Чи легко бути українцем у Румунії?

Село Верхній Дунавець (Дунавецу де Сус) Тульчанського повіту розташоване неподалік од дунайських плавнів. Воно нагадує музей під відкритим небом: вкриті очеретом біленькі хати, хліви та інші прибудови, обгороджені очеретяними плотами двори. Рідко де побачиш телеантену. Ніби завмерло тут усе колись давно і вперто не бажає мінятися.

Колись давно... Понад триста років тому саме тут запорозькі козаки заснували Задунайську Січ, на згадку про це в селі встановлено монумент. Запорожець за Дунаєм — він жив у цих місцях і, мабуть, часто з тугою дивився на північний схід. Тіні запорізьких козаків ніби й сьогодні блукають мальовничими вуличками Верхнього Дунавця. Та лише тіні — тут уже майже втрачено мову й традиції.

Верхній і Нижній Дунавці та Муругиль — ці три сусідні села є промовистою ілюстрацією цілком реальних для румунських українців перспектив. І, можна не сумніватися, перспектив для багато кого в Румунії дуже бажаних. Примар комуни Муругиль Андрей Аурел визнає, що 70 відсотків людей у цих трьох селах є українцями. Проте, за даними перепису, із близько 2,5 тисячі чоловік такими записалося всього 240. 

На столі у пана примаря — портрет румунського президента Іона Ілієску. Президент хитро так посміхається... «Ви думаєте, українців під час перепису хтось питав, якої вони національності? — каже голова Тульчанської повітової організації СУР Марія Карабин. — До мене прийшов, усе ніби записав і вже йде, а я кажу: «Ви чому не питаєте, хто я за національністю?» Він: «А що мені питати, ви ж румунка». Ні, кажу, не румунка... Але я ж знала, що під час перепису вказують національність, а прості люди по селах — хто там що знає?»

Марія Карабин родом із села Караорман, розташованого в дунайському гирлі. Село повністю українське, лише не так давно там оселилася одна румунська сім’я. А за переписом вийшло — всі румуни. «Я була в Караормані у вересні, розпитувала людей, чи записували їхню національність. Ні, відповідають, ніхто нас про це не питав», — каже вона. І ще от як робили: українських дівчат посилали переписувати румунські села, а румунів відправляли в українські. Чи варто дивуватися, що за офіційними даними українців у Румунії — 61 тисяча, тоді як самі вони стверджують — приблизно вчетверо більше?

Муругиль (Мурігйоль) — село вже давно не чисто українське. Багато румунів, змішані шлюби. «Знаєте, які в нас українці? — запитує колишня вчителька Марія Михайленко і сама ж відповідає: — А такі, що по-українськи не знають!» Сама пані Марія також говорить не дуже доладно і час од часу переходить на румунську. Вона згадує, як закінчила колись у Муругилі українську школу-семирічку, а потім вчилася в українському ліцеї в Тульчі: були колись в Румунії й такі дива. Були, та спливли — потім дійшло до того, що батьки боялися вчити рідній мові своїх дітей, щоб ті не мали акценту. Отож між собою ще розмовляли українською, а з дітьми румунською. Тепер ці діти вже самі батьки: українці, які «по-українськи не знають». Вони втратили мову, і вже не зможуть нікому її передати.

Два роки тому Марія Михайленко побувала в Україні, возила в літній табір дітей. «Ми там співали, і в мені ще більше прокинулося щось українське», — каже. По приїзді організувала в селі вокальну групу, молоді жінки й дівчата почали вивчати українських пісень. Всяке бувало. Вона згадує випадок: перед одним з виступів репетирували вони свою улюблену «Реве та стогне Дніпр широкий», а одна добродійка те почула та й до віце-примаря: «Домна Михайленко збирається гімн України співати!» Прийшов віце-примар, пригрозив: «Як співатимете український гімн, домно Михайленко, то матимете проблеми!» Їй так і не вдалося переконати, що то не гімн. Отож «Реве та стогне...» тоді не співали. «Боялися, що поліцая приведе», — каже пані Марія. А проблема з чого вийшла: пильна добродійка, що доповіла про «неблагонадійну пісню», колись бачила, як на одному концерті після її виконання всі аплодували стоячи. Отож і вирішила, що це гімн.

