеві Семену Побережнику.

Розповів гість і про свій конфлікт з колгоспним начальством, про те, яких принижень зазнав від нього. Згодом про Побережникового кривдника (не без втручання генерала Батова) вмістить критичний матеріал журнал «Молодой коммунист». Такі публікації тоді не проходили безслідно. Голові клішковецького колгоспу за знущання над героїчною особистістю показали на двері.

Подбав Батов (він був тоді депутатом Верховної Ради СРСР) і про те, щоб Побережнику збудували нову хату. Зводили її будівельники Чернівецького військового гарнізону. Прилучилися до цього й правління колгоспу та сільрада. Спорудили помешкання в рекордні строки.

Хотинський райком партії вибачився перед колишнім розвідником за негідні дії місцевих бюрократів.

Пізніше в гості до свого рятівника навідався з далекої Риги генерал армії, двічі Герой Радянського Союзу Павло Іванович Батов. Кілька днів у новому домі точилися розмови про все ті ж іспанські події, про тих, хто залишився лежати в гарячій іспанській землі, рясно политій кров’ю воїнів-інтернаціоналістів.

Особливо сподобалася Батову буковинська піч. Він годинами лежав на її теплій долівці. Ще однією симпатією для бувалого вояка стала місцева самогонка. Побережник гнав її бездоганно. Високим гостем, ясна річ, опікувалося обласне партійне керівництво. Воно намагалося, аби уславлений воєначальник харчувався в ресторанах, менше перебував у патріархальній обстановці. Але Батов відбивався від тієї опіки усіма способами. Аби надовше залишитися в Побережника, генерал удав, що простудився і йому буцімто потрібен домашній спокій. Партійні опікуни повірили в це і залишили бойових побратимів самих ще на кілька днів. Під чарку й смачну мамалигу зі шкварками й бринзою вони продовжували згадували свою буремну молодість.

Навідувалися в Клішківці й зарубіжні гості. Зокрема побував тут колишній політкомісар 12-ї інтербригади, затятий італійський комуніст Луїджі Лонго. Він прибув, щоб вручити Семену Побережнику медаль Гарібальді. Польський консул привіз високу нагороду своєї держави — медаль «За нашу і вашу свободу». Адже клішківчанин певний час воював в Іспанії у складі польського батальйону імені генерала Домбровського, де теж зарекомендував себе хоробрим бійцем.

У 1975 році у московському видавництві «Советская Россия» вийшла книга «Крутые перевалы» про складну життєву одіссею буковинця Семена Яковича Побережника. Але по її рукопису пройшлися ножиці тодішньої цензури. Як розповів мені автор літературного запису, з тексту було викинуто майже сорок сторінок про перебування репресованого розвідника в беріївських таборах, а також у центрі підготовки радянської агентури. Тому є потреба, аби ця хвилююча книга знову побачила світ, але у повному викладі подій. До речі, нею в юнацькі роки зачитувався майбутній космонавт незалежної України Леонід Каденюк — уродженець Клішківців. Вони навіть жили неподалік. Батьки Леоніда належали до тих, хто завжди ставився з пошаною до героя невидимого фронту. Він був для них взірцем добропорядності й виняткової скромності.