Саміт НАТО у Празі та конференція «Україна в Європі», яка відбулася у Варшаві 15—16 жовтня, — дві найпомітніші міжнародні події останнього часу, пов’язані з питанням європейської інтеграції України. Те, що Захід все ще цікавиться Україною, стало зрозуміло зі складу учасників варшавського «круглого столу». Європейська сторона була представлена високим представником Європейського союзу Хав’єром Соланою, прем’єр-міністром Швеції Гораном Першином та найвищими посадовими особами Польщі — президентом Александром Квасневським та прем’єром Лешеком Міллером.
Варшавська конференція, яка дістала назву «круглий стіл», оскільки серед її учасників були також і представники всіх впливових політичних сил України, за відгуками ЗМІ, все-таки стала місцем діалогу — і між українськими політиками, і в форматі «Україна—Європа». Водночас вона дала змогу реальніше сформулювати проблеми, які стоять на перешкоді європейській інтеграції однієї з найбільших держав континенту. Про це ми попросили розповісти одного з учасників варшавської конференції, лідера Українського Народного Руху, першого заступника голови фракції «Наша Україна» Юрія КОСТЕНКА.
— Тезу «кому в Європі потрібна Україна?» досить активно використовували останнім часом, коли наша держава почала отримувати негативну пресу на Заході — після «касетного скандалу», а останніми тижнями — через так званий «іракгейт».
— Як сказав прем’єр-міністр Швеції Горан Першин, усі хочуть бачити Україну в Європі, бо це велика держава, без якої Європа не стане об’єднаною, і участь представників країн Євросоюзу на такому високому рівні переконує в правдивості цих слів.
Однак складно заперечити існування зовнішніх причин, які істотно загальмували поступ України до Європи в минулому десятилітті. У своєму виступі я наголосив, що за всі роки після проголошення Україною незалежності Захід так і не сформував цілісної політики стосовно України. Цю думку я висловлюю вже протягом кількох останніх років під час зустрічей з державними чинами європейських країн та США.
Виступаючи на конференції, пан Квасневський послався на думку американського політолога Збігнєва Бжезинського, який свого часу підкреслив важливу роль України в усіх пострадянських процесах. Проте, мушу нагадати, ця думка пролунала аж через чотири роки після здобуття Україною незалежності. І нині в нас складається враження, що все, що цікавило Захід в Україні, — це ядерне роззброєння та зупинка Чорнобильської АЕС. А далі оцінка всіх подій в Україні сприймалася Заходом винятково крізь призму російських інтересів або політики Заходу стосовно Росії. Саме це можна назвати однією з причин відставання України в її поступі до Європи.
— Чи задоволений Захід діями України на європейському напрямі?
— У своєму виступі я саме й наголосив, що хоч якою не була б політика Заходу стосовно України, треба усвідомлювати, що поки ми не збудуємо в себе Європу — тобто не досягнемо європейських демократичних, економічних, соціальних стандартів, — доти не зможемо бути повноцінною складовою частиною європейської спільноти. По-друге, можна скільки завгодно тішитися фразою «європейський вибір», про який так гарно говорив у виступі Євген Марчук, однак, треба зважати й на цифри.
А вони такі. За 10 років незалежності в рамках СНД за участю України відбулося 26 засідань глав держав і 36 засідань глав урядів. За цей само період глава української держави взяв участь лише у двох зібраннях НАТО на найвищому рівні і трьох самітах Україна—ЄС. Це дуже показове свідчення дисбалансу в зовнішньополітичній діяльності України щодо європейського вибору.
— Ви сказали про «побудову Європи в Україні». Серед тих численних наших проблем, яка відзначалася все-таки як головна, з розв’язання якої варто починати?
— Як зазначав Хав’єр Солана, в Україні шлях до Європи часом сприймають, як «сіли на поїзд у Києві, а вийшли у Брюсселі». Проте, наголосив він, Україна ніколи не прийде в Європу за такого високого рівня корупції та низького — свободи слова і демократії. Він вважає, що в Україні влада «не грає за демократичними принципами, а, скоріше, грається ними».
Прем’єр-міністр Швеції серед питань, які гальмують процес наближення України до Європи, насамперед назвав корупцію. Чому? Тому що це не просто абстрактне поняття з негативним забарвленням, а серйозний бар’єр, який заважає вільному рухові капіталів. Адже є три головні складові умови для того, щоб Україна стала частиною Європи: вільний обіг капіталів, товарів та робочої сили.
Прем’єр-міністр Польщі зауважив, що альтернативи «бути в Європі чи ні» — немає: якщо держава європейська, вона має бути частиною європейської спільноти. Посилаючись на досвід Польщі, він нагадав, що ця країна, щоб досягти Європи, пройшла величезний шлях, зокрема з гармонізації свого законодавства з європейським. Так, лише за останні п’ять років ухвалено 241 закон та 10 тисяч нормативних актів, які адаптують польське законодавство до європейського. Україна, нагадаю, не ухвалила жодного такого закону.
Це, так би мовити, мозаїка поглядів. Якщо йдеться про суть, походження цих проблем, то, на моє переконання, вони зводяться до одного — відсутності в Україні політично відповідальної влади. Хоч як парадоксально це звучало б для будь-якої європейської країни, але в Україні жодна з політичних сил, присутніх в парламенті, жодного разу не заявила про свою причетність до того стану, в якому перебуває держава.
