Павло Дворський: «Пісня лікує душі. Зачіпає за живе»

— Коли я ще навчався в музичній школі, багато слухав Крушельницьку, Шаляпіна, італійських тенорів. Мріяв про оперу. Мав непоганий тембр голосу, і після моїх перших виступів мені радили, щоб обов’зково вчився на оперного співака. Пам’ятаю 1968 рік, табір «Молода гвардія», де відпочивали діти з усього Радянського Союзу. Я багато співав. І на фотографіях були написи про те, що друзі хочуть бачити мене на оперній сцені. У музичному училищі я займався на народних інструментах. Та все змінилося, коли познайомився з Володимиром Івасюком. То був час популярності «Смерічки», «Кобзи». Я поринув у світ естрадної пісні. Так усе почалося.

— Любов до музики народилася дуже рано. З років трьох-чотирьох матуся брала мене з собою в церкву. Де мама — а їй 80 років — співає в хорі й донині. Там чудова акустика. Уже тоді в душі маленького хлопчика з’явилося бажання дарувати тепло. Мабуть, Бог заклав іскорку в моє дитяче серце.

Кожні батьки мріють, щоб діти продовжили їхню справу. Так було у Страдіварі, у Баха. Мій батько казав: сину, була війна, були важкі роки, я хотів стати музикантом. Однак мусив заробляти, щоб родина вижила. Було б чудово, якби ти став професіональним музикантом, писав би власні пісні. У дитинстві натомість нерідко чув, зокрема від шкільних учителів, що музика — це так, для душі. А треба мати справжню професію. Треба заробляти. Мені порадили вступати до Харківського авіаційного інституту. Це було в 1970 році.

— Школа — це напруження, а хотілося щось мати для розрядки. У другому класі спробував грати в настільний теніс. Зіграв з директором школи, він переміг із рахунком 21:2. Я був азартний і поклав за мету виграти в директора. Через рік таки виграв — 21:2.

Навчаючись у музичній школі, чотири рази на тиждень долав 8 кілометрів на велосипеді чи пішки. Вивчав сольфеджіо, гру на фортепіано, співав у хорі. У 1966 році вперше заспівав у супроводі оркестру районного Будинку культури.

— Так, більшість моїх колег у Києві. Там більше запрошень до участі в концертах, там центральне радіо, телебачення. Проте на Чернівеччині — мої батьки, сестри, моя родина. Для мене дуже істотно, що я можу раз на тиждень—на два приїхати в рідне село. Допомогти батькам по господарству. Поспівати. Зустрітися з племінниками, із сестричками (cтарша сестра, Віра, вже на пенсії, а молодша, Лариса, —вчителька англійської мови у школі). Чернівці —місто, звідки пішла українська естрадна пісня. І те коріння не вичерпалося. Підростає молодь. Треба її підтримувати. На Буковині в мене багато музичних побратимів. Тут мої друзі.

Та й, зрештою, архітектура Чернівців приваблює. Я живу тут майже 30 років. Коли прогулююся чернівецькими вулицями, роздивляюся природу, пам’ятки історії, надихаюся на творчість. Багато відомих пісень написав саме в Чернівцях: «Смерекова хата», «Стожари», «Будуймо храм»... У Києві буваю часто: там люди, з якими працюю. Там — мій продюсер Марія Свистунова. Тобто, поєдную столицю та Чернівці, де черпаю натхнення.

— Музика — це в житті основне, це — кожен день, у хаті, на вулиці, у літаку, в машині. А крім неї —можливість поїхати в село навесні, взяти з батьком коси, піти косити город. Або вирушити з друзями порибалити — на став чи на Дністер. Я там усі береги обходив. На річці біля ватри під гітару чи то батькову гармошку співаємо пісні. Після таких зустрічей можна знову йти на сцену, думати про нові пісні.

— По-перше, у мене перший розряд з футболу. По-друге, я —у ЦК спортивного товариства «Україна», в асоціації настільного тенісу. Виїжджаю на змагання й за межі нашої країни. Виступав на спартакіаді профспілок України, де ввійшов у десятку кращих — у своїй віковій категорії. Буваю на змаганнях у Молдові, де збираються найкращі тенісисти колишнього Радянського Союзу. Цього року я був запрошений на чемпіонат світу серед ветеранів до Швейцарії, але віддав перевагу концертові у Львові.

— Справді, люди нерідко дивляться на тебе з тієї точки зору, чи можеш ти їм допомогти. Але життя все розкладає по поличках. І з роками поруч залишаються істинні, вірні, щирі.

