Коли я бачу, що хліб насущний лежить на нашій газеті, немов на рушнику, в хаті когось із наших читачів — мені зовсім не прикро.
Бо слово — теж продукт першої необхідності.
А чому, власне, — замітки на полях? Хіба бракує рубрик чи тематичних сторінок, щоб висловити свої думки про події і людей? Бо на полях записника, тобто у затінку, залишається дійова особа, котру іменують автором. І цей автор — далебі не пасивний спостерігач. У багатьох ситуаціях, великих і дрібних колізіях, він стає мало не детонатором розкручування сюжету. Але про це не прийнято говорити вголос. Зазвичай лише у вузькому колі розповідаємо про пригоди, які трапляються з нашим братом, і нерідко шкодуємо, що вони — «не для преси». А може, скромність тут недоречна? Втім, керуємося й такою аксіомою: перш ніж писати — треба жити...
Постійні читачі цілком щиро вважають себе нашими родичами, а тому цікавляться приватним життям, особистими думками. (А що таке, зрештою, приватне життя журналіста, який ніколи не буває вільним від спостережень? Професор Львівського національного університету Володимир Здоровега часто каже: журналіст — то не професія, а діагноз! Це — жарт, але ду-уже серйозний). Замітки на полях — це самоспостереження без крапок над «і», це ті блискітки вражень, які вигулькують «поза темою» і залишаються в записниках або в пам’яті «на потім». Зрештою, це ті миттєвості, які душа відбирає й фіксує несамохіть, — поза робочим часом, поза планом. А душі не можна не довіряти.
Зазвичай офіси власних кореспондентів у Львові знаходяться в їхніх же квартирах і статті «варяться» поряд з борщами. Тішуся, що мені дісталося помешкання в унікальному, як для журналістської праці, місці: доокруж великого двору — замкнуте кільце старих довоєнних чотириповерхових 16-квартирних будинків. Тут можна спостерігати і вивчати увесь спектр життя: всі один одного бачать, чують, знають чи принаймні вважають, що знають. Я з превеликим інтересом спостерігаю відгомін історичної драми: двір у центрі галицького міста — майже суціль російськомовний. Поряд — завод, на освоєння котрого, задля «перевиховання» місцевого населення, прислали представників російського пролетаріату. Їхні нащадки (у переважній більшості) так і не вивчили української мови. Українізацію двору спричиняють соціальні проблеми: старики продають квартири, перебираються в дешевші «спальні» райони міста. Не раз була свідком «історичних розборок»: «Мы вам принесли сюда культуру, видать, мало стреляли тогда!» — безапеляційно стверджує одна сторона. «Культуру москальську? Лапті й водку?» — не менш категорично заперечує інша...
Ідучи двором на вулицю, дізнаюся про новини, драми, конфлікти, кривди, народження і смерті.. Коли пенсіонери перепиняють фразою: «Хто, як не ви?» і просять втрутитися, — годі не вислухати. Їхні маленькі драми, може, й смішні (на тлі великих суспільно-політичних потрясінь), але саме вони і є чорноземом буття. Всіляким зелом у цьому чорноземі проростає те, що сіється чи сиплеться згори. Коли вселилася 1989 року в квартиру номер 13, один сусід, ветеран КДБ, попередив мешканців будинку: «Тут планируется офис Чорновола, будут приходить посетители и затаптывать ступеньки!». Минуло трохи часу, відбулися відомі історичні події, й він почав привітно кланятися. На мій превеликий подив, приніс почитати Бердяєва. Не раз ремонтував у моєму помешканні замки, світильники, завіси. «Заради спокійної старості» продав машину і ... втратив усе, вклавши кошти в якусь трастову компанію. Ми разом писали листи в різні інстанції. Передплачував і читав російською мовою «Голос України». Не раз навідувався, щоб поділитися (дуже обережно) враженнями від прочитаного...
