Актуальні роздуми над статтями з новітніх історичних словників та малої енциклопедії «Українське козацтво» (К. «Генеза». 3. «Прем’єр», 2002 р.)
«Це був чоловік великого духу, що шукав небезпеки, легковажив життям, у бою був перший, при відступі — останній, жвавий і діяльний»
До цих слів польський автор записок про хотинську війну «Діаріуш Хотинського походу» та «Коментарі про Хотинську війну» (1646 р.) Якуб Собєський додавав: «Цей Петро Конашевич-Сагайдачний настільки підіймався над своїм простим походженням і способом життя своїм гострим розумом, видатною дозрілістю думок, надзвичайною дотепністю в словах і в учинках, що з повною справедливістю мусить бути зачислений для потомства до найвидатніших людей Польщі».
Значення гетьмана П. Сагайдачного в українській історії, особливо у культурно-національному русі, високо ставлять більшість вітчизняних істориків. Автор «Історії Русів» (видана 1846 р.) відзначає діяльність гетьмана і як військового лідера, і як культурно-освітнього, наголошуючи, що він з уніатства «повертав церкви і в тому числі і соборну Київську Софію, будував заново їх, і зокрема спорудив Братський Київський монастир на Подолі.., надав тому монастиреві заможні села і поновив у ньому з допомогою Митрополита Київського Петра Могили стародавню Київську Академію, засновану з часів останнього хрещення Русі, але від нашестя на Русь татар приховану по різних монастирях і печерах». Володимир Антонович (1834—1908 рр.) писав про П. Сагайдачного, що своїм політичним талантом він «був чоловік видатний для свого часу і вельми корисний для народного діла. Повернувши Україні її споконвічний громадський виборний лад в церковному та світському житті, що виходив з інстинктів українського народу, Сагайдачний додав народові сили до дальшої боротьби, а разом із тим і змоги вести ту боротьбу». Олександра Єфименко (1848—1918 рр.) бачила в П. Сагайдачному розумного дипломата і захоплювалася його відданістю Україні. Наталія Полонська-Василенко (1884—1973 рр.) писала: «Шість років тримав Сагайдачний владу у своїх руках — і за ці роки перегорнув сторінку історії, уможлививши наступні події — постання держави Хмельницького». І. Каманін (1850—1921 рр.) вважав, що П. Сагайдачний «поклав міцні підвалини для дальшого існування козаччини».
Одне слово, слідом за Дмитром Дорошенком (1882—1951 рр.) скажемо, що гетьман Петро Сагайдачний — найвидатніша постать, яку висунула українська козаччина перед Богданом Хмельницьким, і один з найвидатніших українських діячів за всі часи.
Василь Симоненко: «Україно, ти моя молитва, ти моя розпука вікова... Громотить над світом люта битва за твоє життя, твої права»
Вище ми процитували цілу низку вітчизняних істориків, які досліджували життєпис Петра Сагайдачного. Сьогодні їхня оцінка не буде повною без розгляду боротьби гетьмана за українську державу на тлі тодішніх європейських подій. Адже не меншими патріотами свого народу були попередники Сагайдачного, зокрема Д. Вишневецький, Б. Ружинський, К. Косинський, С. Наливайко та інші козацькі лідери, але вони через об’єктивні й суб’єктивні причини не змогли підняти розмах своєї діяльності до міжнародних видноколів.
Отже, перше, про що не треба забувати: козацтво розвивалося й міцніло в найбільшій у ті часи європейській державі — Речі Посполитій (Польщі), що досягла своєї найвищої могутності у XVІ — на початку XVІІ століття. Ця держава мала найпотужнішу на континенті армію, тісно співпрацювала з більшістю європейських країн, особливо з Італією (Венецією). У тодішньому Кракові був один з найпишніших в Європі ренесансних монарших дворів, де жили й працювали діячі «золотої доби» людства — Відродження. Українська еліта (і військова, й церковна, і світська) брала активну участь у польському, насамперед освітньо-культурному, житті (у Краківському університеті ще в XV ст. викладали українські професори Павло Русин, Лукаш з Нового Міста, Юрій Дрогобич), а також відігравала часто провідну роль в польських збройних силах. 1483 року побачила світ перша друкована українська книжка — «Прогностична оцінка поточного 1483 року» згаданого вище Юрія Дрогобича-Котермака, що була удостоєна честі бути подарованою Папі Сіксту ІV. Не будемо вже казати про торгівлю, економічне життя, особливе пожвавлення яких значною мірою базувалося на використанні української сільськогосподарської та промислової продукції, а також сировини. У свою чергу через Польщу Україна інтегрувалася в Європу й узагалі у світ (Московія тоді тільки формувалася як майбутня Російська імперія, не сміючи чинити опір польсько-козацькій кінноті).
