Що в парламенті має бути більшість — аксіома. Це світова практика. Ми роками не зважали на цю обставину. І маємо, як кажуть поважні політики, те, що маємо: дірку з бублика.
Ще у вересні офіційно (!) проголосили, що «більшість» сформована, а голосувати досі нікому: не приєднуються представники «небільшості» — валиться будь-який законопроект. Ця колізія зрозуміла. Задекларована чисельність «більшості», 231 депутат, — це ще не більшість, точніше не реальна «більшість». Один грамотний так само поважний політик доводив з телеекрана: на Заході достатньо мати над норму один-два голоси — і гарантована «більшість». Але ми не Захід. В Америці, скажімо, «більшість» створюють або республіканці, або демократи — одна партія. Підкреслюю, одна! Недавно в Німеччині у цій ролі виступили дві партії. У нас — «дев’ятка»! Навіть на зустрічі з Президентом не набрали кворуму — зібралося лише 211 депутатів...
Нині щосили шукають кандидатуру на Прем’єр-міністра. Президентові названо чотирьох: Анатолій Кінах — нинішній глава уряду, Олег Дубина — перший віце-прем’єр, Микола Азаров — глава Державної податкової адміністрації і Віктор Янукович — голова Донецької облдержадміністрації. Претенденти всі достойні, серед них і мій обранець. Але зборів «більшості» стосовно їх висування щось не скликали. Чи не це причина того, що «більшість» до бажаного не зростає? Не менш важлива інша обставина. Чому рвучко почали розв’язувати проблему прем’єра, не забезпечивши в парламенті надійної «більшості»?! Президент однозначно і цілком правильно заявив: на коаліційний уряд піде за умови, що у Верховній Раді буде стабільна і надійна «більшість» — сила, здатна відповідати за цей уряд. Що це за сила на сьогодні, вже сказано...
Ще на початку шляху новообраної Верховної Ради, коли вирішувалися організаційні питання, стало зрозуміло, що повнокровна «більшість» можлива на основі лише двох блоків — «За єдину Україну!» і «Наша Україна». Та, на жаль, ці блоки досі не можуть домовитися.
Безвихідних ситуацій, як відомо, немає. Треба шукати нові підходи. Один з них — ефективне залучення до процесу, що загострюється, депутатів-мажоритарників. Досі ці депутати діють як якесь доповнення, як щось другорядне. А йдеться про половину Верховної Ради! Мажоритарників розпорошили, перепрошую, розтягли по фракціях. Гірше того, БЮТ (блок Юлії Тимошенко. — Ред.) і компанія виставляли їх часом як людей, що отримали депутатські мандати завдяки роздачі виборцям продуктів, частуванню всіх пивом. Отже — які це, мовляв, політики, що їм до знедолених, до долі народу? Зважаючи на ці наклепи, на цю, вибачте, брехню, кількома словами скажу, хто такі мажоритарники. Пошлюся, зокрема, на власну практику.
Виконуючи передвиборні зобов’язання, я постійно буваю в своєму 92-му окрузі (Київщина). Крім відведених для цього днів, часто використовую вихідні, вечори. Особисто прийняв уже понад 400 громадян. Інвалідам, хворим, немічним буває сам везу мішечки з ліками, окуляри, слухові апарати. Для допомоги потрібні гроші — і я їх вишукую: у державних структурах, в акціонерних, приватних, знаходжу спонсорів, благодійників. Завдяки залученим коштам, нескінченним клопотанням вдається дещо робити. В шести селах округу здійснили істотні заходи з газифікації, а у Фастівському районі обсяг цих робіт сягнув 150 тисяч гривень. Загальноосвітнім школам надано майже 160 комп’ютерів (здебільшого тих, що були в користуванні), листоношам закупили понад 300 велосипедів, малозабезпеченим, переважно пенсіонерам, — кілька десятків слухових апаратів. Сприяю в наданні допомоги лікарням і тяжкохворим, сімейним дитячим будинкам, церквам. Але думка сьогодні не про зроблене — мої фінансові прохання стають обтяжливими, на них можуть не відгукуватися. Що тоді?
Знаю, аналогічно діють і інші депутати-мажоритарники. По-різному, по-своєму, але кожен працює в окрузі. Не секрет і те (хоч цього не афішують), куди прямують у дні роботи в округах «списочники». На літак — і за океан. Інші — в Німеччину чи ще кудись. Америка! Закордон! Хто не має туди доступу, знаходить теж непогані заняття. Але не у виборчому окрузі! Та «списочник» округу і не має...
