Чи легко бути українцем у Румунії?

Споконвіку жили українці на Південній Буковині. Багато місць пов’язані тут з нашою історією. Неподалік міста Сучава був смертельно поранений син Богдана Хмельницького Тиміш — місце те й досі звуть Тимошевим полем. В одній із сучавських церков знаходиться могила княгині Євдокії, доньки київського князя Олелька і дружини молдавського воєводи Штефана чел Маре. У містечку Гура Гуморулуй народилася письменниця Ольга Кобилянська. 

Нині українці переважно компактно проживають тут у майже шістдесяти населених пунктах. За офіційними даними їх у Південній Буковині 8,5 тисячі. «Насправді нас тисяч із 60, — каже голова Буковинської повітової організації Спілки українців Румунії (СУР) Василь Цаповець. — Ми не віримо даним перепису, тому що він проводився з порушеннями закону. Виходило так, що в чисто українському селі українці раптом ставали румунами. До нас надходили скарги, що багатьох просто не хотіли писати українцями...»

Південна Буковина — особливий регіон. Тут, як трактує Василь Цаповець, є делікатна політична проблема. «Буковина розділена, румуни не можуть з цим змиритися, і є територіальні претензії. Вони хоч відкрито і не говорять, але весь час це питання роздмухують», — каже він. Справді, місцева преса полюбляє розповідати про «жахливі утиски», що їх зазнають румуни в Північній Буковині.

На початку року в Сучаві відкрили Генеральне консульство України, яке очолює Василь Боєчко. Наші дипломати підтримують тісні зв’язки з українською діаспорою, і декого це помітно непокоїть. «Ці пани, заражені «козацькою гігієною», захотіли якоїсь літургії їхньою мовою в українському соборі в серці Сучави!!! — зайшлася недавно одна з місцевих газет. — Допоки буде збудовано український храм у мікрорайоні Замка на терені, який надала примарія м. Сучава, архієпископ Пимен дозволив їм «співати кирилицею» один раз на тиждень в монастирі Святого Іоанна, хоча потрібно було, швидше за все, порадити їм «церкву Святого Чекання» або ж «преподобну церкву Покладіть Зуби На Полицю». Маячня? Не те слово. І таку істерику викликало лише «нескромне» бажання українців мати в Сучаві свою церкву, а також увічнити пам’ять Ольги Кобилянської та Тимоша Хмельницького — погруддям і меморіальною дошкою відповідно.

Незважаючи на велику чисельність і компактне проживання українців, донедавна у жодному православному храмі Південної Буковини не проводилися літургії українською мовою, жодна православна парафія не підпорядкована зараз Українському православному вікаріату. Отож можна уявити, наскільки важливим для українців стало рішення місцевої церковної влади заснувати в Сучаві окрему українську парохію. На початку серпня в церкві монастиря Святого Іоанна Сучавського відбулася перша літургія, яку рідною мовою провів отець Михайло Мадяр. Крім того, за зверненням Буковинської організації СУР місцева влада виділила земельну ділянку для спорудження української православної церкви. Це, як видно, дуже не сподобалося комусь у Сучаві. А може, й вище. І трапилося ось що: спочатку (так «випадково» збіглося, що саме перед візитом в Україну Президента Румунії Іона Ілієску) парафії дали назву «українська», священику видали відповідну печатку. Але потім її забрали й дали іншу: з «української» парафія перетворилася на «святих апостолів Петра і Павла». «Ось така проблема, політична чи яка, — каже Василь Цаповець. — Були ми в архієпископа, говорили про це — ну, крутить...» «Громада зібрала підписи і разом із СУР боротиметься, щоб назва «українська парафія» існувала й далі, —розповів отець Михайло Мадяр. — Сподіваємося, що доб’ємося свого. Для румунів, може, й не так важливо, чи то буде українська парафія, чи храм святих апостолів Петра і Павла. Але для нас це важить багато що». Свою «грижу» (тобто турботу) мають і українські греко-католики. Наприкінці сорокових років, коли їхню церкву закрили, то віддали православним усі культові споруди. Тепер віруючі хочуть їх повернути, проте румунська держава від цього процесу усунулася, стикаючи, фактично, представників двох конфесій лобами.