У нашому дворі вивішують випрану білизну, вигулюють і виховують уголос дітей і собак, співають пісень під гітару або розпивають пляшку, спалюють на очах у всіх іномарку (рекетирські розборки) або ж з’ясовують взаємини: «Ну ходить він до мене, ходить. А ти чому не втримала? Цілуватися не вмієш?» Мені хотілось би щиро розказати про життя-буття своїх сусідів і попросити своїх колег зробити те саме. Зрештою, це ж герої наших публікацій, але їх ми бачимо «прихованою камерою» — в русі, в розвитку або ж падінні.
Замітки на полях присвячені й читачам, які залишаються з «Голосом» від дня його народження, отож мають особливе право голосу. Вони, мов родичі, телефонують, пишуть, приходять о будь-якій порі. Одного разу в неділю рано, о пів на сьому, розривається телефон. У слухавці ридання: «Приїжджайте, хата валиться!». Або ж — дзвінок у двері: давній читач, депутат Самбірської райради Любомир Йосипович Лаврів разом із листами-скаргами своїх виборців приніс кабачка у вигляді велетенської телефонної слухавки. Наполягав, аби сфотографувати вирощену власноруч городину як слухавку бюрократа: в одне вухо влітає — в інше вилітає. Коли він починає розмову словами: «Пані Оксано, що це буде далі?», я вже знаю: зараз дістанеться і нашому політикуму, і нашій газеті, і мені особисто, і ледачим пасивним селянам, які сподіваються на владу згори замість того, щоб самим поремонтувати місток через річку. Ми домовилися з Любомиром Йосиповичем: тільки-но перестане дощити, поїдемо разом у його рідні села на Самбірщину. Там на нас уже чекають.
Хотіла б доземно вклонитися Ользі Мочайловій з Полтави, яка прислала телеграму-талісман: «Читали вашу «Крихітку» тричі й плакали...». Телеграма не застала мене вдома, і мені прочитали її по телефону. Телеграфістка дивувалася: навіщо тепер приносити оригінал? Усе ясно, нічого не трапилося. А трапилася взаємна любов: до слова мовленого і слова почутого. І це — найважливіший привід для заміток на полях.
Подайте жмут сіна на горнятко молока, або Три монологи, записані в Стрийському парку
Монолог перший:
— Офірний я цап, офірний. Скажу нецензурно, як це у вас, людей, прийнято: якийсь «казьол» спалив три копиці сіна, котрі господарі приготували для нас на зиму. Поки що пасемося. Добре, що у закапелках парку —бур’яни по коліна, є де шукати поживу мені і козам. Ось вони: Марта, Роза, Степа, Сіма... У Марти молоко дуже смачне, — господиня продає його по дві гривні за літру. Це наш внесок у скромний бюджет двох пенсіонерів. До чого тут цап? Ну, таке питаєте: он та маленька кізочка — моє потомство. Та невідомо, що день грядущий нам готує. Може, кіз ще хтось купить, а мені доведеться пропадати ні за цапову душу!
Господиня заливається слізьми і збирає в парку каштани. Мені вони не смакують, а кози хрумають залюбки. Якщо хочете купити молока для дитини, приходьте на вулицю Франка. За Палацом одружень побачите невеликий чотириквартирний будинок. Господиня тримає нас у чистоті, щоб сусіди не нарікали. Тільки владі нічого не кажіть, бо живемо в місті без прописки. Собаки в жеках зареєстровані, а ми... Може, звернутися в товариство захисту тварин? Бо скажіть, чим мирний інтелігентний цап гірший від бійцівських собак, що бігають парком без намордників? А їхні господарі на зауваги ще й огризаються...
Монолог другий:
— Відколи тримаю кіз? Давненько. Моя донька була в дев’ятому класі, а тепер їй під сорок... У дитини катастрофічно почав падати зір і мені порадили напувати її козячим молоком. Я доньку не вилікувала, але призупинила падіння зору. У неї це, мабуть, від нервів. Чоловік дуже п’є, хоч пережив уже два інсульти. Де б я не заховала гроші — чи в шафі, чи під лінолеумом — знайде і проп’є. А кози такі ласкаві, добрі. Розочко, ходи сюди, я дам тобі яблучка. Я мала хворобу крові, коли працювала на «Поляроні», мене козяче молоко порятувало. А тепер що робити? Як не куплять їх, доведеться різати...