Серед депутатів-мажоритарників багато знаних державників і політиків, видатних управлінців, справжніх фахівців. У цьому середовищі зустрінеш учорашніх міністрів, генералів, лідера партії, недавнього голову обласної ради чи мера, поважного бізнесмена, банкіра, атомника, космонавта. Тут ті, хто очолював промислові велети, — металургійні, гірничі, машинобудівні. В одномандатному окрузі, до речі, обирався і Іван Степанович Плющ. Мажоритарники не тільки знавці справи. Вони, як правило, навчені життям, люди мудрі, виважені, спрямовані не на мітинги — на роботу. А тепер подивимося, яка їхня роль у парламенті.
За організаційного періоду, коли формувалися керівні парламентські органи, ми опинилися осторонь: не організували власну депутатську групу — чи не зуміли, чи не захотіли, чи вона просто була небажаною. Місце мажоритарників визначали блоки і фракції, до яких вони приєдналися. Але як визначили? Ми помітні лише на рівні заступника голови комітету — на других ролях. А найпоказовіша угода про «більшість»: у ній навіть підпису від позафракційних (читай: мажоритарників) немає. Хоч у тексті угоди вони значаться як Суб’єкт і без них «більшість» просто неможлива: «дев’ятка» набирає в межах 210 голосів — за мінімальної потреби 226.
Після розпаду фракції «Єдина Україна» чимало мажоритарників увійшло до новостворених депутатських груп. Становище, звичайно, поліпшилося, воно навіть добре —порівняно з тим, що нічого не мали. Однак кілька груп — це кілька дій, а потрібна одна. Потрібні об’єднані зусилля, такі, що забезпечили б — у поєднанні з іншими — конструктивну роботу парламенту. Висновок один-єдиний: мажоритарникам треба створити своє формування — власну депутатську групу. І ця група має бути чисельно потужною. Мажоритарники потрібні для впливу, для дії, а не для того, щоб «засвітитися».
Нас багато — 226. Теоретично формула «більшості» могла б бути такою: мажоритарники плюс голова ВР. Та це, зрозуміло, утопія. Одномандатні округи репрезентують і депутати від партій. Треба сказати правду: їх чисельність значна. Але безперечно і те, що серед мажоритарників майже 100 безпартійних, людей, які не обтяжені політичними зобов’язаннями і які готові до роботи в інтересах виборців. І друга обставина. Прихильники мажоритарників знайдуться і в політичних фракціях, зокрема в тих, які називають опозиційними. Цілком можливо, ця підтримка буде відчутною. Отже, є всі можливості створити чисельну депутатську групу. Хочу підкреслити: чисельну. На сьогодні це дуже суттєво. Мажоритарники здатні внести і такий позитив. Вони не заполітизовані, їхній спокій і виваженість спасенно впливатимуть, коли спалахуватимуть депутатські емоції.
Минулої п’ятниці Партія промисловців і підприємців зробила заяву, суть якої — треба не міняти уряд, а зміцнювати його кадри. Все зрозуміло: партійці відстоюють свого лідера, Анатолія Кінаха. Трохи раніше представник Президента у Верховній Раді Олександр Задорожній публічно доводив, що Прем’єр-міністром буде донецький губернатор Віктор Янукович: у нього, мовляв, найбільші шанси. Цю ж думку озвучив і інший народний депутат. Як кажуть, починається. Парламентська криза перекидається і на Кабінет Міністрів. На тлі шаленого тиску на Україну ззовні ситуація видається небезпечною. Уникнути її можливо за єдиної умови: створення справжньої, а не примарної «більшості». Роль мажоритарників у цьому процесі архіважлива. Завдання — терміново формувати власну депутатську групу.
У ЗМІ проскочила інформація про зустріч Віктора Ющенка і Валерія Пустовойтенка, лідерів блоку «Наша Україна» і Народно-демократичної партії. Повідомлялося, що вони працюватимуть над парламентською «більшістю», в новому форматі. Щось подібне вже було, але бажаного результату не вийшло. Може, цього разу вийде. Дай Боже! «Дев’ятка» з «Нашою Україною» — це конституційна «більшість». Але група мажоритарників і за цієї умови буде на користь. А щодо самої «більшості», то тут найважливіше — чого вона хоче, під що формується. Все інше похідне.
Створення групи мажоритарників, як мені бачиться, не супроводжуватиметься якимось особливим перерозподілом портфелів. Мажоритарники здебільшого вже мали їх. Коли хто забажає портфеля і буде достойний, можна його вручити. Хоч він не легкий — якщо носити. Головне — добитися сталої, надійної «більшості», такої, яка змінила б на краще життя людей, справи держави. Заради такої праці і пишу ці рядки.
Григорій Бондаренко, голова підкомітету з видатків Комітету з питань бюджету, член депутатської групи «Європейський вибір».
