Збанкрутілий підшипник

Заступник голови облдержадміністрації Володимир Ваховський один з тих, хто свого часу підставляв плече з метою перепрофілювання виробництва на підшипниковому.

— Наш підшипниковий, — каже Володимир Костянтинович, — колись постачав вироби Мінському тракторному. Керівники підприємств знали один одного. В нас були вільні виробничі площі — пустував величезний цех спецпідшипників. Ось ми й вирішили налагодити співпрацю з білорусами: комплектувати у себе трактори.

Угоду про таку співпрацю підписали на рівні урядів двох держав. А далі після багатьох узгоджень-погоджень почалася конкретна робота. Був непоганий заспів: на нашому підшипниковому зібрали шість тракторів МТЗ-80. Саме такої техніки найбільше потребують у селі. Перші трактори повністю комплектували з агрегатів і запчастин, виготовлених у Мінську. Проте на підшипниковому мали дещо інші наміри.

— Наступний етап нашої програми, — каже Володимир Ваховський, — передбачав залучення до роботи цілої низки вітчизняних підприємств. З деякими вже були попередні домовленості про подальшу співпрацю. З Білої Церкви мали брати шини, Кременчука — диски, Вінниці — гідравлічну систему.

За два роки після початку складання тракторів, за підрахунками спеціалістів, їх на 30 відсотків комплектували б з вітчизняних агрегатів. Однак програма не пішла. Тодішнє керівництво області, гаряче підтримавши нову справу, досить скоро висловилося про неї негативно. Головним аргументом згортання виробництва тракторів стала ціна на продукцію. Кажуть, на той момент вона була вищою порівняно з тією, за якою продавали такі само машини деякі підприємці.

— Недавно читаю у газеті, — розповідає В. Ваховський, — київський завод «Ленінська кузня» почав складати на своїх виробничих площах трактор «Білорусь»: сім тисяч таких машин планують відправити селянам протягом року кияни. Я ще раз упевнився: не треба було відмовлятися від співпраці з білорусами. Принаймні підшипниковий від того нічого не втратив би, і ситуація нині не була б така критична.

Власниками Вінницького підшипникового є група вітчизняних компаній. Саме їм належить контрольний пакет акцій підприємства: частину з них придбано на вторинному ринку, а блокувальний пакет — у держави. Нові господарі найперше сприяли розв’язанню питання погашення заборгованості у зарплаті — більше чотирьох мільйонів гривень треба було повернути трудівникам підприємства. Свого слова вони дотримали. Здавалося б, можна працювати далі: після отримання заборгованої плати атмосфера в колективі сприяла підвищенню продуктивності виробництва. Проте вінницький підшипник не витримав конкуренції на зарубіжних ринках, головним з яких є російський: у сусідній державі вінничани реалізували 90 відсотків підшипників.

Як пояснили на підприємстві, останнім часом росіяни істотно модернізували виробництво власних підшипників. Наша продукція почала поступатися ціною. Повторюю, саме за ціною ми не можемо конкурувати з росіянами. Про якість не йдеться. З цим показником, як пояснюють на підприємстві, нібито усе гаразд.

За шість місяців нинішнього року, відколи знизився попит на вінницькі підшипники, прямі збитки становили десять мільйонів гривень. Це й спонукало членів спостережної ради прийняти непросте рішення — зупинити виробництво. З першого липня нинішнього року завод зупинив конвеєр. Водночас у Господарському суді відкрито справу про банкрутство.

Із зупинкою заводу без роботи залишилося більше 2,5 тисячі осіб, саме стільки працюючих на підшипниковому. Над головами багатьох з них дамокловим мечем нависла загроза скорочення. Про те, що її не уникнути, відверто йшлося на зборах колективу за участю власників.

Стосовно зарплати було дано таке роз’яснення: згідно з вимогами Кодексу законів про працю трудівникам нараховують дві третини посадового окладу. Але тільки нараховують, бо коштів на виплату заробленого в підприємства немає. Через те борги у зарплаті зростають. Загальна заборгованість досягла вже 17 мільйонів гривень. Ініціативна група, створена на підприємстві, вимагає, щоб власники виплатили зароблене.

