Тисяча років сусідства і взаємодії

Війна, оголошена Німеччині 3 вересня 1939 р. Великою Британією і Францією, була європейською за масштабами. Напад А. Гітлера на СРСР перетворив її на світову. Країна, яку західні демократії вважали мало не союзником Німеччини, волею А. Гітлера раптом стала їх власним союзником.

Не мало значення, що Польща і Франція були розгромлені, а Велика Британія воювала з нацистським рейхом в одиночку. Зарозумілість А. Гітлера, який відкрив східний фронт, не закривши західний, була його особистою рисою характеру. Французький і польський народи, як і всі інші народи окупованої Європи, зброю не склали. Раптовий поворот у війні відкривав перед Великою Британією і європейським рухом Опору нові перспективи.

Однак слід зазначити, що поляки прийняли нового союзника зі змішаними почуттями. Цей союзник у змові з Німеччиною (Пруссією) двічі знищував їхню державу. На окупованій території Західної України і Західної Білорусії жодний поляк не був упевнений в тому, що його завтра не вивезуть туди, куди вивозили предків після придушення польських повстань у XІX ст.

Тому всі польські політичні діячі міцно трималися за ідею відродження Польської держави після розгрому нацистської Німеччини в її попередньому вигляді. Вони хотіли переконати свого нового союзника дотримуватися укладеного в 1921 р. Ризького мирного договору.

У 1941 р. польський еміграційний уряд перебував у Лондоні. Звідси він намагався впливати на Велику Британію, аби вона засудила віроломний напад на Річ Посполиту в 1939 р. і підтримала її відродження. Англійський уряд був на боці поляків, але рахувався з новою реальністю. Його прагматичну позицію найкраще охарактеризував у своїх мемуарах У. Черчілль. Політика Великої Британії, говорив він, має виходити з тези, що «на цьому життєво важливому етапі війни все мусить бути підпорядковане завданню збільшення загальних воєнних зусиль, а польсько-радянська проблема повинна бути врегульована так, щоб не була порушена єдність англо-російського воєнного союзу».

23 червня 1941 р. прем’єр-міністр Польщі В. Сікорський в радіозверненні до громадян своєї країни заявив про можливість зникнення в міжнародній політиці польсько-радянської проблеми.

У переговорах, що почалися за посередництвом англійців, радянська сторона заявила, що СРСР стоїть за відновлення незалежної Польської держави в її національних кордонах. Ціною великих зусиль англійцям удалося дещо скоригувати вимоги польської сторони. Остання відмовилася від вимоги відновлення кордонів, передбачених Ризьким мирним договором і стала наполягати на денонсації угод СРСР та Німеччини, підписаних 23 серпня і 28 вересня 1939 р. Ця формула була нейтральнішою за звучанням, але незмінною за суттю поставлених вимог. Радянські дипломати опинялися перед фактом денонсації договорів, укладених з Німеччиною. Проте в ситуації, коли Німеччина перетворилася на ворога, ця вимога за формою і суттю ставала природною.

30 липня 1941 р. між СРСР і Польщею було укладено договір. Його перша стаття визнавала радянсько-німецькі угоди стосовно територіальних змін у Польщі такими, що втратили силу. Згода Й. Сталіна була вимушеною. Однак вона не означала, що СРСР відмовлявся від набутих за пактом Ріббентропа—Молотова територіальних надбань. Йшлося лише про те, щоб ці надбання були визнані, тобто легітимізовані його новими союзниками, не виключаючи й Польщі. Радянська сторона визнавала польськими громадянами лише етнічних поляків. Українців та євреїв, які до вересня 1939 р. проживали в східних воєводствах, вона розглядала як радянських громадян.

Для українців спірного регіону радянське громадянство не було високою честю. Тоталітарна держава ставилася до всіх своїх громадян з патерналістською безцеремонністю. Кожного з них вона могла перетворити в будь-яку хвилину на «табірний пил», але тими, хто їй не суперечив, опікувалася в міру сил і можливостей.

З не меншою байдужістю до українців ставилася і польська сторона. Яскраве свідчення тому — позиція В. Сікорського на прийомі в Кремлі 4 грудня 1941 р. Коли польський генерал В. Андерс спробував нагадати, скільки клопоту завдавало германофільство багатьох українців у недавньому минулому полякам і більшовикам, Й. Сталін заявив: «Ми їх спільно знищимо!». В. Сікорський, однак, відмовився шукати єднальні моменти між Річчю Посполитою і Радянським Союзом у спільному протистоянні поляків та росіян щодо українців. Наголошуючи на основній тезі про східний кордон Польщі, він заявив: «Йдеться не про українців, а про територію».

Розглядаючи питання про те, як вирішувався зав’язаний у вересні 1939р. вузол радянсько-польських відносин на дипломатичному рівні, не треба забувати про нижній поверх протистояння, тобто про дії озброєних людей, які безпосередньо «на території» підпорядковувалися тій або іншій владі. Конкретні дії висвітлюватимуться у наступному розділі. Тут же слід зазначити, що польський лондонський уряд не покладався у своїй східній політиці (як і Ю. Пілсудський у 1918—1920 рр.) тільки на допомогу Великої Британії і США. Він мав намір утворити на окупованих після вересня 1939 р. територіях власні ефективні військові підрозділи.

У шеститомному виданні «Армія Крайова в документах», інших фундаментальних публікаціях є чимало документів, що підтверджують намір польського еміграційного уряду створити власні збройні сили на окупованій території, які могли б відіграти, у поєднанні з дипломатичними зусиллями, свою роль у відродженні Польщі в її довоєнних кордонах. У «Розпорядженні на випадок радянського маршу через польські землі» від 3 березня та «Персональній таємній інструкції для головнокомандуючого в країні» від 8 березня 1942 р. В. Сікорський, у разі можливої перемоги СРСР у війні, наполягав на тому, щоб «тримати в цей час у Вільно і Львові сильні військові підрозділи». Ця армія мала виступити зі зброєю в руках, щоб «роззброїти німців, взяти в свої руки Службу безпеки в тих місцевостях і забезпечити роботи адміністративних установ, призначених представником уряду».

Питання про кордони держав у післявоєнний період уперше було порушено у спільній декларації президента США Ф. Рузвельта і прем’єр-міністра Великої Британії У. Черчілля, яка дістала назву Атлантичної хартії. У документі, підписаному 14 серпня 1941 р. на борту британського військового корабля «Принц Уельський» в Атлантичному океані поблизу Ньюфаундленда, проголошувалися загальні принципи національної політики двох держав: недоторканність територій, право будь-якого народу вільно обирати форму правління, рівноправне післявоєнне співробітництво, відмова від застосування сили у міжнародних відносинах, створення системи загальної безпеки і роззброєння.

Прийняття цих принципів свідчило про відмову великих держав від імперіалістичної політики. Уроки виходу країн-переможниць з першої світової війни не минули даремно. Перед державами, які бажали приєднатися до антигітлерівської коаліції і зупинити поширення фашизму по всій планеті, відкривалася перспектива встановлення справедливого світового порядку.

