ГЕТЬМАНАТ

Гетьмана Петра Сагайдачного закономірно поставлено історією в ряд видатних українців: князі-завойовники Олег, Ігор та Святослав, Володимир-хреститель, Ярослав Мудрий, Володимир Мономах, об’єднувач Галичини й Волині князь Роман, засновник Запорозької Січі князь Дмитро Вишневецький, визначний культурно-освітній діяч князь Костянтин Острозький.

Після П. Сагайдачного — гетьман Богдан Хмельницький як творець української держави — спадкоємиці Русі Київської  під назвою «Військо Запорозьке».

П. Сагайдачний — тип універсального державного діяча, масштабного за своїми цілями, який чітко передбачає майбутнє свого народу. Ми досі говорили насамперед про військову діяльність гетьмана. Сьогодні мова піде про його патріотичні зусилля, спрямовані на розвиток вітчизняної освіти, культури та церкви.

Цей заголовок розділу — висновок, якого дійшов дослідник вітчизняної історії Юрій Терещенко, автор навчального посібника для вищих навчальних закладів «Україна і європейський світ» (Київ, видавництво «Перун»). Повторимо вслід за ним: «Тривалий час українська історіографія була позбавлена можливостей вивчення історії України в контексті загальноєвропейського історичного процесу».

Повторимо і водночас зазначимо, що згадана штучна окремішність впливала (і впливає!) не лише на зміст багатьох підручників з історії України (і вузівських, і шкільних), а й на світогляд значної частини дослідників історії і в цілому українського суспільства.

Авторитетна в науковому світі авторка багатого фактичним матеріалом і незаперечною аргументацією видання «Українська шляхта» Наталя Яковенко у висновках упевнено стверджує: «Українській родовій еліті історична доля відвела функції охоронця й гаранта цілісності народу». Але починає вона свою працю млявим зверненням до читача: «Передбачаю, що не тільки пересічний шанувальник старовини.., прочитавши назву цієї книги, з подивом запитає: «А хіба в нас була своя шляхта?» І по-своєму матиме рацію».

Ми, все ще згадуючи компартійні попередження й цензуру, боїмося говорити голосно У СВОЄМУ ДОМІ навіть про проблеми, без вирішення яких неможливий рух держави вперед. І не випадково в учительському середовищі можна досі почути нарікання на те, що дітей, буває, важко зацікавити шкільним предметом «Історія України», мовляв, через її селянський дух(!?).

У пропонованій публікації зупинимося на інтелектуальній основі перемог гетьмана Богдана Хмельницького, адже його мілітарна потуга грунтувалася на всіх досягненнях доби, а насамперед — розвиткові політики, дипломатії, науки, освіти, культури, церкви й врешті — самоорганізації суспільного життя України ХV—ХVІІ століть, у чому значна заслуга гетьмана П. Сагайдачного.

Так упевнено відстоював, пам’ятаючи про державну велич і силу княжої Русі-України, право свого народу бути рівним серед рівних князь Костянтин Вишневецький на Люблінському сеймі 1569 року.

У цьому був переконаний Северин Наливайко: «Народ наш український, бувши в поєднанні спершу з князівством Литовським, а згодом і з королівством Польським, не був ніколи ними завойований.., по добрій волі з’єднався на однакових і рівних з ними правах».

Про вплив на європейське життя українських козаків за часів гетьмана П. Сагайдачного дізнаємося зі слів папського нунція де Торреса, який у 1622 році писав у Ватикан: «Не можна застосовувати проти них (православних) насильницьких засобів, бо, окрім свободи совісті, яку король гарантував своєю присягою, є ще на перешкоді козаки — войовничий і сміливий народ, який стоїть на її захисті часом з просьбою, часом з грозьбою на устах, але завжди зі зброєю в руках».

У попередніх публікаціях уже йшлося про князя Костянтина Острозького — одного з найбільших магнатів Волині, відомого мецената, політичного і військового діяча, нащадка київського князя святого Володимира. Він був утричі багатший за короля Польщі, у його маєтностях було 3040 міст та сіл, які приносили величезні як на ті часи прибутки — понад мільйон золотих червінців у рік. Закономірно, що волинський князь був претендентом і на польську корону, і на московський трон.

Князь Костянтин (Василь) Костянтинович Острозький (1526—1608 рр.) бачив Україну у рівноправному союзі з Польщею та Литвою. Він розумів, що незалежне майбутнє його краєві може принести не лише військова сила (князь не раз перемагав татар), а й розвиток науки, культури та освіти. У своєму Острозі, що стояв на перехресті важливих торговельних шляхів із Польщі, Молдавії, Литви, Московії, Балкан, Західної Європи, князь заснував академію, де викладали видатні вітчизняні та зарубіжні педагоги. Цей крок К. Острозького ініціював створення братських шкіл у Львові, Луцьку, Володимирові-Волинському. М. Грушевський казав, що Острозька академія була «першим огнищем нової освіти, нового шкільництва, нового духовного життя.., справжнє відродження в повнім значенні того слова».

В Острозі працювали книгодрукарні, діяли культурно-просвітницькі гуртки, бібліотеки (130 острозьких книг і досі зберігається в ЦНБ ім. В. Вернадського НАН України).

Острозький тип національного вищого навчального закладу був перенесений до Києва і дав імпульс відкриттю Києво-Могилянської академії, звідки поширився до Молдавії та Москви. 1615 року в Києві створено братство зі школою, друкарнею, літературно-перекладацьким гуртком. 1632 року Петро Могила на їх основі створив Київську академію.

Випускником Острозької академії був і гетьман П. Сагайдачний.

