Володимир ЛИТВИН,Голова Верховної Ради України,професор, член-кореспондент Національної академії наук України
Досвід минулих поколінь, сконцентрований в історії нації, не може бути предметом часових спекуляцій. Намагання щось переінакшити, підправити, знівелювати на догоду політичному моментові неминуче перетворить історичну правду на правдоподібність, якщо не на міф.
Цінність історії як «вчительки життя» саме і полягає у відповідальному і достовірному хронометруванні часу, аби уроки її, за сумлінного засвоєння, мали справді істинний зиск. Якою б історія не видавалася у сприйнятті, навзаєм вона вимагає лише одного — розуміння.
Тисячу років співіснування українського і польського народів, які є сусідами, можна бачити по-різному. Одні висувають на перший план культурну взаємодію, економічну співпрацю, боротьбу проти спільних ворогів. Інших цікавлять війни між нашими народами, релігійні чвари, культурний антагонізм. Історичні факти для ілюстрування тенденційно підібраних концепцій завжди знайдуться, варто тільки побудувати відповідний фактологічний ряд і подивитися на нього, залежно від потреби, крізь збільшувальне або зменшувальне скло. Як металург виплавляє сталь із заданими властивостями, так історик, який працює на замовлення, створить працю із заданими причинно-наслідковими зв’язками.
Україно-польські відносини мають ту особливість, що обидва народи впродовж століть перебували в єдиних державних організмах. Відсутність кордонів була мультиплікатором різноспрямованих контактів. Минуле цілком об’єктивно не тільки об’єднує, а й роз’єднує наші народи.
Як в такій ситуації бути сучасним політикам? Здається, ідеальний вихід знайшли глави наших держав у травні 1997 року. Під час візиту Президента Польщі в Україну А. Квасневський і Л. Кучма підписали спільну заяву «До порозуміння і єднання». Образно кажучи, вони віддали минуле історикам і заявили про свою рішучість розвивати стратегічне партнерство двох держав. Такий спосіб дій диктується національними інтересами обох держав і якнайбільшою мірою відповідає завданням зміцнення співпраці між усіма народами Європи.
Не можна забувати і темних сторінок у відносинах між нашими народами. Справою істориків є дослідження всіх обставин, за яких виникало непорозуміння і роз’єднання. Але услід за діячами наших церков політики повинні зайняти толерантну позицію в усіх випадках. Торкаючись цієї проблеми, А. Квасневський висловився афористично: «Глибока людська формула «вибачаємо і просимо вибачення» має сенс навіть тоді, коли ні над ким не тяжіє безпосередня відповідальність за те, що відбувалося в минулому».
За чотири з половиною роки, що минули після підписання спільної заяви двох президентів «До порозуміння і єднання», українські та польські вчені багато зробили в галузі дослідження вітчизняної історії. Вивчено важливі документи з архівів Києва і Варшави, Москви і Санкт-Петербурга, Відня і Львова, багатьох інших архівосховищ. Опубліковано чимало збірників документів та монографій з питань, які вважалися донедавна «білими плямами». Спільними зусиллями державних і громадських організацій проведено десятки наукових конференцій і симпозіумів, де відбувався корисний обмін думками.
Як завжди, результати таких досліджень потребують певного осмислення і узагальнення. Ті або інші науковці пробують себе в цій ролі. Мабуть, варто до них приєднатися і політику, який продовжує залишатися професійним істориком.
Найдавніше минуле наших народів ховається в глибокій імлі. Ми мало що знаємо про взаємовідносини перших Рюриковичів і перших Пястів. Тим не менш, уривчасті відомості з літописів і хронік дають можливість зробити висновки, які переконливі для багатьох.
Слідом за польським істориком В. Серчиком ми можемо твердити, що Польська держава і Київська Русь в Х і ХІ століттях знаходилися майже на однакових щаблях розвитку. Конфесійні відмінності не відігравали жодної ролі у відносинах між ними. Не входили в розрахунок будь-які національні конфлікти, різниця в політичному устрої, відмінність традиції тощо. Союзи або збройні сутички мали цілком іншу підкладку: сімейні чвари (з яких виникли збройні експедиції на Русь Болеслава Хороброго або Болеслава Сміливого), бажання захопити територію з невизначеним політичним статусом (наприклад, суперечки навколо червенських градів).
Монголо-татарська навала зруйнувала Київську Русь. Білоруські і більша частина українських земель потрапили під владу новопосталої Литовської держави. Литовські війська несли з собою звільнення від тяжкого монголо-татарського іга. Великі князі Литви з розумною прагматичністю підійшли до освоєння набутих земель: їх устрій лишився непорушеним.
Унаслідок занепаду літописної традиції життя українського народу в добу пізнього середньовіччя постає менш виразно. Від середини ХІІІ до середини XVІ ст. тривали так звані «Темні віки». У цей час в Північно-Східній Русі народжувалася нова держава — зародок могутньої імперії. Шукаючи союзників для боротьби з московською агресією, великий князь литовський Ягайло погодився на династичну унію Литви і Польщі. Його шлюб з польською королевою Ядвігою започаткував династію Ягеллонів.
Литовська держава не справлялася із захистом своїх південних рубежів від татарських вторгнень. Родоплемінна верхівка зародженої в Криму татарської держави зробила збройні походи за ясирем (невільниками) основою свого економічного благополуччя. Наприкінці ХV ст. походи людоловів в Україну стали мало не щорічними. У виснажливій боротьбі з татарською агресією народився і почав швидко зростати специфічний суспільний стан — козацтво.
Династична унія активізувала контакти між Польщею і українськими землями у складі Литви. Проте ця унія не була державною. Польське королівство залишалося для українців сусідньою країною. Тарас Шевченко у вірші «Полякам», написаному в Орській фортеці, малював таку картину:
«Ще як були ми козаками,
А унії не чуть було,
Отам-то весело жилось!
Братались з вольними ляхами,
Пишались вольними степами,
В садах кохалися, цвіли,
Неначе лілії, дівчата,
Пишалася синами мати,
Синами вольними...»
Звичайно, ця картина надто романтизована. Селянське життя справді не надто обтяжувалося феодальними повинностями, але існувала постійна татарська загроза. Населення змушене було тікати з чорноземів Середнього Подніпров’я на болотисте Полісся.
У Польщі та Великому князівстві Литовському відносини всередині правлячих станів будувалися на основі васалітету. Земля перебувала у власності верховного сюзерена, який передавав її васалам за службу, передусім — військову. Ця передача здійснювалася або у пожиттєве користування, або у вотчину (тобто спадкову власність). Найвище становище у феодальній ієрархії займали князі — Рюриковичі або Гедиміновичі.
Разом з більш чисельними магнатами вони утворювали верхній шар суспільства — кількасот сімей. Набагато чисельнішу групу складали середні й дрібні землевласники — бояри (у Московській Русі цей термін був синонімом магнатів).
