Праворуч за Диканькою, дорогою на Опішне, Чернечий Яр — старезне село, засноване ще чернцями, які в давнину мали тут, над Ворсклою, обитель, а згодом і монастир... Шкода, але роки й тисячоліття стерли з лиця землі ці історичні пам’ятки... Та навіть вікам не підвладні багатство і краса місцевого природного ладшафту, який справедливо порівнюють із далекою казковою Швейцарією...
Першого літнього дня позаминулого року, п’янкого від запахів різнотрав’я, польових квітів, солов’їних пісень і безмежного простору, я завіз на Вершигору київських друзів-колег Віталія Суддю та Олександра Клименка, щоб не лише похвалитися мальовничістю рідних місць, а й самому хоч на мить пірнути в далеке дитинство. Одразу сплив спогад 69-го року, коли саме тут неперевершена світова кінозірка Софі Лорен знімалася у знаменитого Вітторіо де Сіка в італійській картині «Соняшники».
Особисті враження багато в чому доповнили і старші колеги-журналісти, безпосередні учасники тих незабутніх подій. Пригадує Володимир Майорчик:
— На диво похмурого липневого дня я, спецкор «Зорі Полтавщини», виїхав у Чернечий Яр Диканського району, де розпочалися зйомки фільму... Сіє дрібний дощик. Нескінченними рядами вишикувалися березові хрести, що збігають з крутого пагорба в низину і ховаються вдалині. Їх багато, дуже багато, цих хрестів. На кожному каска і дощечка з написом італійською мовою — ім’я та прізвище. Бруно Карліно... Енріко Россі... Карло Джермі... Тут лежать тисячі італійських солдатів, яких послав як гарматне м’ясо в Росію їх дуче Муссоліні. Десь тут, мабуть, лежить і її Антоніо. І Джованна, сумна й пригнічена, йде вздовж цих березових пам’яток, пильно вдивляючись у дерев’яні таблички, шукаючи дороге ім’я. Але його тут немає, немає на жодному з півтори тисячі хрестів. Джованна, знесилена пошуками, присідає біля одного з хрестів, задумливо і з сумом дивиться у далечінь, небокрай якого зливається з морем квітучих соняшників...
Коротко сюжет фільму такий: італійський солдат Антоніо (Марчелло Мастрояні, в Диканьку він не приїздив, бо не був зайнятий у цих сценах), під час війни потрапляє на східний фронт. Вдома у нього залишилася дружина Джованна (Софі Лорен), з якою їх розлучила війна. Антоніо зустрічає російську дівчину Машу (Людмила Савельєва, пригадуєте Наташу з «Війни і миру»?), одружується з нею. Починає працювати на радянському заводі. Але Джованна в Італії не забуває Антоніо, приїздить до Союзу. Вона знає, що десь на Україні загинуло чимало італійських вояків, і їде в село, де поховані її земляки, розпитує людей, чи не зустрічали, не пам’ятають її чоловіка. Відбувається ціла низка драматичних перипетій. Зрештою Джованна таки знаходить Антоніо в Москві й просить його повернутися додому.
— Не можу. У мене тут сім’я, яку я люблю...
Джованна повертається в Італію пригнічена ще більше — зрадою, яку спричинила ненависна війна. Через деякий час на батьківщину приїздить і Антоніо. Зустрічі з рідними місцями, знайомими. Та все-таки його тягне назад, у Москву, де він знайшов своє щастя. І він від’їздить туди назавжди...
Тут, у Чернечому Яру, на мальовничому узгір’ї, званому Вершигорою, де, до речі, в 67-му знімав свій фільм «Вони йшли на схід» Джузеппе де Сантіс, і виросло бутафорне кладовище, невеличка дерев’яна церква. Власне, самі зйомки на Диканщині тривали недовго —трохи більше тижня, але в пам’яті багатьох герої майбутньої картини, актори залишилися на все життя. Тим цікавіші ці спогади, відтворені простими очевидцями...
Моєму однолітку, нині відповідальному працівнику апарату Диканської райради Олександру Ковалю, пощастило вже тому, що родом він із Чернечого Яру:
— Несподівано, у розпал літніх канікул, нам усім наказали зібратися до школи святково вдягненими, з квітами — зустрічати артистів із Москви. Про те, що за селом італійці зніматимуть кіно, говорили з весни, і доки робітники споруджували натуру, ми грали на так званому солдатському цвинтарі у свою, дитячу війну. Зустріч пройшла, як на шкільній лінійці, тільки й того, що люду зійшлося більше. Ми привітали гостей піонерським салютом, дівчата вручили квіти, хто здогадався, взяв і автографи.