Монолог третій:
— Мамо, алгебра зачекає. Я з друзями йду збирати в парку каштани. Хіба тобі не жаль кіз, які голодують? А може, ми звернемося до якогось фонду гуманітарної допомоги? Цап Місько такий кумедний. Уявляєш, ми з дівчатками збираємо каштани, а він тихенько підходить ззаду і нищечком — буц! А потім відвертається і робить вигляд, що він тут ні при чому. Який хитрюга. Я взяла для кізочок трохи хліба, ти не проти? Ну, я побігла...
Від автора. Уже сутеніло, і я подалася до парку шукати доньку. Падав дощ, господиня кіз добродійка Слава (їй більш як 70) щулилася від холоду. Її «сімейство» довірливо потяглося до мене, а цап Місько почав тертися мордою об долоні. Побачивши, що в козячому гурті задурно роздають сухарики, прибігли двоє нічийних собак (добродійка Слава і їх підгодовує). Картина була вочевидь кумедна, бо перехожі вповільнювали ходу й казали: «Цирк на дроті!»...
Добродії фермери, прийміть сигнал SOS, поділіться сіном із «меншим братом». Зрештою, кожний з нас може опинитися в ролі «офірного цапа»...
P. S. Очевидці засвідчують, що цап Місько повідав чистісіньку правду про бур’яни в парку, про бійцівських собак без намордників і спалене сіно.
Громада — великий чоловік, або Між нами, сусідами
Кілька місяців тому ми з сусідами нашого четвертого (останнього) поверху втратили спокій. Бо є чутки, що наш колишній жек, що називається тепер ДП «Технобуд», має намір добудувати п’ятий поверх. А потім, нібито, продати квартири і заробити!
Але ж будинок старий, з дерев’яними перекриттями. Що буде з нашими помешканнями від такої надбудови? І чому ніхто не питає нас, мешканців приватизованих квартир? Начальник «Технобуду» пані Наталя відповідає обтічно: «це ще не скоро», мовляв, але сусіди підозрюють, що десь потай готується технічна документація і.... потім буде пізно. Громадська рада вирішила, що лобіюванням інтересів мешканців будинку має зайнятися кореспондент, адже тут — офіс Львівського корпункту «Голосу України»! А що, коли стеля завалиться? Щиро кажучи, доручення сусідів не викликало найменшого ентузіазму, бо ніщо так не вбиває нервову силу, як взаємини із житлово-комунальними службами. Рішучості і навіть упевненості в світлому майбутньому старого пошарпаного будинку додали мені читачі зі Львова.
Чотири роки тривають «бої місцевого значення» між мешканцями будинку номер 4 по вулиці Китайській і претендентами на освоєння пустиря навпроти — кооперативом «Авто». Сорок підписів мешканців було в листі, що надійшов на адресу редакції: «Кооператив «Авто» скаженими зусиллями пробиває будівництво гаражів між підстанцією і дитячим садочком, від якого відібрали чотири метри території із рядом зелених дерев, де бавилися діти...».
Штаб «опору» нині очолює пенсіонерка Анна Кріпченко. У її помешканні збираються сусіди, обговорюють план дій, зачитують і обговорюють листи від різних інстанцій і готують відповіді на них. І хоч більшість тут —пенсіонери, їхня сусідська солідарність виявилася сильнішою від міліцейських та судових інституцій...
Чого прагне кооператив «Авто»? Звісно, збудувати гаражі неподалік від осель власників машин. Чого добиваються мешканці? Хочуть зберегти клаптик живої, хоч і дуже занедбаної території, де можна було б зробити зусиллями громади зелену зону відпочинку. Здавалось би, типовий робочий момент процесів войовничої урбанізації, в яких мешканці зазвичай програють (і не лише у Львові). Сили нерівні. Але мешканці будинку по вулиці Китайській задекларували твердий намір вибудувати «велику китайську стіну» навперейми намірам власників автомобілів.