Незважаючи ні на що, у місцевій школі є два класи української мови. Викладає Магда Гросу — українка за походженням. Сама вона дуже важко говорить українською, та й не зовсім її розуміє: трохи навчилася від мами, трохи —на курсах у ліцеї. Читає, каже, добре. Саме Магда два роки тому спонукала батьків написати заяви з проханням, щоб їхні діти вивчали рідну мову, і тепер у двох групах — зо тридцять діточок. Та що це за навчання, коли вчителька не має ані програми, ані дидактичних матеріалів?.. Трохи, каже, читаємо на уроках, трохи співаємо. Перший рік Магді Гросу за викладання української мови навіть не платили.

Усього в повіті, каже Марія Карабин, рідну мову вивчає лише близько сотні дітей-українців. Часто, стверджує вона, директори шкіл відверто тиснуть на батьків, щоб вони від цього відмовилися. «Не розумію, чому вони проти, чи то їм з міністерства вказують так робити», — каже пані Карабин. А для старших існує тут інша проблема: церковні свята українці відзначають за старим стилем, тоді як румуни — за новим. Отож, наприклад, виходить, що на українське Різдво місцева церква закрита. Святкують удома. Колись у Тульчі були три українські церкви. Зараз вони, ясна річ, румунські, а прохання українців повернути їм хоча б одну влада ігнорує.

Досить велике місто Галац розтяглося вздовж берега Дунаю. З Галаца дуже оригінальна дорога в Україну: спочатку перетинаєш румуно-молдовський кордон, їдеш кілька хвилин Молдовою, потім — молдово-український кордон. Такий заплутаний шлях.

У Галаці був похований гетьман Іван Мазепа, і все, пов’язане з ним, також є хитромудрим сплетінням обставин.

Тіло гетьмана перевезли свого часу до Галаца з Ясс і поховали в одній з тутешніх церков. Раніше вважалося, що це — стародавня церква Пречиста. Але останні дослідження довели: поховали «сивого гетьмана» у церкві святого Георгія, за кількасот метрів від Пречистої. Вона стояла на мальовничому пагорбі на березі Дунаю. Тепер не стоїть: за часів Чаушеску церкву просто знищили, зрізали й майже весь пагорб; нині там житлові та адміністративні будинки. Що сталося з прахом і надгробком гетьмана — достеменно не відомо. Але мікрорайон той називається тепер... так-так, саме Мазепа. Точніше, Мазепа-І, тому що поряд збудували ще один масив, який назвали Мазепа-ІІ.

...Біля місця, де була колись церква святого Георгія, щось будують і зараз. Ми з головою повітової організації СУР Вікентієм Ніколайчуком підходимо до будівельників і запитуємо: чи знають, чому цей район називається Мазепа? Ті знизують плечима: ця місцевість звалася так з давніх-давен, ще до появи будь-яких мікрорайонів.

Посольство України в Румунії вже тривалий час намагається добитися встановлення на тому місці пам’ятника славному гетьманові. Поки що безуспішно. «А що зробив Мазепа для Галаца?» — так ставлять питання місцеві чиновники. Ні те, що Мазепа був постаттю європейського масштабу, ні наявність у місті двох мікрорайонів його імені їх не переконує. Глава дирекції з питань національних меншин міністерства культури Румунії професор Кароль Кеніг в інтерв’ю «ГУ», однак, запевнив: у бюджеті на наступний рік на пам’ятник мають бути закладені кошти. Водночас уже домовлено, що незабаром професор разом із першим секретарем нашого посольства Корнелією Лускаловою відвідає Галац. 

Як це все складно...