24 вересня 1941 р. до Атлантичної хартії приєднався Радянський Союз. Тим самим він брав на себе зобов’язання відмовитися від територіальних зазіхань у майбутньому. Таке обмеження імперіалістичних апетитів керівництва Радянського Союзу було вимушеним, особливо у 1941 р., коли Й. Сталін потребував допомоги західних держав. Від 1 січня 1942 р., коли представники 26 країн заявили про свою згоду з принципами Атлантичної хартії і оголосили себе Об’єднаними Націями, у підписаній у Вашингтоні відповідній декларації, епоха «законів джунґлів» у світовій політиці закінчилася.

Тим часом у ставленні СРСР і Польщі до проблеми кордону між ними не відбувалося жодних зрушень. 20 лютого 1943 р. газета «Правда» помістила як свою передовицю статтю О. Корнійчука «Возз’єднання українського народу у власній державі», яка напередодні була опублікована в «Радянській Україні». У цій безперечно замовній статті український письменник звинувачував польський еміграційний уряд та окремі групи польських емігрантів у США та Великій Британії у бажанні створити Польщу «від моря до моря» і в намірі «відірвати від Радянського Союзу західну частину України».

Відповіддю на цю статтю була постанова Ради міністрів Речі Посполитої від 25 лютого 1943 р., яка нагадувала, що у справі кордонів між Польщею і СРСР «обов’язковим є статус-кво до 1 вересня 1939 р., що відповідає Атлантичній хартії. Порушення статус-кво визнавалося «шкідливим для єдності союзників».

У квітні 1943 р. набула розголосу «катинська справа», яка призвела до розриву дипломатичних відносин між СРСР і Польщею.

Питання про польський східний кордон, яке не знаходило задовільного розв’язання з 1918 р., було в принципі вирішено на Тегеранській конференції керівників трьох союзних держав — СРСР, США і Великої Британії (28 листопада — 1 грудня 1943 р.).

Наближався той момент, коли Червона Армія повинна була вступити на територію Польщі. Враховуючи досвід 1920 р., У. Черчілль розумів, що Кремль утворить тоді який-небудь новий Польревком і оголосить його законним урядом Польщі. Тому він був вкрай зацікавлений відновити контакти лондонського польського уряду з радянським. Зробити це ставало можливим тільки при задовільному для обох сторін розв’язанні проблеми східного польського кордону. Всупереч Атлантичній хартії Німеччина повинна була зазнати територіальних втрат.

У бесіді з Й. Сталіним 29 листопада У. Черчілль висловив ідею шляхом пересування кордонів перетворити ягеллонську Польщу на пястівську. Він продемонстрував, якими мають бути кордони між СРСР, Польщею та Німеччиною на трьох сірниках, що позначали ці країни: всі сірники послідовно пересувалися у західному напрямку.

Наступного дня на загальній зустрічі глав урядів У. Черчілль висловив свою пропозицію в письмовій формі: «Осердя польської держави і народу повинно розташовуватися між так званою лінією Керзона і лінією ріки Одер, з включенням до складу Польщі Східної Пруcсії та Оппельнської провінції».

Пропозиція У. Черчілля не викликала заперечень у Й. Сталіна, який вимагав лише одного: «Між нами і Польщею повинен існувати кордон 1939 року, встановлений радянською Конституцією». Ф. Рузвельт також не заперечував, щоб кордони Польщі були пересунуті зі сходу на захід до Одера. Проте він заявив, що з політичних міркувань не братиме участі у розв’язанні цього питання: в США налічувалося близько 7 млн. громадян польського походження, і до президентських виборів чіпати цю тему було ризиковано.

Ідея відродження пястівської Польщі з середньовічними кордонами здавалася абсолютно нереальною. Поляки ще пам’ятали несприятливі результати референдуму в Німеччині на землях зі змішаним німецько-польським населенням. Присутність у відроджуваній державі мільйонів німців замість мільйонів українців та білорусів суперечило їхнім національним інтересам.

У відповідь на заяву Й. Сталіна про встановлення між Польщею і Росією кордону 1939 р. на зустрічі 1 грудня 1943 р. Ф. Рузвельт поставив питання, яке мало в наступні роки визначальне значення для україно-польських відносин: «Чи можливо буде організувати в добровільному порядку переселення поляків з територій, що відійшли до Радянського Союзу?». Й. Сталін недбало відповів: «Це можна буде зробити».

Питання про переселення німців з територій, що відходили до Польщі, у розгорнутому вигляді не порушувалося.

«Польревком» Й. Сталін все-таки створив. На звільненій з-під німецької окупації частині польської території 22 липня 1944 р. у Любліні виник Польський комітет національного визволення (ПКНВ) — альтернативний лондонському польський уряд. У травні—липні 1944 р., під час підготовки до створення ПКНВ, відбувалися інтенсивні консультації радянських керівників з Союзом польських патріотів в СРСР. У цей час М. Хрущов, посилаючись на клопотання мешканців так званого «закерзоння», висунув пропозицію утворити Холмську область. Пропозиція була використана як засіб тиску на люблінських поляків, які теж не бажали коритися диктату. Делегація ПКНВ 26 липня підписала з урядом СРСР таємний договір, що зафіксував лінію Керзона як основу радянсько-польського кордону. Таємний характер договору визначався тим, що визначення кордону було прерогативою мирної конференції. Радянський Союз мав поки що попередню і неформальну згоду союзників на кордон по лінії Керзона. Крім того, орган, з яким укладався договір, не мав леґітимних владних повноважень.

На Кримській конференції керівників трьох союзних держав (лютий 1945 р.) радянська делегація внесла пропозицію вважати східним кордоном лінію Керзона з відхиленнями від неї в деяких районах не більш як 5—8 км на користь Польщі. Західний кордон мав простягатися від Штеттіна по річці Одер і далі по річці Нейсе. Пропозиції Й. Сталіна базувалися на рішеннях Тегеранської конференції, сформульованих У. Черчіллем. Тепер же У. Черчілль вважав, що Велика Британія і США не зобов’язані давати згоди на таку територіальну компенсацію новому польському урядові, який сформувався на базі люблінського всупереч їхній волі. Щоб добитися вирішення польської проблеми, вони готові були надати велику територіальну компенсацію тільки польському емігрантському урядові. Дивно, але лідери західних країн потрапили в ту саму пастку, що й ленінський Раднарком, який у 1920 р. змушений був віддати «чужому» польському урядові Західну Україну і Західну Білорусію.

За радянським протоколом вечірнього засідання глав урядів у Лівадійському палаці 7 лютого 1945 р. У. Черчілль висловився вкрай цинічно: «Польща повинна мати право взяти собі таку територію, яку вона побажає і якою вона зможе управляти. Навряд чи було б доцільним дати польському гусаку насититися німецькими яствами до такої міри, аби потім померти від нетравлення шлунка».