Утім, і члени кооперативу — люди поважні, певна річ, без належних дозволів і документів будівництво не розпочинали б. Однак «дозволи» від численних інституцій наводять на роздуми. Андрій Кушка, пенсіонер, технік-будівельник за фахом, показав мені ряд розбіжностей в документах і проекті. Зокрема, в одному з них йдеться про 16 гаражів, в іншому — 17, а в проекті — про п’ять гаражів і складське приміщення. Одне слово, зробила висновок громада, хтось напускає туману, але й ми не ликом шиті, треба чинити супротив. Так і робили. Коли на майданчику з’явився екскаватор і почав рити котлован — жінки вийшли навперейми. Будівельникам довелося відступати. А потім мешканці зібрали гроші, найняли інший екскаватор і... засипали котлован.
17 квітня 2001 року Личаківський райсуд розглянув справу за позовом автогаражного кооперативу «Авто» до громадянина Кушки Андрія Івановича. Суд констатував, що відповідач «організовував мешканців заважати будівництву», і зобов’язав його усунути перешкоди в користуванні земельною ділянкою. З поваги до суду Андрій Кушка нині «не світиться», ініціативу взяли до рук жінки. І той же Личаківський райсуд узяв до провадження заяву мешканців з приводу незаконного будівництва. Цього разу відповідачем є кооператив «Авто».
Нинішній осінній наступ громадської опозиції —особливо потужний, доводиться робити все заново, бо влада помінялася і ті чиновники, що давали дозволи на будівництво, вже звільнилися. Отож до посадовців Львова і Києва, а також у ЗМІ були надіслані нові листи: «Надіємось, що люди, які зворушили всю Україну акцією за свободу слова, не залишать нас у біді». А як почувають себе «потерпілі» — власники автомобілів? Про їхні аргументи хотіла дізнатися від голови кооперативу «Авто» Василя Синюшка, та він від зустрічі відмовився. «Не хочу мати справу з брехунами!» — сердито сказав по телефону.
Поки Феміда з’ясовує, котра із сторін — пішоходи чи автовласники — справді є кращою частиною людства, сусіди міцно тримаються за руки. І перед їхньою згуртованістю не можна не схилити голову. Якби мешканці нашого будинку виявили таку ж солідарність, давно вдалося б спільними зусиллями поремонтувати дах, що роками протікає, добитися заміни водостічної труби тощо. Але для цього потрібні отакі «перпетуум мобіле», як Андрій Кушка. Його настирливість уже дала добрі результати. До прикладу: переконав сусідів і добився, щоб у будинку встановили лічильник з обліку тепла.
— Тепер ми платимо третину від тої суми, що налічували нам раніше, а я відповідаю за лічильник. На жаль, ще не вдається вмовити сусідів, що варто встановити колективний лічильник на воду. Дехто каже: «А чого я маю платити, якщо сусід литиме води більше?». Та все одно ця сума буде меншою, аніж нині!
Отже, процес вдосконалення колективної сусідської свідомості на вулиці Китайській триває, і я маю намір пропагувати передовий досвід серед мешканців нашого будинку по вулиці Стрийській.
«І помолюся за депутатів...»
Параска Тимофіївна Тарновецька, наша вірна читачка із села Белелуя на Івано-Франківщині, відчинила ворота і сплеснула в долоні:
— Йой, які гості дорогі! Чого ви не написали, що приїдете, я нарихтувала б всього! Вона приміряла хутряне пальто, котре виграла як приз від «Голосу України», і спробувала розпрямити плечі. Це їй вдалося через силу лиш на мить, бо хребет має травмований — диски повипадали. Тому її постава схожа на знак запитання. Жінка похиленого, а не похилого віку, адже їй лише 61 рік. А операція на хребті тяжка, і хтозна-як обернеться. До того ж як залишити самих корову, теля, пацю, курей і понад гектар поля? Усе це господиня порає сама. У травні помер її чоловік, і Параска Тимофіївна написала до редакції: «У мене залишилася лише газета...».