Ключовий момент в україно-польських відносинах — події, що відбувалися в другій половині XVІ ст. Звичайно, їх треба сприймати в сукупності з подіями першої половини XVІ ст., яке є частиною «Темних віків», а також з тим, що трапилося в першій половині XVІІ ст. — епохою, добре відомою з вітчизняних і польських джерел. У сукупності названі півтора століття є своєрідним тлом для розуміння героїчної і трагічної епохи Першої української революції. Тобто тієї епохи, яка зовсім по-різному відклалася у свідомості українців, поляків і євреїв.
Історику не треба замовчувати того, що відбулося. Його завдання полягає у відповіді на запитання, чому це відбулося. Коли ми, нащадки, будемо точно знати, чому події розвинулися найбільш несприятливим шляхом, коли зрозуміємо невідворотність того шляху або усвідомимо вину конкретного історичного діяча, який збився з верстової дороги на манівці, то ніколи не виникне потреби звинуватити народ іншої країни у кривдах, завданих власному народові.
Подивимося на події очима нашого поета. Продовжимо цитування уже згаданого вірша:
«Росли,
Росли сини і веселили
Старії скорбнії літа...
Аж поки іменем Христа
Прийшли ксьондзи і запалили
Наш тихий рай. І розлили
Широке море сльоз і крові,
А сирот іменем Христовим
Замордували, розп’яли...
Поникли голови козачі,
Неначе стоптана трава.
Украйна плаче, стогне-плаче!
За головою голова
Додолу пада. Кат лютує,
А ксьондз скаженим язиком
Кричить: «Te deum! Алілуя!..»
Читаючи ці рядки, католик та іудей, або, що те саме — поляк і єврей, не сприйматимуть їх. Навпаки, вони пригадають собі з хронік XVІІ ст. сплюндровані костьоли і поруйновані синагоги. Релігія, разом з посередниками у розмові з Богом, разом з культовими спорудами для цього спілкування завжди була засобом самоідентифікації, способом розрізнення свого від чужого, формою існування в світі, який був тимчасовим для кожного. Чужа релігія, чужі священики і храми сприймалися як ворожі, і саме проти них передусім спрямовувався весь гнів, все обурення поневоленого народу.
Тарас Шевченко також був віруючою людиною. Він переносив на ксьондзів те обурення, яке викликалося у його предків зовсім іншими причинами — соціальними та економічними. Він не був науковцем і не розумів тих глибинних процесів, які відбувалися по всій території Східної Європи і відомі під назвою «другого закріпачення». Він обурювався тим, що «сини вольнії» низводилися до стану свійської худоби — бидла. Він гаряче співчував тій визвольній боротьбі, яку покріпачені козаки й селяни вели проти гнобителів під проводом своїх гетьманів.
Та поет був генієм, отож міг робити неспростовні висновки, хоч не мав для їх обґрунтування достатнього історичного матеріалу. Тому він не звинувачував народ сусідньої країни у кривдах, завданих українцям. Вірш завершується іншою тональністю:
«Отак-то, ляше, друже, брате!
Неситії ксьондзи, магнати
Нас порізнили, розвели,
А ми б і досі так жили.
Подай же руку козакові
І серце чистеє подай!
І знову іменем Христовим
Ми оновим наш тихий рай».
Повертаючись до процесів, що відбувалися у XVІ — на початку XVІІ ст., слід зазначити, що Ягеллони поширили польське феодальне право на земельні володіння у Великому князівстві Литовському. Це означало, що династична унія Польщі і Литви сприяла зближенню соціально-економічних процесів в обох державах. Українські, білоруські і литовські селяни позбавилися права на володіння землею. Різноманітні верстви землевласників, які відрізнялися одна від одної своїми земельними багатствами, дістали узагальнюючу назву польського походження — шляхта.
У країнах Західної Європи зростання міст і буржуазії призводило до зміцнення королівської влади і підпорядкування їй навіть наймогутніших магнатів. У Польщі розвиток подій відбувався у протилежному напрямі. Польські магнати дедалі більше міцніли, аж поки в союзі з середніми землевласниками не домоглися найголовнішого: політичної переваги над королями.
Зростання міст і зміцніння буржуазії в країнах Західної Європи істотно підсилювалося результатами Великих географічних відкриттів. Ця сама причина призводила в країнах Східної Європи до протилежного явища — другого видання кріпосного права. У Польщі, яка межувала з країнами Заходу, наслідки Великих географічних відкриттів з протилежним ефектом були особливо відчутні. Неухильне зростання політичної могутності великих землевласників закінчилося тим, що сейм одержав статус законодавчого органу за відповідного занепаду королівської влади.
Головним результатом географічних відкриттів став наплив американського золота в Європу. Він призвів до так званої «революції цін» — десятикратного зростання цін на товари, й передусім на основний продукт харчування — збіжжя. Продавати хліб в ті країни Заходу, де осідало здобуте іспанськими і португальськими конкістадорами золото, стало надзвичайно вигідною справою.
Польські магнати швидко зорієнтувалися в цій ситуації. Не задовольняючись даниною, яку стягували з селян за користування землею, магнати і шляхта почали розбудовувати власне господарство — фільварок. Водночас вони приймали закони, які полегшували експорт виробленого у фільварках збіжжя і утруднювали продаж зерна за кордон конкурентам.
Шляхта домагалася поступок у Ягеллонів під час їх затвердження сеймом як сюзеренів обох держав. Відомо, наприклад, що під час обрання Казимира ІV у 1447 р. польським королем і великим князем литовським українські магнати в обмін на підтвердження династичної унії домоглися привілею, який давав їм рівні права з католиками. Привілей Казимира ІV закріплював за магнатами також право вотчинного суду. Нарешті, Казимир зобов’язувався не приймати до королівщин (тобто власних земельних володінь) тих селян, які не бажали працювати у вотчинників. Цей пункт Казимирового привілею став першою законодавчою фіксацією процесу покріпачення раніше вільних селян. У 1505 р. селяни були позбавлені права залишати землю, яку вони обробляли, без дозволу її власника.
Значно інтенсивніше процес покріпачення селян відбувався у Східній Галичині, яку до Польського королівства приєднав ще Казимир ІІІ у 1349 р.
Разом із загарбанням селянських земель великі землевласники запроваджували панщину, щоб мати робочу силу в своїх фільварках. Керуючись становими інтересами, українська шляхта підтримувала покріпачення селян і дедалі більше віддалялася від власного народу.
На тлі цих соціально-економічних процесів, які відбувалися повільно, як рух материків, але і так само невідворотно, спалахнули швидкоплинні політичні події, які відіграли особливо трагічну роль у долі українського народу. Починалися вони досить далеко від українських земель, на берегах Москви-ріки. Великий князь Московський Іван ІV, який проголосив себе царем і розпочав широку експансію фактично по всьому периметру своїх володінь, ініціював у 1558 р. Лівонську війну. Формально це була війна за вихід до Балтійського моря, фактично мова йшла про об’єднання навколо Москви всіх земель колишньої Київської Русі і надання їй статусу «Третього Риму».