Остаточне розв’язання проблеми західного кордону Польщі було відкладено до мирної конференції. Проблема знову виникла на Берлінській конференції керівників трьох союзних держав (17 липня — 2 серпня 1945 р.). У резолюції «Західний кордон Польщі» була підтверджена узгоджена думка про те, що остаточне визначення західного кордону треба відкласти до мирного врегулювання. Однак господарем становища в Центрально-Східній Європі був Й. Сталін. Тому західний кордон в остаточному підсумку визначився за радянськими пропозиціями. Берлінська конференція зафіксувала таку реальність: «Глави трьох урядів погодилися, що до остаточного визначення західного кордону Польщі колишні німецькі території, розташовані на схід від лінії, що проходить від Балтійського моря трохи на захід Свинемюнде і звідси вздовж річки Одер до злиття з річкою Західна Нейсе і вздовж річки Західна Нейсе до чехословацького кордону, включаючи ту частину Східної Пруcсії, яка у відповідності з рішенням Берлінської конференції не поставлена під управління Союзу Радянських Соціалістичних Республік, і включаючи територію колишнього вільного міста Данцига, повинні знаходитися під управлінням Польської держави і в цьому відношенні вони не повинні розглядатися як частина радянської зони окупації в Німеччині».

За підсумками другої світової війни територія міжвоєнної Польщі була зменшена на 180 тис. кв. км на користь Радянського Союзу завдяки передачі останньому Західної України і Західної Білорусії. Тут важливо відзначити, що приєднання цих земель до Української держави, яку в ті часи представляла УРСР, остаточно відбулося в лютому 1945 р., а не у вересні 1939 р. Відповідно святкувати цю подію слід би було не у вересневі дні, як це робилося в радянські часи, а в лютому.

Спекуляції на тему про те, що вільна і демократична Україна морально зобов’язана віддати сусідам землі, неправедно загарбані за пактом Ріббентропа—Молотова, почалися в румунській (не польській!) пресі одразу після 1991 р. Однак фактичні територіальні здобутки УРСР 1939—1945 рр., які успадкувала сучасна Україна, не мають відношення до цього зловісного пакту. Уперше в 1999 р. звернув на це увагу український історик С. Кульчицький.

Територія, яка була у розпорядженні веймарської Німеччини, зменшилася у 1945 р. на 120 тис. кв. км. У масштабах європейського континенту це велика втрата: вона майже вдвоє перевищує сукупну територію країн Бенілюксу. Ці територіальні зміни були викликані тим, що Об’єднані Нації перемогою в Європі завдячували в основному СРСР. Суть проблеми не в тому, що західні держави виявилися нездатними стримати імперіалістичні апетити свого тоталітарного союзника. Вона корінилася у нерозв’язаному територіальному вузлі, що дістався у спадщину від першої світової війни (лінія Керзона).

Країна, з нападу на яку почалася друга світова війна, не могла не одержати територіальної компенсації (хоча під час Берлінської конференції глави західних держав перестали погоджуватися на той її розмір, який самі визначили в Ялті ще за півроку до зустрічі в Потсдамі). Звідси треба зробити трохи несподіваний висновок: активна політика Ю. Пілсудського щодо східного кордону, яка проводилася всупереч волі Антанти і поставила країну на край загибелі у 1920 р., все-таки, в довгочасній перспективі, виявилася такою, що найбільше відповідала національним інтересам Польської держави.

Слід констатувати очевидне: незважаючи на урочисту заяву Атлантичної хартії не допускати анексії територій у переможеного ворога, післявоєнна карта Європи істотно змінилася порівняно з серединою 30-х років, тобто до гітлерівських завоювань. Це було пов’язано з необхідністю компенсувати територіальні втрати Польщі.

Польща одержувала 105 тис. кв. км німецької території — переважно свої етнічні землі, втрачені за часів середньовіччя: Помор’я, Сілезію, а також основну частину Східної Пруcсії. Кенігсберг з округою площею в 15 тис. кв. км було передано СРСР. Отже, в результаті втрат і прирощень територія сучасної Польщі зменшилася порівняно з міжвоєнною від 388 до 313 тис. кв. км. Нова, пястівська Польща, виявилася не набагато меншою за територією (на 75 тис. кв. км), ніж довоєнна, ягеллонська. Якби не прирощення за рахунок Німеччини, вона була б удвоє меншою.

Польський уряд у Лондоні даремно переживав, що відроджена Польща виявиться державою двох народів — поляків і німців. Німецьке населення нещадно зганялося з територій, які відходили до Польщі, Чехословаччини і Радянського Союзу. У. Черчілль в Ялті обережно вказав Й. Сталіну, що в Англії є кола, яких лякає думка про виселення великої кількості німців. Й. Сталін відповів, що в тих частинах Німеччини, які займає Червона Армія, німецького населення майже нема. Фактично із земель, на яких проживало багато поколінь німців, було виселено не менш як 13 млн. осіб.

Вище йшлося про дипломатичну боротьбу 1941—1945 рр., метою якої було визначення державної приналежності Західної України. Неважко переконалися в тому, що україно-польське протистояння цього періоду не могло мати якогось самостійного визначального значення. І поляки, і, особливо, українці були пішаками на європейській шахівниці. Разом з тим такий невеликий в масштабах континенту реґіон, як Західна Україна, зіграв непропорційно велику роль під час становлення післявоєнного устрою в Європі. Цьому сприяло ціле сплетіння причинно-наслідкових зв’язків між подіями, корені яких сягали часів попередньої світової війни.

Тепер слід спуститися з дипломатичних «висот» на землю, ту саму «територію», за яку йшла боротьба. Учасники її не знали, як проляже кордон між Польщею і Радянським Союзом: до лютого 1945 р. це не було відомо нікому. Вони не знали також, хто переможе у війні. Для багатьох з них світова війна була тільки тлом, на якому розігрувалася інша війна та в якій вони брали безпосередню участь. Все це треба враховувати, коли постає проблема оцінки саме таких, «місцевих», воєн (а їх було кілька), та проблема визначення відповідальності за трагедії воєнного часу.

Наближається 60-та річниця волинської різанини, в ході якої від рук озброєних українців загинули десятки тисяч цивільних жителів польських сіл. Як таке стало можливим? Якою мірою цей злочин може обтяжити конкретну воєнно-політичну силу з числа тих, що були представлені на тогочасній Волині, конкретних політичних або військових діячів? Як ми, українці і поляки, відзначатимемо цю сумну річницю?

Без винесення остаточних оцінок, які мають бути зроблені спеціалістами після ретельного вивчення фактичного матеріалу, хотілося б у цій частині звернути увагу на деякі важливі деталі україно-польського протистояння доби німецької окупації, означити певні акценти.

Розстановка правильних акцентів є найважливішим завданням українських і польських істориків. Слід підкреслити: істориків, а не політиків. За домовленістю між нашими президентами, важкі питання історії передані на розгляд ученим і виведені зі сфери політики. Це — мудре рішення, яке дозволить будувати відносини з нашим стратегічним партнером, виходячи з сучасних реалій.

Так, ученим треба знати і оцінювати історичні факти, піднімати на щит або скидати з п’єдесталів політичних діячів. Але ми повинні пам’ятати, що політичні діячі доби другої світової війни — це вже не наші сучасники. Якщо хтось із них ще живий, то він перейшов рубіж столітнього віку. Ветерани другої світової, з якими ми тепер спілкуємося — це тогочасна молодь (у 20 років політиками ще не стають).

Як уже підкреслювалося, радянізація західних областей УРСР в 1939—1941 рр. полягала передусім у знищенні національних суспільно-політичних структур. Тому перед гітлерівським вторгненням залишалися незруйнованими (хоч добре постраждалими від чекістів) тільки фракції ОУН, які мали досвід роботи в підпіллі.