— Я пішла сапати соняхи, я чоловік упав. Прибігаю додому — він лежить. Він на двадцять років старший за мене. Набідувався! Десять років відсидів, бо колись свідків Єгови забирали. Такий був добрий! Я йому руки-ноги цілувала, бо був того вартий. Нічого йому не шкодувала, цукерки купувала. Ось три м’ятні цукерочки залишилися, візьміть їх, прошу. Він і за вас молився. Я познайомилася з ним на цвинтарі. Ходила на могилу до свого чоловіка, з яким прожила 30 років, а — він до своєї дружини. Підійшов якось до мене: «Чого ти, дитино, так плачеш. Я знаю, ти не така вже щаслива була за своїм». А я йому: «Так, вуйку, а самій ще гірше...» — «То виходь за мене, я давно вже до тебе придивляюся. Чого я не зроблю — ти зробиш, чого ти не зробиш — я зроблю». Дванадцять років я жила, як у раю. І вже нема, і вже не буде...
Параска Тимофіївна вмивалася слізьми і накривала на стіл: застелила його... газетами «Голос України», покраяла духмяний і пишний домашній хліб, насипала борщу.
— Їжте борщ з кропивою, абисте силу мали. Люди зараз мають такі нерви, такі страшні тиски.
Борщ направду був смачний і ми з водієм залюбки частувалися. А господиня не вгавала. Загортала в той же «Голос України» домашній хліб (абисте в дорозі не голодували), гарбузове насіння, часник, приправляючи почастунок соковитою покутською говіркою:
— Мені внучка Ліля все каже: «Бабо, ви так любите поговорити і не маєте з ким. Бабо, не робіть так тяжко, бо я боюся, щоб ви не вмерли». Я набідувалася. З тринадцяти років працювала разом з татом. Не раз думала: я вже не хочу жити, але що зробиш, коли Бог дав життя? Мус робити, бо хто буде? Гриземося за Лілю. Їй 21 рік, коса руса нижче пояса, а вона заміж не хоче, всіх гонить: той п’є, той товстий, той лисий. Йой, як ми гриземося. А ви... чого з Жежерою не сходитеся?
І на цьому слові квасолина застрягла у мене в горлі. Цікаво, звідки ця гіпотеза щодо «сходження» з колегою Віталієм Жежерою? І чому саме на нього Параска Тимофіївна поклала око, а не обрала, наприклад, Івана Ілляша — теж хлопець, хоч куди козак!
А господиня продовжує гаряче переконувати мене:
— Ви підходите один одному, разом працюєте. Чоловік має бути культурний, щоб було з ким на люди вийти. І щоб гроші заробляв...
(Усе правильно, Параско Тимофіївно, у нас є з ким на люди вийти, тільки як ви це вгадали, ні разу того Жежеру не бачивши?!)
А вона продовжує:
— Скажіть, а чого депутати так сваряться? Чого в злагоді не жити? Хай би господь Бог допоміг їм і дав розуму. Я буду молитися за них, і за вас, і за вашу газету...
Параска Тимофіївна переодяглася і ми подалися в центр села, яке вона вважає найкращим місцем на землі. Обабіч газової труби відбувався схід. Люди разом із сільським головою вирішували якісь проблеми газифікації. Принагідно Параска Тимофіївна не без гордощів повідомила, що кореспондентка прибула до неї особисто, і скористалася нагодою для агітації:
— Пронумеровуйте газету (вона мала на увазі передплату. — Авт.) і ви виграєте...
Наостанок Параска Тимофіївна подарувала мені книжку «Белелує, моя колиско», яку написав односелець Петро Марусик, повідала, що в цьому селі народилася відома українська письменниця Наталя Кобринська, і взяла з мене слово, що неодмінно приїду взимку, на Маланки.
Приїду, Параско Тимофіївно...
Львів.