— Таке спілкування значуще для кожного митця. Бо йому цікаві глибини народної душі. Не має значення, де він шукає цих доторків — на хрестинах у рідному селі чи у трамваї. Потім ці зустрічі відтворюються в піснях.

— Звичайно, більше радощів. Коли є жінка кохана, жінка-друг, це надихає композитора, співака. Мене оточувало чимало чарівних жінок, які працювали зі мною, творчо допомагали, підтримували.

— Я мрію, що вони зі мною ще не раз заспівають, що будуть кращі за мене, мудріші, досконаліші у творчості й житті. Молодший, В’ячеслав (13 років), навчається в музшколі, грає на фортепіано, співає. Виступав на моєму ювілейному концерті в палаці «Україна». Старший, Павлик (17 років), уже ближче у професії до мене. Він навчається у тому ж музучилищі, в якому і я вчився 28 років тому. Вокал йому викладає той самий педагог — Сільва Йосипівна Максименко. Вона все життя виховує творчо обдаровану молодь. Павло опановує також диригування. Торік ми співали разом зі старшим сином дуетом «Батькову сорочку» в палаці «Україна». Я хотів би, щоб Павло став оперним співаком. Має великий діапазон, сильний драматичний тенор.

— Здійснилася моя дитяча мрія — співати на батьківщині опери. Цього року, на День матері, ми з Оксаною Білозір і Тарасом Курчиком виступали в Римі на площі перед греко-католицькою церквою святої Софії. Туди з’їхалися десятки тисяч українців, які працюють за кордоном. З Неаполя, Мілана, Флоренції... Наші співвітчизники вже по кілька років не чули рідної мови. Зустріч почалася зі служби Божої. Потім була спільна трапеза, а далі — концерт. Люди співали разом з нами «Стожари», «Два кольори», «Черемшину»... Там я вперше виконав пісню «На поклик матері» на вірші Василя Бабуха (власний кореспондент «Голосу України» у Чернівецькій області. — Авт.). Люди дуже добре зустріли її. Ми бачили сльози радості в очах слухачів.

А ще я виконав італійською мовою пісню «Нехай тобі розкаже дощ». Переклад зробив Володимир Засухін. Карабінери, які дивилися за порядком на площі, слухачі потім запитували, де можна купити запис цієї пісні. Я обіцяв привезти наступного разу.

— Навесні 1995 року я був на гастролях в Америці разом з дуетом «Писанка». А Назарій у січні поїхав до свого рідного брата в Штати, щоб зробити там операцію. У квітні він планував сольний концерт. Коли ми їхали в Америку, взяли з собою афіші його концерту. Назарій повертався в Україну через Торонто, а ми були в Буффало. Це десь 150 км від Торонто. Ми сіли на автобус і привезли йому ці афіші. Назарій змінився після операції. Схуд. Але в очах сяяла надія, що концерт, намічений на квітень, обов’язково відбудеться у вересні. Був сповнений віри, що хворобу здолає. Гастролі наші тривали близько трьох з половиною місяців. Якось я зателефонував своїй дружині Світлані, а вона й каже: «Павлику, скоріше вертайся, нашому кумові дуже погано». У нас ще залишалося близько двох гастрольних тижнів. Але ця звістка змусила розірвати контракт, і ми полетіли в Україну. Встигли побути близько двох годин у лікарні біля Назарія, розповідали про людей, які знали його в Америці, які бажали йому одужання. Він до останньої хвилини вірив, що все буде гаразд. Та наступного ранку, 30 червня, Назарія не стало. І ось уже минуло сім років, а його пісні, чудова усмішка живуть у серцях мільйонів.

— Микола Бакай писав цю книгу, коли сам лежав тяжко хворий у лікарні. Ми дізналися про це, коли поет був у тяжкому стані. Книга вийшла. А незабаром він помер. Було це 1998 року.

— Якось мені написала мама дівчинки-інваліда, в якої рухома лише одна рука. Дівчинка слухає «Смерекову хату», інші мої пісні й під їх враженням малює картини. Тоді я подумав, що хоч яке нелегке гастрольне життя, хоч які творчі проблеми бувають, а все-таки я на правильному шляху. Такі листи показують, яку величезну силу має пісня.

— Абсолютно. Пісня лікує душі. Зачіпає за живе.

 

Чернівці — Київ.

P. S. У березні Павло Дворський вийде на сцену палацу «Україна» з новою ювілейною програмою «Товариство моє». Назву співак розшифровує так: «Мої роки — це люди».