На українських землях, розташованих на захід від радянсько-німецького кордону, бандерівці і мельниківці діяли відкрито. Обидві ОУН розгорнули у Кракові підготовчу роботу зі створення в Україні майбутніх державних структур. Тепер ці документи опубліковані, і ми можемо оцінити колосальний масштаб продуманого і проробленого за короткочасний краківський період їх ще не збройної діяльності.

Керівники ОУН сподівалися, й не безпідставно, що протиприродний союз А. Гітлера і Й. Сталіна довго не триватиме. Майже вся Європа вже була біля ніг А. Гітлера. Тому їм, як і німецькому фюреру, здавалося, що завоювання Радянського Союзу — справа лічених місяців. Радянсько-німецька війна, як вважалося, буде бліцкрігом. У розвалі Радянського Союзу С. Бандера і

А. Мельник бачили необхідну і достатню передумову для відродження української національної державності.

Весною 1941 р. у складі спецпідрозділів абверу з’явилися укомплектовані бандерівцями батальйони «Роланд» і «Нахтігаль».

У суспільно-політичному спектрі сучасної України є сили, які ведуть свій початок від націоналістичних організацій, очолюваних С. Бандерою і А. Мельником. Вважається, що тодішніх і теперішніх націоналістів об’єднує ідеологія. Насправді це не так, адже націоналізм — це не ідеологія, а стан душі. Патріотизм бездержавної нації набуває вигляду націоналізму, а хто скаже, що патріотизм — це ідеологія?

Об’єднувальні моменти слід вбачати в традиції. Кожній патріотично налаштованій людині слід поважати традиції. Звідси — небажання сучасних націоналістів об’єктивно оцінити ідеологію, стратегію, тактику і конкретні справи ОУН доби С. Бандери і А. Мельника. Героїзація тієї ОУН тим більше необхідна, вважають сучасні націоналісти, що з боку деяких інших політичних сил вона піддається шаленим атакам.

Сучасні послідовники С. Бандери і

А. Мельника не є впливовими політичними силами. Тепер інша епоха, перед суспільством стоять інші завдання. Але жити без традицій неможливо, і суспільство хотіло б знати тих, хто веде свій родовід від борців, які одягали кокарди з тризубом і йшли в бій під синьо-жовтими прапорами. Разом з тим, наше суспільство виховане в радянських традиціях, вплив яких відчувається й досі, особливо серед людей старшого покоління. Серед серйозних проблем, до яких по-різному ставляться громадяни України, лише одна має історичний характер. Це — проблема ОУН-УПА.

З 1998 р. працює Урядова комісія з вивчення діяльності ОУН і УПА, а при ній — робоча група істориків. Члени робочої групи, діяльність яких координує Інститут історії України НАН України, опублікували вже кілька десятків ґрунтовних досліджень, у тому числі — з питань україно-польського протистояння довоєнного, воєнного і післявоєнного періодів. Ці праці використовуються і українськими, і польськими істориками. Однак донести їх до широких кіл суспільства і подолати живучі радянські стереотипи — це завдання, яке може бути реалізоване лише за тривалий час. Тому висновки робочої групи при Урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН і УПА не приймаються ні лівими, ні правими громадськими організаціями та політичними силами. Природно, що внесений до Верховної Ради України урядовий законопроект про відновлення історичної справедливості щодо борців з радянською політичною системою натрапляє на істотні перешкоди.

За всіх умов завданням істориків є надання суспільству об’єктивної, науково вивіреної інформації стосовно проблеми ОУН-УПА. Політичні та юридичні оцінки цієї інформації можуть різнитися залежно від обставин. Однак політичне життя швидкоплинне а наука — вічна.

Повернемося, проте, до подій 1941 року. Після гітлерівського нападу на СРСР, боївки обох ОУН розгорнули диверсійно-підривні та розвідувальні дії в тилу радянських військ. Похідні групи оунівців створювали на окупованій території органи місцевого самоврядування, які діяли в контакті з підрозділами вермахту та відділеннями гестапо.

У 2000 р. був опублікований попередній варіант історичного висновку про діяльність ОУН і УПА під грифом названої вище робочої групи. Це — авторська праця, оскільки підходи до оцінки різних аспектів діяльності ОУН і УПА різні навіть всередині цього наукового колективу. Після висновку про співробітництво оунівців з вермахтом і гестапо, автор перериває послідовний виклад подій, щоб зробити ремарку про емоційну оцінку такого співробітництва суспільством в ті часи і тепер.

Гітлерівська окупація була колосальним нещастям для України. Тому все, що трапилося після 1941 р., відкидає густу тінь на попередні події. Якщо підійти до проблеми без емоцій, як у названому тут висновку про діяльність ОУН і УПА, то слід не забувати про межі історичного досвіду тодішніх націоналістів. Вони могли оцінювати тільки те, що вже відбулося на той час, тобто співробітництво кайзерівської Німеччини з гетьманською державою П. Скоропадського. Перша ж спроба скористатися відступом радянських військ з України, щоб проголосити 30 червня 1941 р. Акт відновлення Української держави, показала різницю між німецькими монархістами і нацистами. Верхівка ОУН опинилася у концтаборі, батальйони «Нахтігаль» і «Роланд» були розформовані, а націоналістів, які потрапляли до рук гестапо, почали розстрілювати.

Щоб охарактеризувати україно-польський конфлікт в умовах німецької окупації, слід представити його діючі сторони. Передусім треба зупинитися на Українській повстанській армії (УПА).

З літа 1941 р. уродженець Полісся Тарас Бульба (Боровець) організував у цьому реґіоні за завданням еміграційного уряду УНР військове підпілля, назване «Поліською січчю». Загони його боролися з радянськими партизанами, але не були визнані окупантами. У листопаді 1941 р. отаман розпустив їх і почав формувати повстанську армію. Не бажаючи боротися з німцями, він все-таки змушений був захищати місцеве населення від непосильних поборів. Окупанти відповіли у березні 1942 р. показовим спаленням десяти сіл на Волині і в Поліссі.

Т. Бульба-Боровець завжди вважав Німеччину потенційним союзником у боротьбі з Росією. Тому він звернувся до рейхскомісара Е. Коха з пропозицією припинити боротьбу. Хоч звернення залишилося без відповіді, він забороняв своїм підлеглим витрачати сили на німецьких окупантів, коли перед ними були два інші вороги — Армія Крайова і радянські партизани.

На території Волині і Полісся з 1940 р. розміщувалася польська підпільна організація «Союз збройної боротьби» (в лютому 1942 р. перейменований на Армію Крайову). Польське підпілля теж не виявляло бажання боротися з німецькою окупаційною адміністрацією. Розміщені в Західній Україні загони повинні були вийти з підпілля тільки після відступу німців, щоб утвердити збройною силою адміністрацію лондонського еміграційного уряду.

Нарешті, порівняно малочисельні на Волині і в Поліссі боївки ОУН(Б) теж не виявляли бажання боротися з окупантами. Вони збирали сили для ситуації, яка настала б після відступу німців і гостро виступали проти несанкціонованої партизанської активності (зокрема з боку загонів Т. Бульби-Боровця). Партизанів вони називали агентами Й. Сталіна і В. Сікорського.

