Дев’яносто років тому, навесні 1912-го, за околицею села Мала Перещепина пастушки знайшли... 75 кілограмів золотих і срібних виробів! Ця знахідка й донині є однією з найбагатших і сенсаційних у вітчизняній археології за всю її історію.
Як здебільшого й здійснюються великі відкриття, все сталося цілком випадково.
Колись підлітки Федір Деркач та Карпо Маджар, гасаючи по піщаному пагорбу, який в просторіччі всі звали Жовтою горою, провалилися в неглибоку яму. В яскравому денному світлі заблищали золото й срібло... Новина миттю облетіла село, й до розритої могили потягся люд. Щоб уберегти коштовності від пограбування, місцевій владі довелося кликати на підмогу урядника, який і відправив знахідку до Петербурга, за що одержав не лише підвищення по службі, а й солідну грошову винагороду. Так примазався не лише до слави. Переповідають, що спритнішим також вдалося поживитися дещицею, принаймні по- тім у Малій Перещепині спостерігався справжній будівельний бум, викликаний, вочевидь, вдалою знахідкою не тільки самих пастушків.
До речі, про винагороди. Деркачам виділили 44 тисячі карбованців, Маджарам — 16, чималу суму одержала і сільська громада — на церкву.
Цікава подальша доля хлопців-пастушків. Федора Деркача під час громадянської війни як багатія розстріляли червоні, а Карпові Маджару, навпаки, скарб допоміг вижити. Коли його захопили в полон вояки отамана Біленького і вже на ранок мали «пустити в розход», він розповів вартовим про скарби Жовтої гори. За таку цінну інформацію його вночі відпустили, а самі кинулися з лопатами за село, де добряче порили землю, та безрезультатно, бо до них там орудували не десятки —сотні бажаючих швидко розбагатіти.
Та, на щастя, всього розтягти не вдалося. Як згодом встановили фахівці (комплекс і місце знахідки вивчали в різні часи відомі вчені Зарецький, Макаренко, Бобринський, Мацулевич, Сміленко та інші), це були унікальні витвори візантійських, іранських, тюркських майстрів у залишках поховання представника вищої знаті кочівників ІІ половини VІІ століття нашої ери. Значну частину скарбу становив посуд — глечик з мискою для вмивання, глек, амфора, тарелі, кубки, ритон тощо. Надзвичайно цікаве срібне блюдо єпископа Патерна з м. Томі (кінець V ст.). Серед предметів — зброя, багате спорядження вершника, коня. Також — гривни, браслети, персні, пряжки, наконечники поясів, дрібні прикраси, фрагменти кількох палащів із золотим окуттям, бойова сокира, вудила, залишки тканини. Серед знахідок було і 69 золотих візантійських монет імператорів Маврикія Тиберія (582—602 рр.), Фоки (602—610 рр.), Іраклія з синами (613—641 рр.), Константина ІІ (641—668 рр.)...
У середині 80-х років минулого століття німецький та австрійський учені Вернер і Зайбут, укотре досліджуючи малоперещепинські знахідки, звернули увагу на візерунки трьох перснів і прочитали там написи грецькою мовою: «Кубрат», «Кубрат патрицій», «Орган». Вони висловили гіпотезу, що розритий курган, імовірно, став останнім земним прихистком творця великої протоболгарської держави на теренах Північного Причорномор’я другої половини VІІ століття нашої ери — хана Кубрата. Полтавський журналіст Валентин Посухов, котрий давно і плідно працює з теми вітчизняної історії, зокрема, рідного краю, і має свою, незаангажовану офіційною наукою думку (наша газета, до речі, не раз уміщувала його пошукові публікації), з цього приводу розповів таке:
— З візантійських хронік відомо, що Кубрат із 619 року разом зі своїм дядьком Органом жив у Константинополі, здобував грецьку освіту. Згодом очолив болгарську державу і в скрутний час, коли Візантія зазнала навали персів, послав їй на допомогу стотисячне кінне військо. Подякою за те від імператора Іраклія стали розкішні подарунки: власна корона, золотий меч і пишний бенкет зі стравами на золотих та срібних тарелях. Певно, саме ці меч та посуд і збереглися у малоперещепинському скарбі. Після цих подій Кубрат зникає з поля зору істориків, аж до того часу, коли його вже неземні сліди було відкрито вченими-археологами. Найперше питання: чому могила давньоболгарського володаря (і чи справді це його поховання) так далеко від Причорномор’я, де розквітли його слава і держава? Однозначної відповіді поки немає. З точки зору кочівника, місця тут чудові: високі густі трави на луках та в заплавах, неглибокі водойми, рідкі ліси. Найвірогідніше, що саме тут і оселився Кубрат на старість, а згодом зустрів і свою смертну годину. Вочевидь, у цих місцях поховали і Кубратових вельмож, оскільки ще 1882 року хлопчак із полтавського села Макухівки теж у піщаному пагорбі натрапив на чималий скарб давніх золотих і срібних речей. Вони так і розійшлися по руках, були розпродані, переплавлені. Лише випадково відомому полтавському археологу Зарецькому вдалося купити частину золотої оправи вузького меча, прикрашену золоту пластинку і візантійську монету. А 1928 року поблизу Нових Санжар виявлено ще одне поховання тієї доби — так званий зачепилівський скарб.
Прикро, проте нічого із усіх цих знахідок української землі ми навіть не можемо оглянути. Зачепилівський скарб десь зник у роки другої світової війни, макухівський — «розтанув» серед підданих північної імперії, а малоперещепинський — зберігається в Ермітажі у Санкт-Петербурзі. Офіційні органи нашої держави, котрі передовсім мали б опікуватися поверненням вітчизняного надбання на батьківщину — в Україну (нагадаю, що йдеться не просто про 75 кілограмів золота й срібла, а про історичні раритети, які, по суті, безцінні), чомусь не квапляться, а поодинокі неофіційні пропозиції, заклики від науковців, літераторів, краєзнавців натикаються на однозначну відповідь: не дочекаєтесь... У Полтавському краєзнавчому музеї з малоперещепинського скарбу зберігається... одна монета. Рік тому представники болгарської громади в Україні зініціювали акцію вшанування пам’яті Кубрата і насипали на його ймовірній могилі на Жовтій горі, в молодому сосновому лісі на околиці Малої Перещепини, новий пагорб та встановили пам’ятник. Обіцяли зробити це місце меморіалом світового рівня. Місцева влада нічого проти не мала...
Полтавська область.