Створення вищих навчальних закладів в Україні, зокрема, у Києві — насамперед результат впливу на наш край ідей гуманізму золотої доби в історії людства — Відродження. Активний розвиток міст — центрів політичного, господарського і культурного життя, ініціював створення громадських організацій — братств. До їх складу входили ремісники, купці, шляхта, інтелігенція, духовенство, козаки. Найстарішим братством було Львівське (1439 р.). Паралельно зі зміцненням позицій козацтва в українському суспільстві зароджуються Рогатинське, Кам’янець-Подільське, Самбірське, Луцьке, Шаргородське, Немирівське, Вінницьке, Київське та інші братства. Братчики були насамперед захисниками вітчизняної духовної культури — української мови, літератури, мистецтва, народних традицій.

Але треба зауважити, що, відстоюючи духовні цінності свого народу, члени братств толерантно ставилися до культурно-духовних потреб представників народів, які населяли Україну. Йшлося не про антикатолицьку боротьбу, а про антипольську (протистояння з католиками було наслідком того, що польські колонізатори використовували католицьку церкву як знаряддя впливу на українське суспільство).

Основним із завдань братства було поширення в Україні книгодруку, національної освіти, культури. Перша друкарня відкрилася у Львові 1573 року. Пізніше книги почали друкувати у Луцьку, Києві, Новгороді-Сіверському, Дермані, Чернігові, Острозі. Про високий рівень українського книгодруку свідчить те, що «Острозьку біблію» зареєстровано в каталозі бібліотеки Оксфордського університету 1620 року. Її мав шведський король Густав II Адольф, відомі вчені того часу, діячі церкви та культури.

Братства організовували в Україні широку мережу шкіл. На відміну від європейських, у них мали право навчатися всі бажаючі: «Багаті над убогими у школі нічим вищі не можуть бути лише самою наукою, плоттю ж усі рівні», — зазначалося в шкільних статутах. Відомий з історії арабський мандрівник Павло Алепський 1657 року записав: «По всій землі України ми помітили прекрасну рису, що викликала наше здивування: всі вони, за винятком небагатьох, навіть більшість жінок і дочок, уміють читати і знають порядок церковних служб і церковні співи... В землі козаків всі діти вміють читати, навіть сироти».

Зрозуміло, що освіта, книгодрук та розвиток культури сприяли піднесенню національної свідомості українського народу.

1615 року було створено Київське братство та друкарню. Серед перших організаторів їх — видатні церковно-просвітницькі діячі Захарія Копистенський, Іов Борецький, Сильвестр Косов, Петро Могила та інші. Київська меценатка Гальшка Гулевичівна того самого року передала братству свою землю на Подолі з єдиною умовою, щоб тут були збудовані монастир, будинок для іноземних паломників і головне — «школа дітям як шляхетським, так і міщанським». 1620 року до Київського братства записався П. Сагайдачний «з усім військом» Запорозьким. Цей крок гетьмана високо підняв авторитет братства, гарантував його захист і фінансування.

Об’єднанням двох київських шкіл — братської та лаврської, 1632 року засновано Києво-Могилянську академію. Зусиллями її ректора Петра Могили (1596—1647 рр.) академія набула європейського рівня й відіграла визначальну роль у культурно-освітньому розвитку України. До речі, Петро Могила був прихильником ідеї рівності Східної і Західної церков і врешті —об’єднання християнських церков.

Петро Могила активно сприяв заснуванню колегій у Вінниці, Кременці, Гощі. Лаврська друкарня під його керівництвом почала друкувати книжки не лише слов’янським, а й латинським та польським шрифтами. Київські видання поширювалися не тільки в Україні, а й у Московії, Польщі, Молдавії, Грузії. Не без напуття П. Могили було відвойовано в уніатів і реставровано собор Святої Софії, церкву Спаса на Берестові, Михайлівську у Видубицькому монастирі тощо.

За свідченням істориків, Петро Могила благословив Богдана Хмельницького на визвольну боротьбу і навіть погрожував анафемою тим, хто відмовиться стати під його знамена.

Помираючи, П. Могила заповів Київській академії все своє майно, кошти й цінності (більш як 80 тисяч злотих, навіть тканину на одяг студентам) і слізно просив берегти найбільший його скарб — академію.

Ми ще говоритимемо про Києво-Могилянську академію в наступних публікаціях, а сьогодні згадаємо лише один характерний епізод. Львівський суддя В. Мясковський, який у складі польського посольства перебував у Києві у грудні 1648 року, так описав у своєму щоденнику зустріч гетьмана киянами після перемоги українського війська під Замостям: «Увесь народ, який вийшов із міста, вся біднота вітала його. Академія вітала його промовами й вигуками, як Мойсея».

***

Піднесення культурно-освітнього, духовного рівня й політичної культури України, ініційоване й підтримуване козацькими лідерами, стало наслідком створення насамперед у Києві, а також Львові, Острозі, Луцьку, Вінниці, Кременці, Білій Церкві, Каневі, Переяславі, Черкасах та інших містах ідеологічних осередків. Останні опиралися на українську релігійну, політичну та культурну традиції, а це в умовах польського панування уможливлювало для українців утвердження своєї національної ідентичності, що знаходило відображення в літописах та політичній літературі.

Так, сучасник і близький знайомий Богдана Хмельницького Феодосій Софонович у своїй «Кройніці» розглядав політичну історію України як процес становлення та розвитку Української держави: Київська Русь — Галицько-Волинське князівство — українські удільні князівства у складі Великого князівства Литовського — Запорозька Січ та козацькі повстання кінця ХVІ — першої половини ХVІІ ст.