Звідси можна зробити висновок, що українське і польське підпілля не бажали мати справу з радянсько-німецькою війною, а в широкому розумінні — з війною Об’єднаних Націй проти держав Осі. Вони готувалися до іншої війни після неминучої, як їм здавалося, поразки німців. Ця війна теж мала різні виміри: Армія Крайова збиралася відстоювати цілісність другої Речі Посполитої перед зазіханнями Радянського Союзу, а бульбівці, бандерівці і мельниківці готувалися до боротьби з поляками і російськими комуністами.

Радянсько-німецька війна прийшла в Полісся і на Волинь несподівано для чотирьох вище означених військово-політичних сил. Восени 1942 — навесні 1943 рр. в реґіон були перекинути партизанські загони С. Ковпака, О. Сабурова, О. Федорова і С. Руднєва, а пізніше — диверсійно-розвідувальна спецгрупа на чолі з полковником НКВС Д. Медведєвим. За даними Р. Торжецького, вони мобілізували не менш як 5 тис. бійців з числа місцевих поляків.

Дії радянських партизанів були спрямовані, як завжди, на допомогу фронту: «війна на рейках», винищення живої сили і техніки противника, розвідувальна діяльність тощо.

У жовтні 1942 р. ОУН(Б) створила перші значні військові формування. У лютому 1943 р. бандерівці перейшли до збройної боротьби з німецькими окупантами, а в березні керівник ОУН(Б) М. Лебедь дав наказ назвати ці збройні загони Українською повстанською армією. Загони отамана Бульби і ОУН(М) поступово були приєднані (переконуванням або примусом) до створюваної УПА.

Територія діяльності УПА була поділена на чотири військові округи. В окрузі Волинь—Полісся головна команда на чолі з

Д. Клячківським («Клим Савур») запровадила воєнно-польові суди і ревтрибунали. Великий збір ОУН(Б) у серпні 1943 р. затвердив верховне командування УПА на чолі з

Р. Шухевичем і проголосив, що повстанська армія матиме позапартійний статус. Однак організаційне відокремлення УПА від проводу ОУН(Б) мало формальний характер.

Радянсько-німецьку війну ОУН(Б) розглядала як боротьбу двох імперіалістичних сил за оволодіння Україною. У травні 1943 р. поблизу спаленого німцями села Кортеліси загинув шеф спецвідділів СА генерал

В. Лютце. Після цього німці виділили великі сили і три місяці поспіль намагалися знищити повстанців. Коли ця воєнна кампанія зазнала невдачі, між ворогами склалося неофіційне і дуже хитке перемир’я. Причиною його було небажання втрачати людей перед приходом в Україну головного для обох сторін ворога — Червоної Армії.

Боротьба УПА не являла собою руху Опору в західноєвропейському розумінні. За цією повстанською структурою не стояла національна держава, хай навіть і окупована ворогом. Навпаки, вона протистояла не тільки окупанту, але й державі, яка офіційно контролювала Україну, а також державі, яка бажала відновити загублену у 1939 р. владу над Західною Україною. Першим ворогом УПА вважала СРСР, другим — Польщу, і лише на третє місце ставила гітлерівський рейх.

Чисельність УПА, як будь-якої іншої партизанської структури, важко визначити. В 1943 р. вона налічувала до 20 тис. бійців, в 1944 р. — до 30 тис. За підрахунками українського історика М. Коваля, за весь період існування УВО-ОУН-УПА (1920—1955 рр.) через партизансько-підпільні структури пройшли не менш як 400 тис. чоловік.

Перед тим, як перейти до аналізу причин і наслідків волинської трагедії, треба зупинитися на деяких судженнях учасників «круглого столу» в авторитетному журналі «Венж», який відбувся у квітні 2002 р. «Круглий стіл» був організований до 55-ї річниці операції «Вісла», однак його учасники більше говорили про волинську трагедію, все ще маловідому.

У часи народної Польщі будь-яка інформація про польсько-український конфлікт на Волині і у Східній Галичині, що мав місце в 1943—1944 рр., не пропускалася цензурою. Тільки в кінці 80-х рр. з ініціативи ветеранської організації 27-ї Волинської піхотної дивізії АК почалися приватні опитування постраждалого населення.

З іншого боку, впродовж півсотні років у свідомості поляків цілеспрямовано формувався негативний образ українського націоналіста — як фашистського найманця, колабораціоніста, вбивці, ґвалтівника і грабіжника. Оскільки у трагічній історії польсько-українського протистояння вистачало фактичного матеріалу для ілюстрування таких висновків, в польському суспільстві склалося вкрай негативне уявлення про антикомуністичні військово-політичні структури. На громадську думку аж до 1989 р. домінуючий вплив здійснювали книги Е. Пруса, які видавалися величезними накладами.

Варто звернутися до узагальнюючого визначення волинських подій, поданого на цьому «круглому столі» А. Талагою: «Під час другої світової війни дійшло, безсумнівно, до війни двох народних стихій, представлених різними силами. На польській стороні це була підземна армія — АК, на українській — лісова — УПА. В рамках цієї війни двох стихій кожна сторона чинила військові злочини. Чинила їх АК на Хрубешовщині, чинила їх ОУН обох фракцій —бандерівської і мельниківської, чинила їх дивізія СС «Галичина», не кажучи вже про польську і українську поліції, які служили німцям. Здається мені, що на Волині в рамках цієї війни двох етносів дійшло до народовбивства, відповідальність за яке несе бандерівська ОУН. Навпаки, в інших випадках, особливо на Хрубешовщині, це була звичайна війна двох партизанських армій, під час якої обидві сторони чинили вбивства». Отже, називаючи війну двох партизанських армій «війною без правил», польський журналіст виокремлює волинську трагедію, даючи їй інше визначення: народовбивство, тобто геноцид.

Шукаючи причини, які призвели до масових антипольських акцій, А. Талага знаходить три: фашистська ідеологія оунівців, національна політика Польщі стосовно української меншини в міжвоєнний період і викликана війною бруталізація всіх суспільних верств — від селян до «інтелігентів» у мундирах, які видавали накази на масове знищення цивільних громадян.

Волинські події, які почалися в квітні і досягли свого апогею в липні 1943 р., мали ознаки етнічної чистки. В липні бандерівці повідомили кожне польське село, щоб його мешканці «за 48 годин вибралися за Буг або Сян — інакше смерть!». Польське підпілля видало наказ: «Сидіти на місці, бо Польща втратить Волинь». 11 липня відбулися напади бандерівських, мельниківських і бульбівських загонів одночасно на 167 польських поселень. Польські загони самооборони відповідали нападами на українські поселення. З обох сторін участь у масових винищувальних акціях брали цивільні.

Описи нищення польських сіл містяться в монографіях І. Ільюшина. Отже, українські автори більше не уникають теми, яка замовчувалася і в радянські, і навіть в пострадянські часи. Розповісти про одну з найтемніших сторінок недавнього минулого — це їх моральний обов’язок.

На жаль, наші вчені не займалися конкретними підрахунками жертв україно-польського протистояння. В останніх дослідженнях польських учених такі дані наводяться. Зокрема, у вже згадуваній праці

В. Серчика «Історія України» вказано, що кількість жертв серед поляків доходить до 100 тис., а серед українців — від 15 до 20 тис. чоловік. У колективній монографії «Тигель народів», яку видав Інститут політичних студій ПАН восени 2002 р., Б. Мотика оцінює польські жертви в діапазоні 80—100 тис., а українські — 15—20 тис. чоловік.

