В. Янукович: «Якщо ми не поважатимемо себе,свою державу, то і нас ніхто не поважатиме»

— Нам поки що не вдається досягти в бюджетах усіх рівнів — і державному, і місцевих — збалансованості доходної та витратної частини. Думаю, навіть нефахівцю зрозуміло, що якщо видатки не відповідатимуть доходам, якщо постійно жити в борг, як це, на жаль, відбувається останніми роками, то економіка не працюватиме нормально — ні на рівні країни, ні на рівні підприємства чи навіть просто сім’ї. Ось і виходить, що ми часто намагаємося латати дірки, а не працювати на перспективу. Брак коштів протягом багатьох років не просто призводить до консервації проблем, а й ускладнює їх розв’язання в майбутньому. Тому потребують перегляду самі принципи роботи над бюджетом. Усі сили треба кинути на зміцнення його доходної частини та визначити ті стратегічні напрями та пріоритети, які мають фінансуватися в обов’язковому порядку і в повному обсязі.

Нині державні програми, що приймаються, часто залишаються без належної бюджетної підтримки, не вироблено сам механізм їхнього фінансування. На рівні держави нині діє 189 програм, за якими необхідність у щорічному фінансуванні, приміром, лише по Донецькій області, становить 7 млрд. грн. Ми розуміємо, що таких грошей у бюджеті немає. Отже, можна сказати, що в масштабах держави програмно-цільовий метод пробуксовує.

Серед ключових проблем Державного бюджету на 2003 рік варто зазначити недостатню увагу до потреб соціальної сфери, хоча ми багато говоримо саме про соціальну спрямованість бюджету.

Не до кінця відпрацьовано механізм надання адресної допомоги громадянам пільгової категорії, яка має стати основним методом подолання диспропорцій у бюджетному забезпеченні.

Звичайно, в ті терміни, які залишилися до затвердження держбюджету, неможливо розв’язати всі наболілі питання. Водночас ми вже тепер маємо спрямувати всю енергію на те, щоб зобов’язання, які бере на себе держава з найважливіших, соціально значущих напрямів, мали реальну фінансову основу. Не можна людям на папері давати пільги, а в житті їх не забезпечувати. Я хотів би підкреслити, що вже сьогодні ми можемо зробити рішучий крок у цьому напрямі —практично підготовлено закон про адресне надання пільг та соціальних гарантій населенню. Його ухвалення має стати початком реального розв’язання проблеми, про яку йдеться.

Дуже важливо не пропустити момент, не витратити часу та ухвалити підготовлений пакет законів про зміцнення доходної бази бюджету. Лише це дасть можливість не зірвати виконання тих програм, які передбачено головним фінансовим документом на 2003 рік.

Ви праві — проблем багато. Можна сказати, що сьогодні відсутній механізм стимулювання зацікавленості поповнення бюджетів, особливо місцевих. Зробивши різкий перехід до формульного підходу в формуванні бюджетів, не зважили на особливості регіонів (екологічних, демографічних та ін.), розмір та міцність наявної бюджетної мережі. Неповною мірою враховуються умови в містах, які не мають достатньої перспективи нарощування доходної бази чи, як ми їх називаємо, «депресивних» територій, у тому числі шахтарських міст.

Водночас я переконаний, що не можна перекладати розв’язання всіх цих проблем лише на Верховну Раду, Кабмін, узагалі тільки на органи управління. Добре знаю, як багато залежить від усіх учасників бюджетного процесу — від головного лікаря лікарні, директора школи, всіх, хто так чи так використовує бюджетні кошти. Це й ефективне, цільове їх використання, і рішучий заслін спробам розкрадання, і суворий контроль за кожною народною копійкою.

На всіх рівнях не раз декларувалося стратегічне значення вугільної промисловості для держави, тому не будемо зайвий раз доводити очевидне. Однак не видно реального підтвердження цим заявам.

Коштів у розмірі 2,6 млрд. грн., що виділено в Держбюджеті-2003, недостатньо не лише для виконання заходів, запланованих державною програмою «Українське вугілля», а навіть для підтримки галузі на нинішньому рівні. Лише по Донецькій області щорічно фінансування програми потребує 3 млрд. грн.

Що стосується позитивних моментів нинішнього бюджетного процесу, він став прозорішим, ми відійшли від методів «ручного управління» державними фінансами, вагомішим став голос регіонів у формуванні основного фінансового документа держави.

Однак частка цієї участі регіонів, як і раніше, залишається недостатньою.

— І це закономірно. Суперечність між центром та регіонами за своєю суттю є діалектичною, іманентно притаманною структурі взагалі. Але головне, щоб вона не консервувалася, а була джерелом удосконалення. Ми маємо прагнути до створення економічно самодостатніх великих регіонів, сила яких разом і забезпечуватиме могутність держави. Але це довгострокова перспектива, на шляху до якої необхідні масштабні перетворення — адміністративна реформа, створення двопалатного парламенту та політичні реформи, які звідси витікають.

Нині треба чітко визначитися з умовами взаємодії центральних та регіональних органів влади, встановити чіткий розподіл повноважень та відповідальності. Причому ці правила мають бути стійкими, а не змінюватися раз на квартал.

Якщо проаналізувати як приклад ситуацію з Законом України «Про спеціальні економічні зони і спеціальний режим інвестиційної діяльності в Донецькій області», що нині складається, то неможливо не помітити, що спроби втрутитися в його дії, зокрема скасуванням пільг на ввезення сировини в СЕЗ, не тільки йдуть в обхід встановлених у державі правил зміни законів, а й перешкоджають виконанню регіональних проектів, реалізація яких, зрештою, дає вигоду державі. А хто нестиме за це відповідальність? Питання зависає в повітрі. І такі випадки непогоджених дій, на жаль, непоодинокі.