Чому так відбувається? Тому що брати політичну відповідальність, не маючи в своїх руках владних повноважень (уряд, місцева виконавча влада), партія не може. Хоч як дивно про це казати, але в Україні практично відсутня взаємодія уряду й парламенту (що унікально для світової практики, оскільки це механізмм діяльності влади), адже парламентська більшість не бере участі у формуванні Кабінету Міністрів, а партія (коаліція) — переможець місцевих виборів — не впливає на призначення голів обласних та районних адміністрацій. Я повідомив і про суть ініціативи «Нашої України» стосовно формування демократичної більшості на основі коаліційної угоди, що базується на практиці багатьох європейських країн, а також про ту дивну ситуацію, коли адміністрація Президента зупинила і переговорний процес, і підписання фракціями коаліційного договору.
— Чи йшлося про першочергові законодавчі рішення, необхідні для формування політично відповідальної влади?
— У виступі я вказував, що найперше — це повноваження ВР в частині формування уряду, а це відповідні зміни до чинної Конституції. У нас законодавчо не врегульовано також питання розпуску ВР у разі її недієздатності та імпічмента Президента. А це взаємопов’язані речі. Законодавство не встановлює й юридичної відповідальності, якщо Президент не підписав ухвалений парламентом закон. Яскравий приклад: шість разів парламент ухвалював закон про вибори на пропорційній основі і шість разів Президент накладав на нього вето без усіляких пояснень...
— В Україні є понад 100 партій, і саме ця обставина нерідко фігурувала як причина недоцільності проведення виборів на суто пропорційній основі. Чи поділяють західні політики скептичне ставлення до становлення партійної основи української влади?
— В Україні після розпаду СРСР, коли вся компартійна номенклатура в один день раптом стала «позапартійною», риторика влади починаючи з першого президента Кравчука зводиться до фрази «партії у нас слабенькі». А тому, мовляв, уряд та владу на місцях потрібно будувати не на політичній, а на «фаховій» основі.
Цей атавізм радянського періоду, коли всі були в одній партії і на посади добирали фахівців, які реалізовували політику політбюро ЦК, лишився і тепер. Уже й єдиної партії немає, а вищі ешелони української влади, які здебільшого лишилися законсервовані з 1991 року, досі не можуть зрозуміти, як має діяти система в умовах багатопартійності. І тому вони інтуїтивно шукають «в. о. політбюро», на що сьогодні фактично перетворилася адміністрація Президента. І тому все робиться для того, щоб стримати розвиток однієї з головних складових демократичного суспільства — впливових ідеологічних політичних партій. Як результат — відсутність в Україні політичної партії, спроможної самостійно перемогти на парламентських виборах.
У виступі я відзначав, що потрібно ухвалити низку законів, які сприяли б формуванню партій, здатних боротися за владу в Україні, та брати на себе повну відповідальність за стан справ в державі. Для цього слід ухвалити закон про вибори на пропорційній основі та новий закон про політичні партії.
Оскільки, як кажуть, немає пророка у своїй вітчизні, то я пошлюся на Хав’єра Солану, який, виступаючи після мене, підтвердив необхідність становлення політичної основи влади в Україні — через побудову політичних партій, а не олігархічних кланів, які маскуються під партії.
— Отже, які «рецепти» якнайшвидшого поступу до Європи фігурували під час виступів у Варшаві?
— Європу потрібно будувати в Україні. З цією тезою мого виступу погодилися всі без винятку представники Євросоюзу, підкреслюючи, що поступ до Європи передбачає швидкі економічні та політичні зміни в нашій державі, гармонізацію законодавства України та ЄС, обмеження рівня корупції, розв’язання проблем свободи слова, прав людини. І всі ці питання має вирішити Україна, а не ЄС.
Однак це можливо лише з подоланням політичної кризи. Конструктивний вихід з неї лише один — відновлення переговорного процесу в стінах ВР стосовно формування демократичної парламентської більшості, створення на її основі уряду народної довіри та проведення швидких системних реформ. У такий спосіб ми в досить стислі строки зможемо зробити істотні кроки до розвитку демократії в Україні, розв’язання складних соціально-економічних проблем та стрімкого входження до європейської родини — навіть якщо в цій родині ще будуть ті, хто особливо не бажатиме нашої там присутності.
— Чи не вважаєте ви, що нині, з висуванням кандидатур на посаду прем’єра, питання формування більшості за участю «Нашої України» вже вичерпане?
— Я переконаний, що створена в адміністративний спосіб більшість не зможе не лише провести реформи, які неминуче передбачають ухвалення непопулярних рішень, а й навіть ухвалити ті законодавчі акти, на які очікує українське суспільство. Парламентська практика показує, що технологічно ухвалювати рішення такою кількістю депутатів, яку афішує ця «більшість», — нереально. Я припускаю, що за допомогою ситуативних союзників один з чотирьох претендентів на крісло глави уряду може бути обраний, однак, повторюю: далі поділу портфелів «ефективність» роботи такої більшості не піде. Тому рано чи пізно (найпізніше — навесні) формат переговорів за участю «Нашої України» буде поновлено.
— Отже, Україна поки ще не остаточно втрачена для Європи?..
— Поки що — так. І 2002 рік — унікальний з точки зору європейської перспективи України: ще раз наголошую, що демократичний потенціал парламенту (тобто представники політичних сил, які не мають ідеологічних бар’єрів) може сягати 280—290 народних депутатів. Потрібно лише подолати адміністративні барикади, зведені канцелярією Президента, щоб демократичний процес в Україні (а, отже, й її європейська перспектива) не був зупинений.
Про те, що європейська сторона не виключає оптимістичний розвиток подій в Україні, на мою думку, свідчить ініціатива польського президента Квасневського: провести наступний раунд переговорів між політичними силами вже в Україні. І вже кілька впливових західних політиків дали згоду взяти в ньому участь.
Розмову вела Ірина ЛУКОМСЬКА.