Під впливом загрози зі Сходу литовські магнати змушені були погодитися перетворити династичну унію з Польщею на державну. У 1569 р. була укладена Люблінська унія. Внутрішній устрій Польського королівства і Великого князівства Литовського не змінювався, але вони ставали частинами однієї держави — Речі Посполитої. Литва здобула собі союзника у війні з Московською державою, тоді як без об’єднання з Польщею їй загрожувала неминуча поразка.
За умовами Люблінської унії українська шляхта діставала рівні права з литовською і польською, але українські землі у складі ВКЛ переходили під юрисдикцію польської корони. У складі Польського королівства опинилися всі українські землі, за винятком Північної Буковини (Молдавське князівство), Закарпаття (Угорщина), Чернігівщини та Сіверщини (Московське царство).
Соціальне розшарування, що існувало всередині українського суспільства, після цього істотно поглибилося. Великі українські землевласники, опинившись у Польському королівстві, приєдналися до наймогутнішої на континенті в економічному і політичному відношеннях шляхти. Щоб зрівнятися з нею остаточно, вони повинні були покатоличитися і спольщитися. Переважна більшість українського нобілітету не сприймала таку необхідність як загрозу. Отже, економічне і національне уярмлення українського народу відбувалося ще й за активної участі його власної політичної еліти.
Наприкінці XVІ — на початку XVІІ ст. обов’язкова праця на пана-землевласника в українських землях Польщі зросла подекуди до 5—6 днів на тиждень. Така панщина вщент розорювала селянське господарство. Одночасно розгортався наступ католицизму на православну церкву. У 1596 р. була проголошена Берестейська унія, за якою православна церква переходила під зверхність Папи Римського.
Оцінюючи стосунки між українцями і поляками, всі ці процеси і події, не можна не брати до уваги зростання міжнаціональної і міжконфесійної напруженості у тогочасній Україні, яка мала соціально-економічну підкладку. Досліджуючи питання про образ поляка в українській історичній белетристиці, Н. Яковенко слушно послалася на спостереження Т. Рильського: у слові «лях» майже зникло його національне значення, воно стало синонімом слова «пан».
Разом з українськими землями Литви Польща одержала козацьку проблему. Королівські уряди пробували її розв’язати впродовж восьми десятиліть по-всякому, але особливої гостроти ця проблема набула в 1648 році...
Уже півтора десятиліття в Україні на козацькій проблемі сфокусовано значні наукові сили. Для вчених стали зрозумілі багато сторінок історії козацтва, з’явився цілий ряд наукових проблем, які раніше ніколи не досліджувалися.
Дослідники пострадянської доби змушені були істотно скоригувати наукові схеми історіографічної спадщини радянського часу (за винятком її фактографічної частини). Зокрема, стало зрозумілим, що соціальні процеси в країнах Заходу і в Московській державі були різноспрямованими. Московія розвивалася як майбутня імперія. Влада її великих князів, як згодом і царів, тільки зростала. Навіть до виникнення політичного режиму, який дістав назву самодержавства, відносини між великим князем і його підданими не вкладалися в рамки європейського феодального права. Вони більше нагадували деспотизм азіатських зразків.
У Польщі, і у Великому князівстві Литовському, навпаки, політичний устрій, за всіх відмінностей, базувався на феодалізмі. Для великого князя московського всі піддані, не виключаючи бояр (магнатів), були холопами.
А польський король і великий князь литовський були представниками феодальної ієрархії. Вони займали в ній панівне становище, але, поряд з правами, мали й обов’язки щодо своїх підданих. Конструкція західноєвропейського феодалізму спиралася на примусову працю селян, як і конструкція московського кріпосництва, але не мала з нею нічого спільного.
Кріпосництво сприяло зосередженню матеріальних і людських ресурсів на вершині владної піраміди і було зручним стартом для розбудови велетенської імперії. Але воно обмежувало до мінімуму ініціативу кожної окремо взятої людини і прирікало всю країну на постійне відставання від її сусідів на Заході в цивілізаційному відношенні.
Називаючи соціально-економічні відносини, які формувалися в Московській державі, феодальними, радянська історіографія надягала своєрідну гамівну сорочку на тих учених, які досліджували історію українських земель у складі Литви і Польщі. Власне, й сама тема козацтва, безвідносно до її наукових інтерпретацій, була тоді майже заборонена. П. Шелест, який спробував в книзі «Україно наша радянська» сказати кілька добрих слів про позитивну роль козацтва в історії і про своє козацьке коріння, добився лише того, що цю книгу вилучили з ужитку.
Козацтво виникло і на окраїнних землях Московської держави. Як і в Україні, воно формувалося на селянській основі. Проте розвиток українського козацтва відбувався у феодальній системі, яка наклала на нього свій відбиток. Порівняно з московським українське козацтво було організованіше й дисциплінованіше, легше концентрувалося в могутній кулак і, що найголовніше, швидко перетворювалося з маргінальної верстви на повноцінний соціальний стан, який ніс у собі помітний державотворчий потенціал. Крім того, політичні події, пов’язані з Люблінською унією та її наслідками для всієї Східної Європи, надали розвиткові українського козацтва небувалої стрімкості.
Розвиток фільваркового господарства на чорноземах Подніпров’я істотно прискорився після Люблінської унії. Українські і польські магнати розгорнули на цих територіях широку експансію.
Великі князі литовські сприяли розвиткові військово-служилого елементу на окраїнних землях своїх володінь, зокрема на Брацлавщині і в Південній Київщині. Цей боярський елемент служив бар’єром проти татарських набігів. Коли ці землі підпали під юрисдикцію польської корони, державна підтримка зникла. Боярський прошарок населення опинився сам-на-сам перед експансією магнатів, збройні загони яких розповзалися по всьому периметру південно-східних кордонів Речі Посполитої.
За останню чверть XVІ і першу половину XVІІ ст. в Україні утвердилося велике магнатське землеволодіння у формі фільваркового господарства, що грунтувалося на панщині. У межах тривалості людського життя, тобто на пам’яті двох-трьох поколінь, «сини вольнії» перетворилися на селянське бидло. Але одночасно відбулося злиття розореного служилого боярства з козаками селянського походження, а також безпосередньо з селянами, яких вигнали з їхніх земель і позбавили всього нажитого за життя. Суспільне обличчя українського козацтва поступово став визначати не селянський, а напівшляхетський боярський елемент. Це означало, що козацтво за кілька десятиліть перетворилося з маргінальної аморфної верстви українського суспільства на специфічний суспільний стан, добре обізнаній з військовою справою. Цей стан не був визнаний вищими станами, які творили Польське королівство. Тому опинився в антагоністичному протистоянні з державою.
Отже, польсько-український конфлікт, що за кілька років розвинувся в могутню українську революцію, не мав національного забарвлення. З тогочасних документів і народних пісень ми виносимо враження, що відбувалася боротьба з ляхами, що козаки гетьмана Богдана Хмельницького стали в оборону православної віри від «проклятих ксьондзів». Однак це була лише ідеологічна оболонка, за якою приховувалися матеріальні інтереси: боротьба проти всякого (й українського також) великого землеволодіння в його фільварковій формі, яке не могло існувати без примусової праці покріпачених селян. Одне слово, це була боротьба за землю і волю.