За часів гетьмана П. Сагайдачного найбільшою загрозою Польській державі була Османська імперія. І не лише Польщі, а всьому європейському світу.
Сьогодні ми свідки складних колізій, що народжуються сусідством християнської та ісламської цивілізацій. Султан Сулейман Пишний (його дружиною була Роксолана — Настя Лісовська з Рогатина (тепер Івано-Франківська область) мав всі підстави іменувати себе падишахом (імператором) ісламу (за його правління — 1520—1566 рр. — Османська імперія досягла трансконтинентальних розмірів, охоплюючи Причорномор’я й Середземномор’я).
Турецький наступ на Європу зупинили на початку XVІ століття — османська армія була розбита під Хотином. У цій битві, як уже мовилося, вирішальну роль відіграли запорозькі козаки на чолі з гетьманом П. Сагайдачним. Але до сьогодні в європейських підручниках історії йдеться лише про польську армію — переможницю турків (наприклад, Норман Дейвіс «Європа. Історія»), бо Україна не була незалежною державою й, відповідно, полки П. Сагайдачного виступали під польськими державними знаменами.
Історик Роман Млиновецький: «Ми повинні мати українську схему історії сходу Європи, як росіяни мають свою — московську, французи свою — французьку»
Гетьман Петро Сагайдачний — перший з козацьких вождів підніс на висоту державотворення українську національну ідею. До того ж він був переконаний, що реалізувати її можливо, насамперед спираючись на власні потужні збройні сили. Цим пояснюється його постійна участь у війнах сусідів — Польщі, Московії, Туреччини...
Зміцненню позицій Запорозького козацтва, поширенню відомостей про нього в Європі (як свідчить дослідник Д. Наливайко: за європейськими газетами XV—XVІІ століть можна скласти детальний літопис чи щоденник життя й боротьби українських козаків) сприяло також геополітичне положення України — на перехресті світових подій.
Ще римський імператор Нерон (37—68 рр.) розглядав причорноморські й приазовські степи як стартову територію для наступу на Індію та Китай (тут були зосереджені когорти легіонів, повним ходом йшло накопичення зерна тощо).
У червні 1594 року посол імператора Священної Римської імперії Рудольфа 11-го Еріх Лясота прибув на Запорозьку Січ з метою схилити козаків до укладання угоди про спільну боротьбу проти Османської імперії.
Зрозуміло, що Україна не залишилася без уваги й учасників європейської Тридцятилітньої війни, в результаті якої утвердили свою національну незалежність або вибороли її більшість держав континенту: Франція, Нідерланди, Данія... Б. Хмельницький долучив до цього числа й Україну (про це детальніше — в наступних розділах, присвячених національно-визвольній війні українського народу в середині XVІ ст.).
Отже, ясно бачимо, що козацька Україна активно діяла на міжнародній арені, вступаючи у зносини і з близькими сусідами (Польщею, Московією, Туреччиною), і з європейськими країнами (Францією, Німеччиною, Швецією, Австрією та ін.).
З якими країнами були найчастіші контакти? Зрозуміло, що з сусідніми. Оскільки історики, особливо радянські, відступаючи від принципів об’єктивності й правдивості, трактують, наприклад, ті-таки зносини з Москвою як визначальні для українських гетьманів, прокоментуємо їх.
Грунтом для контактів з Московією була насамперед православна віра. Цікаво, що найбільшою святинею Московії й сучасної Росії вважається Володимирська Божа Матір, викрадена Андрієм Боголюбським (сином засновника Москви Юрія Довгорукого) з Вишгорода. У свою чергу ікона Ченстоховська Богоматір — теж вивезена з України — є найбільшою святинею Польщі.