Використовуючи в області протягом п’яти років комплексний підхід до розв’язання питань, ми на власному досвіді переконалися у важливості об’єднання зусиль та розподілу відповідальності. На кожному рівні — підприємства, міста, області, та й в цілому країни — всі мають знати, за яку конкретну ділянку роботи відповідати. Коли на виїзному засіданні Кабінету Міністрів у Донецьку приймалася широкомасштабна Програма соціально-економічного розвитку Донецької області на 1998—2000 роки, було визначено не лише систему пріоритетів, а й чітку багаторівневу систему розподілу відповідальності. Частину питань узяв на себе уряд, частину — регіональна влада, було ретельно розписано плани, аж до кожного підприємства. І це принесло успіх. На Донеччині цей механізм продовжує ефективно працювати, і я вважаю, що досвід, який ми маємо, може бути використано під час оновлення принципів відносин на державній вертикалі.

У цьому плані особливої актуальності набуває питання адміністративної реформи. Вона призначена не лише оптимізувати саму систему управління, звільнивши її від гальмуючих ланцюгів, запровадити нові підрозділи з розв’язання якісно нових питань, що постають у процесі розвитку держави, а й забезпечити високий професіоналізм управлінських кадрів усіх рівнів.

— Необхідність перетворень у політичній системі України зумовлюється тим, що попри серйозні успіхи в державотворенні Україна ще досить молода держава, всі структури якої і далі розвиваються і повинні удосконалюватися. Цей процес має еволюційний характер. Тому плани переходу до парламентсько-президентської республіки відповідають логіці державної трансформації, що знаходить багато підтверджень у світовому досвіді.

Головне питання в тому, щоб діяти у цьому напрямі виважено, без перекосів, не припускатися зайвої політизації цього процесу та керуватися винятково розумінням доцільності та блага України, а не тих окремих політичних сил, котрі намагаються підміняти державні інтереси своїми.

Я не прихильник різких змін та революційних рішень, але з часом актуальності набуде і запровадження виборної посади керівника області. Саму цю принципову можливість я оцінюю позитивно, бо це дасть змогу людям самим визначати, кому вони довірять долю регіону. Менше буде випадкових людей, «тимчасовців» чи просто тих, хто приходить в область зі сторони, не знаючи її специфіки.

— Так, справді, згуртованість команди відіграє велику роль. Дуже важливо, коли регіональна та місцева влада, промислові та підприємницькі структури працюють в одному руслі, об’єднують свої зусилля для розв’язання завдань соціально-економічного розвитку регіону. Велику роль відіграє компетентність та відповідальність кожного із членів цієї команди.

Про перемогу блоку «За Єдину Україну!» на Донеччині говорилося та писалося чимало. Оцінки були найрізноманітніші. Але, по суті, ця перемога — яскравий прояв саме принципів командної роботи, коли на вибори йшли не окремі, хай і яскраві особистості, а одна команда, що об’єднала кандидатів у депутати всіх рівнів, яка брала на себе відповідальність за розв’язання проблем також на всіх рівнях — від селища і міста до держави. Особливо важливо, що до неї увійшли люди, котрі на практиці довели своє вміння працювати та творити. І вони пішли в політику не з метою задовольнити свої амбіції, а для того, щоб використати свій досвід для створення умов розвитку держави та регіону. Окрім того, всі кандидати ставили перед собою конкретні та зрозумілі для людей цілі. Ніхто не казав про абстрактне благо, не обіцяв нереальне, не піднімав на щит ідеологічні питання. Велику роль зіграло також таке нововведення, запропоноване кандидатами від блоку, як соціальний контракт. Нині депутатський корпус Донеччини працює над їхнім виконанням, і в області вже є перші результати.

Чув думки, що народні депутати Донеччини, особливо ті, хто стоїть біля керма провідних підприємств, займаються «проштовхуванням» суто регіональних інтересів. Я так не думаю. Хто, як не керівники великих підприємств, розуміють усю важливість державного підходу до розв’язання основоположних питань розвитку промисловості та всієї економічної системи? Кому, як не їм, хто має досвід практичної роботи, знання проблемних моментів законодавства, їх розв’язувати, розробляти закони, призначені забезпечувати умови для розвитку всієї держави? І якщо, приміром, Г. Скудар чи М. Янковський, очолюючи могутні сучасні підприємства, працювали над модернізацією та розширенням виробництва, укладали договори з зарубіжними державами, то хіба це не йде на користь не лише регіону, а й держави? До того ж ідеться не лише про авторитет України, українських виробників, а й про надходження до бюджету, внесок у підйом національної економіки. Нині саме ці люди, а також, ті, хто прийшов у законодавчий орган не на хвилі популізму, а завдяки заслуженому авторитету керівників-практиків, намагаються сприяти переходу роботи парламенту в ділове русло.

А для цього необхідно припинення з’ясування політичних стосунків, створення парламентської більшості та об’єднання зусиль Верховної Ради, Президента та уряду для роботи над економічними законопроектами. Сьогодні ми повинні об’єднати весь напрацьований досвід. А зроблено справді чимало і час уже позбутися комплексу неповноцінності. Нам треба навчитися більше вірити в себе, в свої сили. Насамкінець, якщо не поважатимемо себе, свою державу, то і нас ніхто не поважатиме.

Ми маємо довести свою любов до України не гусними словами на мітингах та трибунах, а справами, щоденною напруженою працею. Лише тоді можемо з упевненістю дивитися в майбутнє.