Колишній директор підшипникового Валерій Постенюк нині працює у Харкові. Він — заступник директора такого самого підприємства. На відміну від вінницького, воно міцно стоїть на ногах. У тому, що харків’яни зобов’язалися розмістити частину своїх замовлень у Вінниці, схоже, найбільша заслуга саме Постенюка. За попередньою домовленістю, йдеться про виробництво 460 тисяч підшипників на місяць. Тобто конвеєр відновить роботу менш ніж наполовину. У цехи повернеться лише частина робітників, приблизно 500 осіб.

Спершу, щоправда, обговорювали інший варіант: продаж технологічного обладнання. Однак харків’яни назвали дуже низьку ціну. Власники відмовилися від такої пропозиції. Якби партнери дійшли згоди, про існування підшипникового, схоже, невдовзі довелося б забути взагалі.

— Обласна державна адміністрація взяла на себе роль третейського судді. Наше завдання — знайти компромісне рішення для зацікавлених сторін. Ними, нагадаю, є власники підприємства, комітет кредиторів і трудовий колектив. Власники, зокрема, поставили перед владою обов’язкову умову: передати соціальну інфраструктуру підприємства на баланс міста. Ми виконали його, хоча це дуже важкий тягар для міського бюджету. Скликавши позачергове засідання міськвиконкому, міський голова Олександр Домбровський зумів переконати його членів у необхідності такого важкого кроку.

Хочу ще раз наголосити: міськвиконком прийняв дуже серйозне рішення. На підприємстві гряде скорочення. Трудівники, які мешкають у заводських будинках, навіть якщо не працюватимуть тут, зможуть користуватися електроенергією, водою, в будинки подаватимуть тепло тощо. Тобто вони не залежатимуть від підприємства. Обслуговування заводської соціальної сфери для міського бюджету обійдеться у два мільйони гривень щомісяця.

Представники облдержадміністрації брали участь у розробці плану санації підприємства. Ми намагалися створити конкурентні умови з внесення пропозицій щодо шляхів санації. Головне, на мою думку, створити умови для фінансового оздоровлення. Треба відверто сказати: без скорочення трудівників ніяк не обійтися. Я не виключаю, що комітет кредиторів може навіть прийняти рішення про ліквідацію підприємства і його продаж на біржових торгах. Щоправда, потрібно враховувати одну особливість: основними кредиторами є самі співвласники заводу. Профінансувавши роботу підприємства, вони сформували основну масу кредиторської заборгованості. А це значить, що такий власник зацікавлений у відновленні роботи. Бо тільки тоді він зможе повернути вкладені кошти.

Замість післямови. Ситуація, що склалася на вінницькому підшипниковому, є яскравим підтвердженням того, що прийнятий парламентом Закон про державну підтримку вітчизняного сільгоспмашинобудування залишається декларативним документом. Так само, як і Указ Президента з аналогічною назвою, і постанова Кабміну, якою затверджено конкретні заходи щодо втілення в життя названих вище документів. Попри все, обсяги виробництва власної продукції та комплектувальних до неї, стверджують фахівці, катастрофічно падають. Головною причиною, на їхню думку, є недотримання двох передбачених у названому вище законі схем — лізингової (продаж техніки на виплат) і кредитної (30-відсоткова компенсація придбаних машин за рахунок держави). Обидві схеми могли б успішно працювати на розвиток вітчизняного сільгоспмашинобудування, але їх чомусь уперто нехтують. Принаймні у проекті державного бюджету на 2003 рік не передбачено підтримку галузі: сільгоспмашинобудівники як не бачили коштів, так і не бачитимуть їх надалі. І це, нагадаю ще раз, за наявності аж трьох документів найвищого рівня —парламентського, Президентського й Кабміну.

Вінниця.