Наші співвітчизники у Південній Буковині відчутно інші, ніж на Мараморощині. Часом здається: чи то байдужіші, чи то просто залякані. 

На 80 відсотків українське село Рогожани (Рогожешти) Ботошанського повіту не подає жодних ознак своєї національності: напис на дорожньому покажчику при в’їзді — лише румунською мовою; немає, як того вимагає закон, дублювання українською написів на школі, будинку культури, в інших громадських місцях. «У нас люди крадуть знаки, тому й не поставили», — так пояснює це місцевий примар українець Дорін Морошан.

Місцева восьмирічка — сумне видовище: немає навіть телефону. Вчителі української мови й літератури скаржаться на нестачу підручників — наприклад, на весь 7-й клас мають лише один! Ці предмети викладаються тут на прохання батьків, і є фактично факультативними. Присутній під час відвідин школи генеральний секретар Ботошанської префектури (аналог нашої держадміністрації) Георг Мунтеану «заспокоює»: «Та в нас не вистачає і румунських підручників». Молода вчителька української мови якось скептично посміхається...

Директор рогожанської школи Віктор Семчук є ще й головою Ботошанської повітової організації СУР. Він розповідає, як місцеві українці беруть участь у щорічному міжетнічному фестивалі «Співдружність» та щорічно ж організовують Дні української культури. Представник влади Георг Мунтеану, в свою чергу, дуже нашими задоволений: і співають вони гарно, і працьовиті дуже. «Але чи вистачає українцям двох фестивалів на рік і чотирьох годин української мови на тиждень у школі, щоб зберігати національну ідентичність?» — питаю Віктора Семчука. «За великим рахунком, ні», — відповідає. Та за кілька хвилин відбувається щось дивне: чи то гіпнотичний погляд представника префектури, чи то якісь інші причини спонукають активіста СУР до несподіваної заяви: «Українці в Румунії мають значно більше допомоги з боку румунської держави, ніж румуни в Україні — з боку української!» Георг Мунтеану знову задоволений. Присутній на зустрічі місцевий журналіст завзято строчить у блокнота. «Чому ви так вважаєте?» — запитую потім у пана Семчука. «Та от приїздили румуни з України і так казали», — якось винувато відповідає той.

— Мені здається, що румунська меншина в Україні краще задовольняє свої потреби, аніж українська — тут, — це, хоч як дивно, думка примара комуни Білківці (Белкеуць), румуна Васіле Урзані. До комуни входять три переважно українських села, сам примар одружений на українці. На адресу України Васіле Урзані додає, що кожна держава повинна дбати про забезпечення інтересів своєї діаспори, а також зазначає: «Союз українців Румунії мав би опікуватися не лише питаннями культури, а й організацією шкільництва та вкладати кошти в розвиток молодіжного руху». Здається, примар не спостерігає ані активності України, ані належної допомоги Союзу українців. Бесіда відбувається в селі Негостина Сучавського повіту. Село «зразково українське»: тут гарно збереглася мова, є відомий хор дівчаток «Негостинські квіти», висококваліфікований вчитель української Євсебій Фросенюк. Є навіть українець-священик (який, проте, рідною мовою службу править далеко не завжди). Перед Будинком культури —погруддя Тараса Шевченка (на фото знизу), а на будинку — меморіальна дошка на честь перебування тут Назарія Яремчука. На в’їзді й виїзді з усіх трьох сіл комуни їхні назви на покажчиках —і румунською, і українською мовами. І ніхто не краде. Васіле Урзані каже, що проблема лише в коштах.