Один з найавторитетніших і в Польщі, і в Україні дослідник польсько-українських відносин під час другої світової війни

Р. Торжецький теж називає цифру загиблих поляків — від 80 до 100 тис. чоловік (кількість жертв серед українців він не називає). Така цифра випливає з аналізу повідомлень делегатур і АК до польських урядових кіл. Цифру, яку вказують польські націоналісти (від 300 до 500 тис. чоловік) він вважає неймовірно завищеною.

Не вірить Р. Торжецький і публікаціям

В. Семашка і Ю. Туровського — до 100 тис. жертв тільки на Волині. Застосовувану ними методику подвірного опитування свідків він вважає ненадійною. Коли в лютому 1945 р. У. Черчілль у радіозверненні повідомив поляків, що за основу східного кордону Польщі взята лінія Керзона, багато хто покинув Волинь. Встановити, хто загинув в етнічних чистках, а хто емігрував, практично неможливо. Контробстеження волинських сіл, проведене з ініціативи Інституту українознавства НАН України, також засвідчує істотне перевищення кількості жертв, зафіксованих польськими дослідниками (результати ще не опубліковані).

Етнічні чистки — не таке вже й рідкісне явище в історії. Як правило, вони відбуваються в країнах, охоплених анархією. Чи можна сказати, що в «Рейхскомісаріаті України», столиця якого розміщувалася в Рівному, замість окупаційного режиму панувала анархія?

Не відомо, чому УПА і АК з рідкісною одностайністю ігнорували німецьку присутність, розгортаючи між собою міжнаціональну війну. Як показують останні дослідження українських учених, німецький чинник у провокуванні поширення цієї війни на безборонне цивільне населення був надзвичайно різноплановий, багатоаспектний і ефективний. Поки позбавлені державності українці і поляки сперечалися щодо того, кому повинна належати Західна Україна, нацисти працювали над створенням Тисячолітнього рейху, який мав простягатися у південно-східному напрямі аж до Криму. Честолюбні плани наштовхувалися на перешкоди у вигляді присутності на цих територіях десятків мільйонів слов’ян-унтерменшів. Але це не лякало А. Гітлера та його підручних. За генеральним планом «Ост» на території, яка підлягала входженню до Великої Німеччини, треба було за 30 років знищити, переселити або германізувати 31 млн. чоловік. За цей час мали зникнути 65 відсотків українців, 75 відсотків білорусів, 85 відсотків поляків. Існували й пропозиції застосувати план «Ост» до 51 млн. чоловік за скорочення терміну їх «обробки» до 10 років.

Ворожнеча поляків та українців була дарунком долі для нацистів. Вони всілякими провокаціями готували обом народам ґрунт для взаємного винищування. «Нам треба домогтися, щоб поляк при зустрічі з українцем хотів би його вбити, щоб українець, побачивши поляка, теж горів бажанням його забити», — повчав своїх підлеглих Кох.

Не наводячи конкретних даних про режисирування окупаційною владою україно-польської ворожнечі (вони містяться в монографіях І. Ільюшина і Ю. Киричука), хотілося б тут процитувати уривок з наказу коменданта АК у Волинському окрузі полковника К. Бомбінського:

«Упродовж вже двох тижнів (наказ підписаний 22 квітня 1943 р.) польське населення на Волині зазнає варварського мордування, яке коять стосовно цілих родин українські різуни. Мені відома рука, котра пхає українську людність до самовбивчої боротьби проти своїх співвітчизників польської національності на спільній батьківській волинській землі. Цілком зрозуміло, хто може отримати користь від цього внутрішнього безладдя. Це німецькі окупанти, яким простіше поневолити край, коли окремі групи населення проводять між собою боротьбу».

Звичайно, окупаційна адміністрація ліс не контролювала. Проте вона могла тримати під контролем кожне село, жителям якого не було куди податися — хіба що до лісу. Створення штучного безладдя являло собою один з прийомів провокування міжнаціональної війни. У такій ситуації часто виявлялися найгірші людські інстинкти.

Українські автори стверджували, що волинську трагедію було спричинено масовими вбивствами українців (передусім — політично впливових) польськими боївками на Холмщині. Як правило, польські вчені не вбачали безпосереднього зв’язку між цими подіями. Отже, треба поглянути, що відбувалося у безпосередньому сусідстві з «Рейхскомісаріатом Україна», в Польщі, яку окупанти перейменували на Генеральне губернаторство (подібно до того, як царі перейменували її на Привіслянські губернії).

У листопаді 1942 р. нацисти почали акцію виселення з чотирьох повітів Люблінського дистрикту, щоб заселити їх німецькими колоністами. Українських селян подекуди свідомо залишали, заселяючи їх у звільнені від поляків господарства. Окупаційна адміністрація переслідувала подвійну мету: підсилити наявний між поляками та українцями антагонізм і створити з цих українців поліцію для охорони колоністів. Після цього польські підпільні загони «Кедив» (Керівництво диверсіями) почали планомірно знищувати всіх українців, які виконували адміністративно-поліцейські функції.

З листопада 1943 р. спрямовані проти німецьких колоністів та українців дії польського підпілля набули масовості на всій території Генерал-губернаторства, за винятком дистрикту Галичина. І. Ільюшин пов’язує це з наказом головного коменданта Армії Крайової генерала Т. Коморовського («Бур») від 4 серпня 1943 р. про початок загальної «відплатної акції» за участь українців у німецьких «пацифікаціях». Зокрема, на території Хрубешівського і прилеглої до нього ділянки Томашівського повітів було спалено до червня 1944 р. близько 150 українських сіл, в яких мешкало близько 15 тис. людей.

В основі українсько-польського антагонізму воєнної доби коренився, вочевидь, один і той само чинник: територія. Безпосередньо на території ця боротьба часто набувала кривавого характеру, тому що вже йшлося не про визначення державної приналежності регіону, а про володіння конкретною ділянкою землі, яка годувала.

У кожного з мешканців Волині була своя правда: у тих, хто тут жив завжди, у тих, чиї предки прийшли з Польщі в XVІ ст., і навіть у тих, кому Польська держава за безсумнівні заслуги перед нею дала ділянку землі, щоб підтримати «польськість кресів». Соціальні чинники протистояння були не менш вибуховими, ніж національні. Але не слід забувати, що соціальна напруженість штучно створювалася відповідною національною політикою всіх урядів Другої Речі Посполитої.

Підсумовуючи дослідження волинської трагедії, Ю. Киричук занотував: «Спроба вияснити, хто ж перший на Волині розпочав збройну боротьбу, як правило, є безнадійною. Відповіді ніхто не дасть, навіть у Судний день».

Хоч би скільки не говорили політики або вчені про «відплатні акції», ланцюг причинно-наслідкових зв’язків між подіями дуже довгий і потопає в пітьмі віків. Це стає особливо зрозумілим, кому зробити спробу простежити динаміку українсько-польських відносин за тисячу років. Можна висловити тільки жаль з приводу того, що не завжди цілком природні суперечки між сусідами вчасно гасилися. Що хтось третій здобував свою вигоду, цілком свідомо роз’ятрюючи рани двох сусідів, провокуючи їх на силові методи розв`язання наявних проблем.