Цікаво, що задовго до 1648 р. мали місце спроби запобігти протистоянню Польської держави і козаків. Найвідоміші «кондиції» С. Наливайка, передані королю у 1596 р., і тоді ж складений політичний проект київського католицького єпископа Й. Верещинського.
С. Наливайко наполягав, аби козацтву були виділені території на польсько-молдавсько-татарському прикордонні між Бугом і Дністром. Тут мав бути збудований замок — резиденція козацького гетьмана. Річ Посполита повинна була давати козакам плату за сторожову і розвідувальну службу.
На думку Й. Верещинського, козацтво мало отримати територію Лівобережного Придніпров’я на польсько-татарсько-московському прикордонні. Тут воно повинно було організуватися як лицарський орден із власним князем і гетьманом. Пропонувалося перетворити на столицю цієї автономної території Переяслав, а всю автономію поділити на 13 полків. Під час військових дій козаки мусили виставляти готових до бою 3—4 тисячі чоловік. Платою за службу їм були б земельні володіння і право на самоуправління. Усе населення територіального полку, в тому числі шляхта, підлягало б юрисдикції новостворених або традиційних органів влади.
Козацька проблема могла бути розв`язана шляхом реформ у кінці XVІ ст. Її вирішило б надання козацтву територіальної автономії разом зі становими привілеями. Проект Й. Верещинського враховував обидва чинники і був найефективніший. Це підтверджував і О. Яблоновський, авторитетний польський учений з історії України. Він вважав, що після Люблінської унії польський уряд мав нобілітувати «недобитки дрібного боярства» і створити черкаське воєводство для цієї нової шляхти. Якби такі реформи було проведено, селянська війна середини XVІІ ст. позбулася б свого найголовнішого союзника. Козаки швидко перетворилися б на вірних громадян Речі Посполитої.
Проте цього не сталося. Поєднання козацького і селянського чинників соціального невдоволення призвело до справді революційного вибуху, який серйозно підірвав могутність Речі Посполитої. Українські історики В. Смолій і
В. Степанков цілком слушно зауважують: революція, що почалася в 1648 р., за масштабами не мала собі рівних серед народних рухів до Великої Французької революції.
Унаслідок селянської війни, яка охопила майже всю Україну, було цілком знищено велике феодальне землеволодіння. Відбулося масове покозачення селян. Розпочалося створення незалежної від Польщі Козацької держави. На руїнах фільваркового господарства став виникати абсолютно новий соціально-економічний уклад, причому на національній основі. Саме через це ми маємо всі підстави називати Хмельниччину не тільки національно-визвольною війною, а й революцією.
Під час цієї революції українське козацтво перестало бути тільки військовим прошарком населення. Воно остаточно перетворилося на самодостатню соціальну верству. Яку саме? Відповідь на це питання пояснює внутрішні причини поразки Хмельниччини.
Товарно-грошові відносини в Речі Посполитій розвивалися передусім завдяки зусиллям польського панства і пов’язаної з ним верхівки єврейських общин, також організованих як феодальний стан. Пани були у фільварковому господарстві тільки власниками, а не господарюючими суб’єктами. Як правило, покріпачені селяни мали справу з єврейськими орендарями та управлінцями. Це пояснює, між іншим, і той сплеск антисемітизму, яким супроводжувалася селянська війна.
Намагання польських і полонізованих українських магнатів контролювати товарно-грошові відносини та ринок мало під собою вже охарактеризовані вище економічні причини. Воно призводило до того, що розвиток ринкових відносин не набув властивого країнам Західної Європи капіталістичного характеру. Що більше розвивалася зовнішня торгівля Польського королівства, яку прибрали до рук власники фільварків, то швидше просувалося вперед покріпачення селян.
Який же міг бути в цій ситуації розвиток козацтва як соціальної верстви? Немало істориків вказують на те, що козацьке і селянське господарство після руйнування магнатських маєтків розвивалося як фермерське, тобто дрібнокапіталістичне.
Однак з фермерським господарством козацькі садиби єднала тільки зовнішня схожість. У Речі Посполитій не було сприятливих умов для виникнення капіталістичного господарства. Імпульс, який вона могла дати розвиткові козацько-селянського землеволодіння, мав кріпосницьку природу. Козацтво розвивалося як феодальний стан і могло набути самодостатнього характеру тільки на шляхах використання примусової селянської праці.
Якби козацько-селянська революція відбувалася без впливу сусідів, вона могла б, судячи з усього, призвести до виникнення соціально-економічного устрою, здатного розвиватися в капіталістичному напрямі. У Східній Європі середньовіччя затрималося, але в середині XVІІ ст. воно зникало і тут.
Проте новопостала Козацька держава межувала з Польщею і Московським царством. І обидві ці держави мали на неї неабиякий вплив.
Могутня імперія, що формувалася в Північно-Східній Русі, була побудована на кріпосництві. Новітні технічні і загальнокультурні здобутки використовувалися нею з метою зміцнення кріпосницького устрою. Зближення з нею не віщувало Козацькій державі нічого доброго.
А у воєнному відношенні зближення з Московським царством, в конкретній ситуації середини XVІІ ст., бачилося абсолютно необхідним. Військо Запорозьке не могло самостійно протистояти Речі Посполитій, яка залишалася однією з наймогутніших європейських держав.
У перші роки національно-визвольної війни Б. Хмельницький твердо присікав намаганням своєї старшини прибрати до рук земельні володіння разом з селянами. Після Переяславської ради цей процес почав швидко просуватися за активного сприяння московського уряду. В результаті стала поглиблюватися прірва між селянсько-козацькою масою і козацькою старшиною. Після смерті великого гетьмана вона призвела до громадянської війни, у вогні якої було загублено основні завоювання першої української революції.
Тривала війна, яка почалася між Московським царством і Річчю Посполитою після Переяславської ради, закінчилася Андрусівським перемир’ям 1667 р. Україна була поділена по Дніпру на дві частини. Правобережжя залишилося за Польщею, Лівобережжя — за Москвою. Статус Запорозької Січі став невизначеним. Підписаний у 1686 р. «вічний мир» підтверджував умови Андрусівського перемир’я, юридично узаконивши поділ України на дві частини.
«Вічний мир» виправдав свою назву: після 1686 р. Російська імперія ніколи більше не воювала з Річчю Посполитою. Розташована між Західною і Східною Європою величезна країна без будь-яких воєн, як стиглий плід звалилася під ноги Росії і в чотири прийоми, між 1772 і 1815 рр., була поглинута нею. Лише Східна Галичина перейшла під юрисдикцію австрійських імператорів.
Загибель Речі Посполитої можна пояснювати зовнішніми чинниками, але вирішальну роль відіграли внутрішні причини. Держава постійно послаблювалася міжусобними чварами. Шляхта залишалася дуже патріотичною, але не змогла відмовитися від виданих самій собі привілеїв (найбільш вражаючий з них — правило «ліберум вето»).