Шукаючи союзників для протистояння католицькій експансії на схід, яку ініціювала Польща, козацькі лідери зверталися і до Московії. Наприклад, той-таки гетьман П. Сагайдачний скористався приводом (листи полонених московитів з проханням до царя сприяти їхньому поверненню на батьківщину) послати посольство до Москви з єдиною метою — провести переговори з царгородським патріархом, який у той час там перебував. Гетьман використовував усі можливості, щоб відновити в Києві православну ієрархію. Що ж до згоди стати на службу до царя, на чому наголошують деякі історики, то не треба забувати, що XVІ століття — це доба найманих військ. Запорожці були на службі у Франції. Воюючи під командуванням принца Конде, штурмом узяли фортецю Дюнкерк, яку утримував іспанський гарнізон. Також запорожці брали участь у військових операціях поблизу Сарагоси. На службі у Б. Хмельницького перебували татарська кіннота і німецька гвардія. Натомість українські козаки служили в австрійських цісарів. І так далі.
До того ж Володимиро-Суздальське князівство (в майбутньому Московське) — це наслідок колонізації києворусичами північних угро-фінських земель, куди поселенці переносили давньоукраїнські традиції і в державотворенні, і в побуті. Щоправда, з часом верх взяли місцеві звичаї й стали визначальними в житті московитів.
З утворенням північноруських князівств сюди запрошувались українські князі. Той-таки волинський князь Боброк, дружини якого зіграли вирішальну роль у битві на Куликовому полі 1380 року, внаслідок котрої Москва нарешті звільнилася від залежності від монголо-татар. На береги Москви-ріки переселився й київський боярин Кучка, з іменем якого дослідники пов’язують заснування Москви як міста. Давні назви тутешніх передмість — Кучково. Волинське, Полянське... Мав військові контакти з московськими царями князь Д. Вишневецький — фундатор Запорозької Січі. 1576 року Іван Грозний прислав «ко князю Богдану Ружинскому да и к казакам днепровским свое посольство». Гетьман П. Сагайдачний, йдучи на допомогу королевичу Владиславу 1618 року, розселяв козацькі родини в московських містах. Після Переяславської угоди до Московії масово потрапляли політичні засланці: родини гетьманів та козацької старшини, а пізніше й самі гетьмани та полковники.
Унаслідок переваги монголо-татарських впливів сталося так, що Московія формувалась як деспотична держава. Але й вона потребувала освічених людей, незважаючи, що тут побутувало прислів’я «Кто латыни научился, тот с правого пути совратился». Хорватський просвітитель Юрій Крижанич, захопившись ідеєю поширення освіти в Московії, прибув сюди з місіонерською місією, але... був посаджений до в’язниці, де пробув 20 років. Першодрукар Іван Федоров (Федорович) вимушений був утікати від переслідування московської влади в Україну, де продовжив свою справу в Острозькій академії. І лише Петро І зрозумів, що неосвічена й відстала держава не має майбутнього. Він дорікав московському патріарху: «Священники ставятся грамоты не умея, для учености необходимо хотя бы 10 человек послать в Киев в школы». Не випадково російський академік О. Пипін (1833—1904 рр.) зауважував: «В Московском государстве не было никакого централизованного просвещения, здесь бытовали церковный фанатизм, вражда к науке, упрямый застой, нравственное одичание и ожесточение, ярким подтверждением которого является «феномен» опричнины» (жорстока державна репресивна система Івана Грозного стосовно власного народу, діяльність якої супроводжувалась насильством, катуванням, конфіскацією майна тощо. Досвід опричнини перейняв Й. Сталін).
***
У кожного народу — своя історія. І якщо дослідники її працюють в координатах, визначених ІСТИНОЮ, ГУМАНІЗМОМ, МОРАЛЛЛЮ, літопис вітчизняних подій сприяє розбудові цивілізованого майбутнього людства.
Доречно тут згадати сучасника гетьмана Б. Хмельницького англійського поета XVІІ століття Джона Донна, перефразувавши його рядки: «Немає країни, що є сама по собі. Кожна — частина землі. І якщо час змиє хоч би скалку якогось материка, поменшає всіх нас...».
