Кризова епоха потребує від людей усвідомлення нашої малості, тлінності, смиренного розуміння того, що тільки найкращі з нас устигають збагнути хоч щось, сказати б, мають сміливість глянути на Сонце і не одійти передчасно... Запалити смолоскипи, висвітлюючи дорогу людству.
Малий Шевченко зачаївся в кутку, здебелів, коли дід, батьків батько, в убогій хатині розгорнув чудесні шата Історії. Історії цієї землі і цього народу.
У знаменитого Родена є бронзова скульптура «Людина минулих часів». За нових часів, точніш, за кризи глобалізації, я дедалі частіше думаю про неї, з гіркотою запитуючи: «А чи взагалі бувають інші?»
Коли йдеться про історію, то був час, коли здавалося, що все втрачено. Ба, ні! З’ясувалося, збереглися літописи, і найповніший і найкращий з них —Рігельмана. Хитрий і нишклий Гоголь скаже просвіщенному світові: «Но лучшие песни слышали одни только украинские степи!» Напише «Тараса Бульбу». Шевченко — «Гайдамаків». Бодянський опісля свого європейського вишколу, скориставшися з Московського університету, видрукує 23 книги... Отак і сталося, ніщо не згубилося, все збереглося. То хто хоче буть просвіщенним, тільки читайте та знайте! І тоді раптом одкриється і вам: історія — це те, що вчить бачити і розуміти нинішній, поточний день (а не ізнов проголошувати з-поміж себе гетьманів, генералів від Війська Запорозького, чи кого там іще)!
Це особливо важливо, коли завважити, що в Старому Світі відновлюється держава — Україна самостійна. Ось її перші, кожному помітні, здобутки — повії і слуги по цілому світі. Хто винен? Самостійність? Далебі, ні. Винні правлячі. Всі оті «люди минулих часів». У цьому разі я кажу не про комуністів, хоча і вони тут, а про всіх отих, хто школений тим, що було, і хто не вміє жити без ворогів, неодмінно подавай їм ворога. При комуністичній більшості у Верховній Раді забороняють компартію. Як? Чи можливе таке? Виходить, можливе. Бо з давньої партії вже вилущено нову, під того, хто очолював комуністичну більшість. І що ж, кого заборонили? Доярок і робітників. Бо всі інші як були, так і залишилися. Втратили дім ЦК, здобули банки і фракції «під куполом». Дні під сонцем стали іншими: якщо раніше не личило буть багатим, то віднедавна...
Єсть іще набуток — «багатопартійність».
Пригадується, зауваження редактора журналу «Вітчизна» Любомира Дмитерка: «При диктатурі нашої партії...» тоді боляче різонуло по серцю, адже іншої не було. А сьогодні? Раптом звучить «Повстань, Україно!» Запитую, чи зважився б кинути такий заклик Петро Симоненко, поклавши всю відповідальність на свою партію? Або Олександр Мороз? Певен, що ні. А ось злигалися утрьох і пішли на Європейську площу будити народ, наче не розуміючи того, що він не такий вже й безмозглий, щоб не бачити всього і не розуміти «хто є хто».
Не панські турботи непокоять і людей, і саму державу Україну. Справжніх загроз куди не кинь — і розстріляні скульптури давніх Богів на Шовковому шляху, і розтерзані Афганістан та Югославія. І два найдревніші народи у смертельному двобої — палестинці та євреї. І нечувано поруйнований Манхеттен 11 вересня. І ось найновіше — театральний центр у Москві.
Світова криза.
Озираючись, згадую дні, коли ранок починався «Кантатою про Сталіна», а вже потім гримів гімн Александрова. Пригадую вражаючу «Вставай, страна огромная!» Покраса. Здається, кращого твору годі у Бога просити. А замислишся, виходить, що ні. Бо таки найкраще, що судилося мені почути на цій нашій Землі-матінці, — «Гімн Сонцю»... (не знаю автора) у виконанні Іми Сумак. Чому він не звучить? Чому звучать «тринди-ринди», постріли та вибухи, лукаві проповіді лжепророків? «Гімн Сонцю» Іми Сумак звучав би напомином усьому людству бути людьми! Бути людяними. Замислитися над тим, що, з’ясовується, Земля така маленька. І така ранима! Що всі ми лиш подорожні «звідкись — кудись». Що всі ми, незалежно від рас та національностей, — браття. І всім нам потрібно те саме — потрібна усього лиш ласка Сонця.