Тут можна порівняти роль і місце національних еліт в долі українського і польського народів. Дрібні українські бояри розчинилися в козацтві. Вони надали останньому нових якостей, але зникли як самостійна соціально-політична сила. Великі землевласники, за винятком окремих осіб, розчинилися в польській шляхті. Уже в новому обличчі польської магнатерії вони брали активну участь у закріпаченні українського селянства.
Не варто сприймати викладені положення емоційно, тобто як звинувачення. Це — констатація факту. Поведінка соціальних станів була наперед задана, тому що віддзеркалювала об’єктивні соціально-економічні процеси. Серед українства, яке формувалося як народність у пізньому середньовіччі, не знайшлося яскравих особистостей, здатних протидіяти несприятливому ходу соціально-економічних процесів створенням компенсуючої політичної ситуації.
Підсилена за рахунок української, білоруської і литовської еліти, польська шляхта створила могутню державу, хоча й не зберегла. Цю тезу теж не можна сприймати як звинувачення. Важливе інше: навіть уярмлена чужими імперіями, польська шляхта не втрачала властивих їй якостей, включно з патріотизмом. Вона зберігала зв’язки зі своїм народом і впливала на нього. Вона залишалася уособленням втраченої державності і час від часу робила спроби відновити її. Ці спроби коштували великих зусиль і таких само жертв, але підносили її у власних очах і в очах сусідніх народів.
Після загибелі Речі Посполитої її українські володіння перейшли в розпорядження імперських господарів. Історія мовби ставила експеримент з метою дослідження — в якій імперії українцям буде краще жити?
Експеримент був ускладнений об’єктивно існуючими відносинами між поляками й українцями на спільній території проживання. Мали вагу не відносини між усіма поляками й українцями, а тільки ті, які випливали з наявної соціально-економічної структури: між панами (як правило, поляками) і селянами (як правило, українцями).
Австрійські цісарі формували імперію європейського зразка. Соціально-економічний устрій територій, що включалися до імперії шляхом дипломатичних комбінацій або (дуже рідко) завоювань, майже не змінювався. Українські селяни Східної Галичини, Закарпаття і Північної Буковини залишилися з тими панами, яких мали.
Коли угорська або польська шляхта повставала проти імперської влади, українські селяни залишалися байдужими. Політика була «панською справою» і не цікавила їх. Внаслідок надто повільного формування нової національної еліти український рух в Австро-Угорщині став вирізнятися тільки з появою політичних партій, тобто з 90-х рр. XІX ст.
Російські царі-самодержці будували кріпосницьку імперію азіатського типу. Модернізуючи суспільно-політичне й економічне життя, аби не відставати від великих держав Заходу у воєнному відношенні, вони ніколи не відмовлялися від цілковитої влади над суспільством. Власне, якраз поєднання кріпосництва і вестернізації дало імпульс для перетворення станової монархії в самодержавну.
Розширення імперії в західному напрямі відбувалося майже безупинно. Проте з остаточним «освоєнням» новоздобутих територій не поспішали. Поглинення Козацької держави, яка потрапила в політичну залежність від Москви після Переяславської ради, розтягнулося більш ніж на століття. Мабуть, не можна назвати простим збігом обставин часову тотожність ліквідації останнього оплоту української козацької державності — Запорозької Січі (1775 р.) і першого поділу Речі Посполитої (1772 р.). Врешті-решт, більша частина і українських, і польських земель опинилася у складі Російської імперії.
На українсько-польських відносинах імперського часу істотно позначалася національна політика Санкт-Петербурга. Вона була різна щодо поляків та українців, але однаково згубно впливала на обидві нації.
Правлячі кола поділяли населення Російської імперії на православних та «інородців». Поляків відносили, певна річ, до «інородців». Як правило, «інородцям» дозволяли жити своїм життям. Однак поляки були винятком з правила. У відповідь на визвольну боротьбу шляхти імперська державна машина піддавала всіх поляків різноманітним репресіям. Поляки залишалися найнебезпечнішою нацією для правлячого режиму аж до втрати Росією контролю над Польщею під час німецького наступу 1915 р.
Українців правлячі кола імперії відносили до єдиного православного російського народу — опори самодержавного ладу. Державна влада не визнавала наявності «українського питання». Кожний українець, який здобував освіту, але не переходив на російську мову, розглядався як сепаратист-мазепинець. Для тих, хто сповідував покладені в основу імперії засади «православ’я, самодержавства і народності», сам вираз «українська інтелігенція» був політичним викликом.
Важко визначити, хто страждав від національного гноблення більше — поляки чи українці. Перших переслідували за те, що вони є поляками, за їхню національну згуртованість у прагненні відродити власну державність. Українців же просто ігнорували. Минуле українського народу аж до часів Київської Русі було привласнене російськими істориками. Українці вважалися етнографічною «гілкою» єдиного російського народу від Камчатки до Карпат. Навіть суто культурницька діяльність розглядалася як підозріла й небажана.
Чому політика ігнорування українців як нації стала можлива? Відповідь одна: після Переяслава імперії вдалося каральними або заохочувальними засобами спочатку «приручити», а потім зрусифікувати козацьку старшину. Порівняна у статусі з російським служилим дворянством і наділена землею разом з покріпаченими на ній селянами, вона почала вірно служити імперській владі.
Ідеологічним виразом підлеглості імперії стало малоросійство. Цей комплекс провінціалізму знаходив вияв в ігноруванні власної культури і національних традицій, переході на російську мову, активній підтримці великодержавної політики влади.
Політична еліта, яку український народ сформував під час національно-визвольної війни середини XVІІ ст., не витримала випробувань, пов’язаних із втратою державності. Як і її попередниця середньовічного походження, вона, в своїй основній масі, почала служити переможцям. Це — одвічна трагедія українського народу.
Народу довелося уже втретє формувати еліту, цього разу — інтелігенцію, яка не боялася проголосити себе українською. Формування нової еліти в умовах прямої протидії властей не могло не відбуватися уповільненими темпами. Український національно-визвольний рух аж до початку першої світової війни істотно поступався польському за масштабами та інтенсивністю. У 1830—1831 і в 1863—1864 рр. на Правобережній Україні сталися яскраві спалахи визвольної боротьби, але це не був український рух.
Гноблені імперією українці та поляки мали б знайти спільну мову і об’єднатися, посилюючи тим самим загальний потенціал національно-визвольного руху. Історія справді дає нам приклади такого об’єднання — хоча б на стадії простого взаєморозуміння. Вони знайшли свій вияв у славнозвісному гаслі «За нашу і вашу свободу!». На жаль, протилежних прикладів істотно більше, і на це є об’єктивні причини.
Анонімний український автор у відповідь на листопадове повстання 1830 р. написав поему «Варшава». У ній зустрічаємо такі рядки на захист польської політики російського царя Миколи І:
Він царство ваше вам уставив,
І військо польськеє зробив,
Торговлю добру вам доставив
І школу главну учредив.
Не заставляв вас сипать гори,
Ждав тільки вірності й покори,
Щоб ліпше щось зробити вам.