Редактор журналу «Венж» проф. А. Фрішке під час виступу на згадуваному вище «круглому столі» пішов у своєму аналізі ще далі, ніж Ю. Киричук. «Коли кажемо про «польську сторону», — підкреслив він, — то вона, так само як українська, дуже різнопланова. Коли, наприклад, маємо справу з акціями, які є наслідком наказів головного командування або Волинського округу АК, то це справді польська сторона. Але маємо також справу з іншими діями, коли рішення робилися на локальному щаблі, приймали їх керівники якихось підрозділів. Рішення приймали законспіровані органи, і часто не відомо до кінця, хто приймав те або інше рішення».

Проте аналіз публічних документів, дій тих або тих керівних осіб здатний показати (всупереч їх власним намірам) ступінь відповідальності за те, що відбувалося на волинській землі. У відозві крайового проводу ОУН(Б) від 18 травня 1943 р.

Д. Клячківський звинувачував польське населення в тому, що після дезертирства української поліції до лісу поляки займають місце українців у німецькій поліції і допомагають окупантам винищувати українські села. Звернення закінчувалося словами: «Поляки! Опам’ятайтеся! Повертайтеся додому. Ті, котрі зараз служать і допомагають німцям, ще можуть повернутися, але завтра буде пізно. Хто буде і надалі служити та допомагати ґестапо, того не мине заслужена кара!»

Існувала сувора заборона волинського керівництва АК, адресована всім полякам: не вступати до польських загонів допоміжної поліції, що формувалися після дезертирства української поліції. Проте чимало поляків вступали в поліцію, щоб одержати зброю і помститися українцям. Безсумнівно й те, що німці використовували польських поліцаїв у своїх каральних акціях.

Обтяження колективною відповідальністю — цілком звичайна норма для тоталітарних держав і серед людей з тоталітарним мисленням. Ідеологію ОУН не можна однозначно назвати фашистською, але тільки через те, що фашизм має яскраво виражені національні риси і його не варто поширювати на всі інші тоталітарні ідеології, в тому числі на російський комунізм або німецький націонал-соціалізм. Достатньо того, що ідеологія ОУН була тоталітарною і впливала на її дії.

Цю частину доцільно завершити посиланням на коротку репліку визначного українського філософа М. Поповича щодо законопроекту про пільги ветеранам УПА, який перебуває на розгляді у Верховній Раді України. «Чому я вважаю, — писав він у газеті «День», — що вояки УПА можуть одержати всі права? Кожен народ згідно з принципами лібералізму має право підняти зброю проти деспотизму, якщо права його зневажено. Ці сотні тисяч хлопців і дівчат йшли в ліс, щоб вибороти самостійну Україну! І можуть відповідати тільки тоді, якщо робили військові злочини. А військових злочинів було достатньо, зрештою, як і з боку Червоної Армії».

До речі, в цій замітці М. Попович твердить, що в архівних фондах СБУ є неопублікований документ з рішенням проводу ОУН від 4 вересня 1943 р. про акцію винищення (етнічну чистку) поляків на Волині. Це не залишилося поза увагою громадськості, в тому числі польської. Мабуть, поряд з масштабними проектами українських і польських архівістів, які вже кілька років підряд успішно реалізують, потрібно передбачити підготовку збірника документів про волинську трагедію 1943 р. Зважаючи на те, що наближається 60 річниця цих подій, поява такого видання буде дуже важливою.

У центрі уваги цієї частини статті — операція «Вісла» — тема, яка з кінця 80-х рр. інтенсивно висвітлювалася в науковій літературі та публіцистиці. Проте нас цікавить не фактичний перебіг подій (тут не лишилося жодної «білої плями»), а оцінка операції «Вісла» під кутом зору українсько-польських відносин. Треба виявити, які зовнішні чинники впливали на те, що процес українсько-польських переселень, після встановлення кордону, набув змісту операції, якій свого часу було дано кодову назву «Вісла».

Корені цієї операції слід шукати в деяких трафаретах поведінки європейських політиків міжвоєнного періоду. В новостворені держави тоді потрапили території або з інонаціональним населенням (Чехословаччина, Польща, Румунія), або, навпаки, метрополії колишніх імперій були позбавлені частини своїх етнічних територій (Угорщина, Німеччина). Неважко здогадатися, що до перших належали країни, яким сприяла Антанта, а до других — переможені країни. Боротьба останніх з версальським післявоєнним устроєм відбувалася під гаслом возз’єднання етнічних територій, або як переселення співвітчизників на етнічну батьківщину. Домагання такого переселення саме і стало визначником поведінки політиків. Десятки тисяч німецьких колоністів, які майже півтора століття спокійно жили в околицях Арцизу (Південна Бессарабія), було негайно переселено до Німеччини після приєднання цього краю до СРСР у 1940 р.

Переселення для людей завжди небажана подія, навіть за максимального матеріального сприяння держави, що приймає, і держави виселення (як у випадку з німцями Арцизу). Найчастіше, однак, держави мало піклуються про тих, кого вони переселяють, а тим паче — без їхньої прямої згоди. Нерідко були випадки і примусових переселень — депортацій, що ставали одним з видів масових репресій.

Лінія Керзона з’явилася у 1918 р. Вона мала встановити польський східний кордон за етнографічною ознакою. Коли ця лінія стала державним кордоном, то зумовила дальші кроки урядів Польщі і СРСР в напрямі перетворення її на дійсну лінію етнографічного поділу. Поляки, які залишилися на схід від державного кордону, підлягали переселенню в Польщу. Українці Закерзоння підлягали переселенню в СРСР.

Домовленість про обмін населенням Москва вирішила оформити у вигляді угоди між Польщею і союзними радянськими республіками — Україною, Білорусією та Литвою. У вересні 1944 р. таку угоду було підписано з УРСР. Протягом року переселення справді були добровільними. До тих, хто не бажав переселятися, застосовували силові методи. З 3 вересня 1945 р. на Закерзоння були введені три піхотні дивізії, які формували з жителів східних кресів. Переселення здійснювали за їх прямої участі.

Львівська історико-просвітницька організація «Меморіал» утворила комісію з вивчення обставин українсько-польських переселень, яка в 2001 р. провела опитування вихідців з Надсяння. 72 відсотки опитаних заявили, що вони виселені примусово.

У депортації українських селян брали участь не тільки регулярні частини Війська Польського, а й воєнізовані підрозділи добровольців. Вони діяли у повному порозумінні з радянськими підрозділами внутрішніх військ, що контролювали виселення з Польщі і розміщення депортованих на території Західної України (зазвичай, у садибах виселених поляків). Боївки УПА чинили опір виселенню, але страждали від цього самі переселенці. Доходило до жахливих ексцесів.

У підручниках з історії України від цих жахів залишилися узагальнюючі цифри переселень. З території Західної України прибуло до Польщі 742543 поляків, 33105 євреїв і 12114 репатріантів інших національностей. З інших регіонів України прибуло в Польщу 35288 репатріантів. У свою чергу, з Польщі виїхало в Україну 482880 українців.