Проте я особисто тоді найбільше переймався іншою «проблемою». Річ у тому, що буквально напередодні приїзду знімальної групи на всі хрести почепили справжні каски. Хоч і не з фронтових часів — стальні, а сучасні — з полімерного сплаву, про який ми, сільські хлопчаки, тоді ще й не чули. Так-от, кілька моїх однолітків, а ми вже перейшли до шостого класу, спромоглися за ніч поцупити собі по одній касці й відкрито хизувалися в них перед нами. І я переживав, що можу залишитися без такого помітного атрибута вояка... Проте каску я також дістав. Ми домальовували на них червоні зірочки й на районних «зірницях» у цьому плані нашим загонам рівних не було... А в деяких садибах селян італійські каски й досі надійно служать напувалками для домашньої живності...
Нині заслужений журналіст України, а на ту пору молодий фотокор «Комсомольця Полтавщини» Валерій Черкес мав дві нагоди знімати Софі Лорен — в аеропорту і на натурі в Чернечому Яру. Саме там і «проколовся»:
— Редакційним мотоциклом, разом з уже покійним Михайлом Казидубом, ми прибули на соняшникове поле, коли знімальний день вже розпочався. Нашого брата з’їхалося чимало — з Москви, Києва, Полтави. Фотокореспондент ТАРС Мастюков запропонував зробити такий кадр: покласти між двома рядами соняшників кілька фотоапаратів, щоб Софі, крокуючи через них, підкреслено демонструвала свою зірковість. Така була задумка. Помічник актриси пристав на цю пропозицію. Та доки всі чекали перерви між дублями, я загнав мотоцикла подалі в соняшник, став на коляску і через трьохсотий об’єктив «Таїра» ухопив у кадр головну героїню. Клацнув кілька разів, але цього виявилося достатньо, щоб оточення Софі Лорен мене викрило і безславно вирядило зі знімального майданчика. Та фото в газеті вийшло...
Схожа історія трапилася з полтавцем Євгеном Шираєм, архітектором за фахом і фотомайстром за покликанням. У кінотеатрі «Колос» проходила зустріч Софі Лорен і знімальної групи з глядачами. Потрапив туди і він:
— Я знав, що знімати актрису без дозволу заборонялося, ще в Москві ексклюзивне право на фото отримав єдино власкор АПН в Україні Угринович. Принаймні так все подавалося. Тому я взяв дві заряджені «Іскри» і поклав у різні кишені піджака. Це був для мене єдиний шанс, бо наступного дня Софі Лорен відлітала до Італії. В кінотеатрі я клацнув затвором лише один раз, як підійшов Угринович й зажадав віддати йому камеру. Я послухався, щоб не бути виставленим із зали. Він при мені відкрив кришку і, засвітивши плівку, повернув фотоапарат. З іншої кишені я дістав другий апарат, швидко зробив кілька кадрів і сховав його назад у кишеню. Угринович підійшов знову, я показав йому апарат із засвіченою плівкою. Очевидно, для упевненості, він ще раз відкрив кришку...
Ледь не всю ніч я провів у лабораторії й таки віддрукував два хороших портрети. Наступного ранку прийшов у хол готелю «Полтава», щоб через перекладача показати їх актрисі. Той, поглянувши на мої роботи, погодився. Десь за півгодини вийшла Софі, вже з валізами. Підійшовши до мене, вибрала одне фото й поставила автограф. Друге взяла собі. Тут знову з’явився Угринович і зажадав від мене негативи. Діватися було нікуди, довелося віддати. А фото так і залишилося в моєму архіві. Я вважаю його однією з найбільших своїх удач.
Та вашій увазі, шановні читачі, пропонуємо знімок старійшини полтавської журналістики Павла Карнауха. Для нього він вийшов цілком випадково:
— Сталося так, що одразу після планірки в «Зорі Полтавщини» не виявилося жодного фотокореспондента —всі були в роз’їздах, а тут треба було терміново їхати в аеропорт, зустрічати Софі Лорен. Я завжди мав при собі фотоапарат, хоча був пишучий. За такої оказії нам з Майорчиком дали навіть машину. Лайнер приземлився із запізненням. Подали трап. І ось вона сходить, як кажуть, з неба на полтавську землю. Чарівна, усміхнена, привітна (зірка, та й годі). Дівчата у вишиванках піднесли хліб-сіль. Я поспішаю все зафіксувати на плівку і роблю це вчасно, бо італійці через утому заквапилися до міста. Фото я здав у секретаріат, проте з невідомих причин наступного номера воно не вийшло. І побачило світ... більш як через тридцять років!..
Ось такі спогади навіяв, можна сказати, випадковий візит у село Чернечий Яр, на вершину гори Вершигори...
Полтавська область.