Обвішав вас він орденами,
Обсипав вас він і чинами,
За що ж враги ви москалям?
Анонім щиро дивувався невдячності поляків. З цього прикладу добре видно, як малоросійство ставилося до польського визвольного руху, як воно сприймало свою власну долю. Людину посадили в клітку, але вона виявила цілковите задоволення регулярною подачею їжі й абсолютно не розуміла тих, хто не бажав сидіти у клітці.
Негативне ставлення до панів-бунтівників з боку уярмленого селянства правобережних губерній України теж можна зрозуміти. Людина, яку пан мав право обміняти на собаку, не могла співчувати панському прагненню до справедливості і свободи.
У тисячолітніх українсько-польських відносинах є дві епохи, які потребують детального розгляду: вже розглянута середина XVІІ ст. та три десятиліття ХХ ст., починаючи з утворення в 1918 р. Другої Речі Посполитої.
Епоху 1918—1947 рр. доцільно розглядати з урахуванням конкретного історичного матеріалу. Річ у тім, що конкретика часто служить обгрунтуванням наперед заданої концепції, а не вивчається у повному обсязі. Оскільки прихильники протилежних за знаком концепцій є кваліфікованими істориками або не менш досвідченими політиками, то для кожної сторони фактологічна заданість усієї конструкції не таємниця. Сподіваюся, ця спроба об’єктивно висвітлити всю суму фактів буде належним чином оцінена обома сторонами.
Починати слід з українсько-польської війни 1918—1919 рр., з її місця в типології воєн. Монографії, присвячені цій війні, вже з’явилися і в Польщі, і в Україні. Зрозуміло, насичені вони протилежними висновками, але солідарні в тому, що це був збройний конфлікт між Західноукраїнською Народною Республікою і Польською державою.
Насправді українсько-польська війна 1918—1919 рр. за типологією мало відрізняється від українсько-російських воєн 1917—1918 рр. і 1919 р. Це — міжнаціональна війна, які нерідко траплялися в різні часи внаслідок розпаду багатонаціональних країн. Нації борються одна з одною за життєвий простір, за визначення кордону, якого раніше не існувало. Українці і поляки разом жили у Східній Галичині з часів короля Казимира ІІІ (тільки Західна Галичина з центром у Кракові — корінна етнічна територія поляків). За довгі століття лінія розмежування між ними перетворилася на смугу завширшки в десятки кілометрів. Осередки компактного розселення поляків виникли за сотні кілометрів на схід від цієї уявної лінії. Львів, заснований князем Данилом Галицьким, спочатку перетворився на історичний центр Східної Галичини, а згодом став польським містом і за демографічним складом, і за культурою.
На результати українсько-польської війни вирішальним чином вплинула конфігурація національних територій (тобто приналежність більшої частини українських і польських земель Російській імперії, а меншої — Австро-Угорщині), а також ставлення до питання про надання їм державного статусу з боку країн, які виявилися переможцями у світовій війні. В кінцевому підсумку Польща перемогла, але її перемога була не остаточною, тому що зав’язала вузол об’єктивних суперечностей.
Дві імперії, в яких перебували українські і польські землі, розпалися з різницею у півтора року. Однак ця різниця абсолютно не вплинула на хід подій. Польські землі у складі Російської імперії, як вже зазначалося, перебували під німецькою окупацією з 1915 р. Розпад Австро-Угорщини і загибель Другого рейху в Німеччині сталися практично одночасно.
У відродженні Польщі особливо велику роль відіграла Франція — країна, яку можна вважати основним переможцем у світовій війні. Створення сильної Польщі на східних німецьких кордонах було в її власних національних інтересах (так само, як у довоєнні часи — економічне зміцнення Росії). Правлячі кола Франції уже в 1918 р. думали над тим, як унеможливити німцям майбутній реванш.
Як тільки у Галичині спалахнула війна, Варшава надала місцевим полякам ефективну допомогу, а трохи згодом перевела на театр воєнних дій сформовану у Франції армію. Адекватної допомоги місцевим українцям з боку Києва не надійшло.
Антанта була настроєна вороже щодо української державності в будь-якій формі, тому що мала зобов’язання перед своїм союзником у минулій війні — Росією. Тим часом в Росії точилася громадянська війна. Сторони, які брали в ній участь, однаково негативно ставилися до незалежності України і бажали її окупувати якомога швидше. За цих умов проголошена 22 січня 1919 р. злука УНР і ЗУНР залишалася тільки декларацією добрих намірів.
Галицькі українці зазнали поразки, тому що не могли протистояти об’єднаному і підсиленому Францією військовому потенціалу всієї Польщі.
Зайнятий боротьбою з білогвардійськими арміями уряд радянської Росії тривалий час не звертав уваги на Польщу. Проте було ясно, що російсько-польська війна не за горами. Цю війну, яка спалахнула тільки у 1920 р., лише умовно можна називати міжнаціональною. Тут не йшлося про виживання двох різних народів на спільній території, яка залишилася після розпаду імперії. Більшовики «збирали» регіон за регіоном царську імперію, що розпалася. Після перших успіхів вони вже не задовольнилися тільки цим і почали планувати прорив в Центральну і Західну Європу з гаслами «світової революції». Антанта вже провела післявоєнну демобілізацію армій, і більшовикам здавалося, що західноєвропейські країни стануть легкою здобиччю для п’ятимільйонної Червоної Армії.
Ці наміри Москви легко читалися політиками Антанти. Тому останні поспішили створити між радянською Росією і Західною Європою «санітарний кордон». У рамках цього курсу Антанта дала дозвіл Польщі на тимчасову окупацію Західної Волині, тобто території на захід від Збруча, яка належала до війни Російській імперії.
У 2001 р. в Інституті історії України НАН України із залученням провідних спеціалістів інших наукових установ була створена перша в українській історіографії фундаментальна монографія з історії української дипломатії. У ній чільне місце приділяється ключовим аспектам історії України і сусідніх країн у переломну епоху 1917—1920 рр. Використані авторами документи неспростовно свідчать, що країни Антанти (за винятком Франції, яку найбільше турбували власні інтереси) мали намір встановити східний польський кордон за етнографічним принципом.
Даючи 25 червня 1919 р. дозвіл Варшаві окупувати Східну Галичину і Західну Волинь до Збруча, Рада Міністрів закордонних справ Паризької мирної конференції керувалася тільки одним: перешкодити більшовицькій інтервенції цих територій. Найвища рада Антанти того ж дня підтвердила рішення своїх міністрів закордонних справ, відклавши проте питання про політичний статус Східної Галичини на майбутнє. Польща діставала право лише на «тимчасову військову окупацію».
Діставши дозвіл на використання переведеної з Франції армії Ю. Галлера для окупації Східної Галичини, уряд Ю. Пілсудського в середині липня 1919 р. остаточно розгромив військові сили ЗУНР, завершивши цим українсько-польську війну.