Українці Закерзоння робили спроби повідомити світову громадськість про своє становище. Зокрема, провід ОУН передав до американського посольства у Варшаві документ «Нове Лідіце» — про знищення польським військом с. Завадка Морохівська. Однак будь-якої реакції американські дипломати не виявили.

Розміщені в Закерзонні загони УПА і боївки ОУН розгортали під час переселення збройну боротьбу з польськими карателями і організували цілу низку «відплатних акцій». 3 жовтня 1945 р. вони напали на польські села Дилячів, Бартківку, Лончкі, Сільницю, а також на Павлокову, яку мали нещастя заселити польські селяни після того, як тут були замордовані всі українські жителі (у березні 1945 р.). 22 жовтня вони взяли штурмом містечко Бірчу, де було забито 150 поляків, здебільшого мирних жителів. Пізніше на Бірчу було здійснено ще два напади.

Проте навіть за умов міжнаціональної війни таких масштабів і тривалості між окремими загонами УПА і АК у 1945—1946 рр. було укладено умови про спільні дії. В даному разі антикомуністична спрямованість обох підпільних армій перемагала національні пересуди. Польська влада провадила операції проти УПА і АК із застосуванням літаків і танків.

Термін домовленості про обмін населенням між Польщею і УРСР закінчувався у липні 1946 р. Після цього польський уряд почав готуватися до депортації українців Закерзоння, що залишалися в своїх оселях, але не в Радянський Союз, а на нові польські землі, які залишалися пустельними після виселення німців.

Акція «Вісла» розпочалася о 4 годині ранку 28 квітня 1947 р. До неї було залучено 15 полків, дивізія корпусу внутрішньої безпеки, полк саперів та інші підрозділи, всього до 20 тис. солдатів. Чехословацький уряд, зі свого боку, виставив на кордоні оперативну групу «Теплице» — 13,6 тис. солдатів. Радянське командування перекинуло до кордону танкову дивізію і спеціальні протипартизанські загони, які заблокували можливість проникнення з Польщі підрозділів УПА. Отже, хоча чехословацькі і радянські сили відігравали пасивну роль, акція «Вісла» мала, без сумніву, міжнародний характер.

Акція тривала три місяці — до кінця липня 1947 р., хоча депортація здійснювалася й пізніше. Останню групу переселенців було перебазовано до Щецинського воєводства з повіту Новий Тарг (переважно змішані родини, які не одержали дозволу на перебування у прикордонній смузі).

Польська влада знищила антикомуністичне підпілля (УПА і АК) і позбулася українців у південно-східних воєводствах країни. Близько 150 тис. українців були розпорошені невеликими групами на всій території Північної і Західної Польщі. В місцях нового поселення українці одержали значно знищені господарства (польські переселенці оселилися тут ще в 1944—1946 рр.). Згодом вони дістали деяку матеріальну і фінансову допомогу від держави, але витратили цілі роки, щоб вирватися із злиднів, до яких потрапили внаслідок депортації. Південно-східна частина Польщі досі залишається менш заселеною, ніж інші регіони країни.

Операції «Вісла» було присвячено кілька спільних українсько-польських наукових конференцій. 6—8 листопада 2000 р. у Варшаві відбувся науковий семінар з цієї проблеми (з десяти семінарів, що почергово проходили у Польщі та Україні, на яких розглядали так звані «важкі питання» українсько-польських відносин). На цих семінарах вчені узгоджували між собою протоколи, а коли не могли дійти згоди з тих чи інших питань, готували окремий протокол розходжень. Варто навести кінцевий протокол, підготовлений науковим семінаром з цієї теми (його ще не опубліковано):

Українські і польські історики вважають, що з обох тем має бути ухвалено один спільний протокол. 

Незважаючи на складність порушеної в доповідях проблематики, стверджуємо, що сторони спромоглися повністю погодити свої позиції. Протокол складається з трьох частин:

3. Наслідки.

1. Незважаючи на закінчення війни, визначення кордону між СРСР і Польщею, припинення переселення українців до УРСР, українське підпілля продовжувало діяльність на території південно-східних воєводств Польщі. Вона полягала у здійсненні різних акцій проти Польської держави. Та діяльність знаходила підтримку серед тамтешніх українців.

2. У зв’язку з діяльністю українського підпілля на згаданих землях польські власті з метою збереження територіальної цілісності прийняли військово-політичні рішення ввести туди військові сили.

3. Головною метою акції «Вісла» була ліквідація українського підпілля і гарантування безпеки в південно-східних воєводствах Польщі. Для прийняття рішення про проведення акції «Вісла» не мала значення політична орієнтація тодішніх польських властей.

ІІ. Методи і перебіг акції:

2. Для проведення на південно-східних землях акції «Вісла» польські власті залучили понад 20 тис. солдатів Війська Польського, Корпусу внутрішньої безпеки, прикордонних військ, міліції і Служби безпеки. Складовою частиною протипартизанських дій було виселення з наступним розпорошеним поселенням, близько 150 тис. (за офіційними даними) польських громадян української національності і змішаних родин на північні і західні землі Польщі. Здійснення акції «Вісла» супроводжувалося актами насилля щодо українців.

1. Діяльність українського підпілля і протидія йому з боку польських властей, включно з акцією «Вісла», завдали величезних матеріальних збитків, що спричинило зруйнування земель Південно-Східної Польщі, внаслідок чого настало погіршення економіки держави.

2. У місцях нового поселення українці отримали господарства, значною мірою знищені. Польська держава надала переселенцям матеріально-фінансову допомогу.

3. Південно-східні землі Польщі мали бути заселені поляками. Поселенська акція не принесла бажаних результатів. Через виселення українців означені землі до сьогоднішнього дня найменш заселені в Польщі.

4. Переселення справило глибоке і тривале відчуття кривди та особистої трагедії у свідомості багатьох переселенців та їхніх нащадків.

Операцією «Вісла» завершуються «важкі питання» українсько-польської історії. Спільне перебування у складі радянської імперії впродовж наступних чотирьох десятиліть ознаменоване постійним зростанням економічних і культурних зв’язків між Україною і Польщею. Коли обидві держави вийшли з-під тіні радянського тоталітаризму, можливості для зміцнення зв’язків між ними різко зросли.

Одразу після опублікування результатів референдуму 1 грудня 1991 р. спеціальний посланник польського уряду у Києві Є. Козакевич офіційно повідомив Міністерство закордонних справ України про визнання незалежності нашої держави. Отже, Польща стала першою країною світу, яка визнала самостійну Україну і поздоровила український народ із здобуттям незалежності.

Незабаром, у травні 1992 р., президенти Л. Валенса і Л. Кравчук уклали Договір про добросусідство, дружні взаємини і співробітництво між Польщею і Україною. Його статті (всього — 21) торкалися сфер політичного співробітництва на міжнародному і регіональному рівнях, а також проблем міжнародної безпеки. Сторони заявили про взаємну відмову від територіальних претензій, про необхідність забезпечення національних прав українців у Польщі і поляків в Україні.

Українсько-польські відносини стали ще теплішими після обрання Президентом Польщі А. Квасневського. Польща і Україна стали стратегічними партнерами. Політична мета стратегічного партнерства полягає в тому, щоб запобігти появі нової лінії поділу Європи на українсько-польському кордоні. Партнерство між двома країнами виходить за межі двостороннього співробітництва і спрямоване на європейську інтеграцію.