Правлячі кола Польщі сподівалися у визначенні західного кордону на сприяння Антанти, а в утвердженні східного — на власні збройні сили, оснащені тією ж Антантою. Це була гнучка політика, яка приносила найкращі дивіденди. Інструктуючи прем’єр-міністра І. Падеревського, Ю. Пілсудський в травні 1919 р. так визначив курс своєї політики: «До врегулювання питання наших західних кордонів ми на 9/10 залежимо від доброї волі Антанти. Тому я дотримуюся думки — поки це найважливіше питання не буде розв’язане, необхідно всі інші справи, з-за яких ми можемо конфліктувати з Антантою, зволікати, не розв’язуючи їх остаточно, не ставлячи ніде крапки над «і». Тільки після врегулювання цих справ ми станемо першорядною силою на Сході, з якою рахуватиметься кожний, не виключаючи Антанти. Тоді буде легко, використовуючи будь-які зачіпки, що завжди відшукаються, вирішити справу на свою користь».
Неминучим наслідком поразки Німеччини у війні стали територіальні втрати на користь держав-переможниць. Новостворювана Польща теж очікувала територіальних прирощень за рахунок Німеччини. Однак розраховувати на повернення всіх своїх західних земель, що були втрачені ще в середньовічну добу, поляки не могли. Після створення Німецької імперії у 1871 р. стихійні процеси асиміляції були доповнені масштабними державними заходами, спрямованими на цілковите онімечення польського населення. Ця політика вже за одне покоління дала свій результат. Розраховувати на підтримку місцевого населення на референдумах з приводу визначення державної приналежності територій польському урядові тепер не доводилося.
Антанта примусила Німеччину передати Польщі Познаньщину і частину Помор’я з вузьким виходом до Балтійського моря. Порт Данциг (Гданськ) діставав статус вільного міста. Союзні держави погодилися також на передачу Польщі третини території Верховної Сілезії. На інших територіях населення проголосувало за входження до складу Німеччини.
Здійснюючи політику доконаних фактів, Ю. Пілсудський розраховував на те, що рано чи пізно великі держави погодяться визнати встановлені силою східні кордони його держави. Тим паче що проблема Східної Галичини посідала своє місце в порядку денному Паризької мирної конференції й після підписання Версальського миру. В Комісії у польських справах, діяльність якої стала на конференції основною, була утворена спеціальна підкомісія з проблеми Східної Галичини. Англійські представники в ній наполягали на наданні Польщі мандата на управління Східною Галичиною не більше, ніж на десятирічний термін. Франція була схильна до формального визнання приналежності Польщі цієї території. Після поразки армій А. Денікіна, американці виступили за надання Польщі права безстрокового управління Східною Галичиною. Вони були переконані: самостійне існування ЗУНР у непростій геополітичній ситуації, що склалася в Центрально-Східній Європі, — неможливе.
Після поразки ЗУНР у липні 1919 р. 40-тисячна Українська галицька армія (УГА) перейшла Збруч і влилася в розпорядження С. Петлюри, який воював водночас і з червоноармійцями, і з білогвардійцями. Директорія УНР контролювала на той час лише невеличку частку земель на північному заході України. На основній її території відбувалася громадянська війна між червоноармійцями і білогвардійцями.
Українська галицька армія істотно посилила Директорію. Головний отаман С. Петлюра зміг суттєво зміцнити свою владу. В. Винниченко про це згадував так: «Силою, яка тримала на світі отаманську владу, була галицька армія, що була витіснена поляками зі своєї території на той куточок, де притулилась отаманщина».
Чергові поразки на фронті восени 1919 р. і неочікуваний перехід УГА на бік А. Денікіна змусили С. Петлюру з рештками своїх військ перейти за Збруч, на контрольовану Польщею територію. Саме в такій ситуації визрів союз С. Петлюра — Ю. Пілсудський, який і досі викликає (вже серед учених, а не політиків) цілу низку запитань.
Цей союз можна оцінити тільки в геополітичному вимірі, з урахуванням планів і намірів радянської Росії щодо Польщі. В жовтні і грудні 1919 р. у Мікашевичах (Білорусь) проводилися таємні польсько-російські переговори, які закінчилися безрезультатно. Дипломатичне листування між Варшавою і Москвою, що тривало з лютого по квітень 1920 р., теж виявилося безплідним. Чекаючи неминучого удару з боку Росії, Ю. Пілсудський прагнув заручитися підтримкою С. Петлюри. Проте, оскільки С. Петлюра перебував у Польщі на становищі емігранта, союз з УНР не міг стати рівноправним.
Переговори про укладення союзу з Польщею відбувалися довго і проходили з великими труднощами. Перша місія на чолі з колишнім міністром шляхів П. Пилипчуком була направлена С. Петлюрою до Варшави ще в серпні 1919 р. На хід переговорів, окрім усього іншого, впливала ще й давня відчуженість між поляками та українцями. Врешті-решт лід недовір’я потроху почав розтавати. Про це свідчить, зокрема, виступ І. Дашинського на політичному бенкеті в ресторані «Полонія», де 25 березня зібралися учасники переговорів. Один із найвпливовіших на той час польських політиків заявив: «В історії ми читаємо, що не раз і не два лилася зовсім непотрібно польська й українська кров у боротьбі між собою, а ця боротьба знесилила обидва народи і довела до загублення самостійності і Україною, і Польщею перед ворогами сильнішими, які тільки чекали нашого знесилення, щоб накинути на вас і на нас ярмо неволі, тяжкі кайдани гніту. Але зараз Польща стає на шлях нового порозуміння з Україною, і я тут урочисто заявляю, що, на мою думку, не може бути вільної Польщі без вільної України і вільної України без вільної Польщі».
У ніч на 22 квітня 1920 р. міністри закордонних справ А. Лівицький і Я. Домбський підписали в Бельведері українсько-польську політичну угоду з дев’яти пунктів. Польща визнавала незалежну УНР. Кордон між обома державами встановлювався по річках Збруч і Горинь, тобто по лінії фактичного контролю території польськими військами. Це означало, що до Польщі відходили Східна Галичина, всі західні повіти Волині й кілька повітів Поділля. Обидві сторони зобов’язувалися не укладати міжнародних угод, спрямованих проти УНР або Польщі.
24 квітня політична угода була доповнена військовою конвенцією з сімнадцяти статей. Польща зобов’язувалася надати Директорії УНР військову допомогу. Спільний наступ на контрольовану радянськими військами Україну мав розпочатися під загальним польським командуванням. Передбачався контроль польських військових над українськими залізницями на весь період воєнної кампанії. Уряд УНР зобов’язувався забезпечувати польські війська продовольством і гужовим транспортом, а в разі невиконання цієї умови польська армія мала право провадити реквізиції у місцевого населення.
Укладені у квітні 1920 р. угоди дістали узагальнюючу назву Варшавського договору. В українському і польському суспільствах він викликав неоднозначну реакцію. Проти договору виступила більшість українських політичних партій. Прем’єр-міністр уряду УНР І. Мазепа на знак протесту подав у відставку. Польські націонал-демократи, яким належала більшість у сеймі, також не схвалювали договір, вважаючи українців союзниками Німеччини. Польські соціалісти не схвалювали війни з Росією, що ставала неминучою після укладення Варшавського договору. Вони відстоювали мирні переговори з Москвою.
Чи були можливі результативні переговори з Росією? У 1919 р. польсько-радянський фронт перебував у стані затишшя. Навіть більше: під час наступу армій А. Денікіна на Москву Ю. Пілсудський дав зрозуміти радянській сторони, що не збирається провадити активні дії. Це дало їй змогу передислокувати з польського на білогвардійський фронт близько 40 тис. червоноармійців. У своїх мемуарах А. Денікін скаржився, що Ю. Пілсудський таким чином украв у нього перемогу.
Поведінка керівника польської держави була прогнозованою. Він не піддавався на вмовляння лідерів Антанти створити єдиний антибільшовицький фронт (як не піддався і фінський маршал К. Маннергейм), адже в разі перемоги А. Денікіна Польщі довелося б обмежитися етнографічним кордоном на сході, як того вимагала Антанта, в разі перемоги більшовиків — Антанта втрачала б інтерес до визначення її східного кордону.
Після розгрому денікінських армій, з кінця 1919 р., Москва під акомпанемент заспокійливих заяв про необхідність радянсько-польських мирних переговорів почала стягувати на польський фронт найбоєздатніші з’єднання з усіх реґіонів країни. Виданий у Москві у 1999 р. додатковий том до 55-томного «повного» зібрання творів В. Леніна, містить документи, які показують справжні наміри більшовиків щодо Польщі. Зокрема, в телеграмі Й. Сталіну від 14 лютого 1920 р. В. Ленін наказував: «Сообщите точнее, какие меры предлагаете для создания галицкого ударного кулака и для того, чтобы не тасовать дивизий; дипломатия наша должна не шуметь, а молчать о Галиции; связались ли с Тухачевским; налегайте на восстановление транспорта».
Підготовка радянського вторгнення в Польщу пояснювалася не тільки і навіть не стільки всією попередньою політикою «збирання» земель імперії, що розпалася. В 1920 р. більшовики ставили перед собою набагато масштабніші завдання. Йшлося про здійснення силами 5-мільйонної Червоної Армії «світової революції». Радянська преса вже почала називати В. Леніна і Л. Троцького вождями світового пролетаріату. Польща цікавила вождів як плацдарм для вторгнення в Німеччину. В телеграмі Й. Сталіну від 17 березня 1920 р. В. Ленін викладав свої наміри: «Для нас необходимо максимально ускорить овладение Крымом, чтоб иметь вполне свободные руки, ибо гражданская война в Германии может заставить нас двинуться на Запад на помощь коммунистам».
Кремлівські вожді прагнули спровокувати Ю. Пілсудського на перший удар, що цілком зрозуміло: війна йшла безперервно з 1914 р. і народ міг не витерпіти її продовження. 28 лютого 1920 р. політбюро ЦК РКП(б) прийняло спеціальну постанову про розгортання пропагандистської роботи.
Ю. Пілсудський справді вдарив першим, не чекаючи, коли буде цілком відмобілізована радянська армія вторгнення. 25 квітня 1920 р. польські війська, підсилені двома дивізіями Армії УНР, розпочали наступ. Три галицькі бригади, що перейшли на бік С. Петлюри, були роззброєні й інтерновані: Ю. Пілсудський не довіряв галичанам. Не довіряв він і петлюрівцям. В усякому разі, військова конвенція Варшавського договору не була реалізована. С. Петлюра не одержав нових дивізій, як було передбачено.
7 травня польські війська захопили Київ. С. Петлюра розраховував, що його поява в столиці України викличе повсюдні антибільшовицькі повстання, подібні до повстань улітку 1919 р. Однак так званий «куркульський бандитизм» широкою хвилею розлився по Україні тільки в зимові місяці 1920—1921 рр. Вторгнення польських військ викликало зворотну реакцію. На поверхню вийшли антипольські настрої, поширилося патріотичне піднесення. Вміло побудована радянська пропаганда закликала записуватися в Червону Армію і йти на польський фронт.
Перші невдачі Реввійськрада РСФРР сприйняла спокійно. Війська, що обороняли Київ, відійшли організовано і в середині травня закріпилися на нових рубежах. Ні в кого не було сумнівів, що Червона Армія незабаром перейде в наступ. Збройні Сили радянської Росії багаторазово перевищували за чисельністю сили Другої Речі Посполитої.
Червона Армія перейшла в контрнаступ наприкінці травня, а на початку липня вийшла до Збруча. Спроби польських військ закріпитися на Німані зазнали невдачі. Війська Західного фронту під командуванням М. Тухачевського почали просуватися на Варшаву, а Південно-Західного фронту під командуванням О. Єгорова — на Львів.
У Варшаві спалахнула урядова криза. Новий уряд звернувся до керівників Антанти із закликом врятувати Польщу. Останні обіцяли допомогу за умови визнання Польщею східного кордону, визначеного Декларацією Антанти від 8 грудня 1919 р. Коли польський уряд погодився на це, міністр закордонних справ Великої Британії Дж. Керзон 11 липня звернувся до радянського уряду з нотою, в якій запропонував зупинити Червону Армію за 50 км на схід від лінії східного кордону, визначеного в грудні 1919 р. Після цієї ноти східний польський кордон дістав назву лінії Керзона.
Ігноруючи ноту Дж. Керзона, В. Ленін дав директиву «шаленого прискорення наступу». Одночасно він почав розробляти план радянізації Польщі. Цікавою є його телеграма І. Уншліхту (Реввійськрада Західного фронту) від 15 липня. В ній накреслювався механізм пропагандистського прикриття радянізації, який мав бути далі випробуваний в інших країнах — жертвах «світової революції»:
«Сообщите Вашу оценку такой тактики:
1) Мы заявляем очень торжественно, что обеспечиваем польским рабочим и крестьянам границу восточнее той, которую дает Керзон и Антанта.
2) Мы напрягаем все силы, чтобы добить Пилсудского.
3) Мы входим в собственно Польшу лишь на кратчайший срок, чтобы вооружить рабочих, уходим оттуда тотчас.
4) Считаете ли вы вероятным и как скоро советский переворот в Польше?».
Коли Червона Армія вже наближалася до етнічної території Польщі, почав реалізуватися головний пункт цього плану пропагандистського прикриття вторгнення. Суть його полягала в заяві про готовність радянського уряду надати Польщі велику територію за рахунок українських і білоруських земель.
20 липня в газетах було надруковано звернення Раднаркому Російської Федерації до громадян Росії та України. Воно повністю присвячувалося ноті Керзона і пояснювало, чому уряд не погоджувався ні на посередництво Великої Британії у припиненні радянсько-польської війни, ні на лінію Керзона під час встановлення східного кордону Польщі.
У документі, підписаному В. Леніним, Л. Троцьким, народним комісаром закордонних справ Г. Чичеріним і наркомом юстиції Д. Курським, стверджувалося, що радянський уряд виступає за прямі переговори з Польщею про припинення воєнних дій і може погодитися на вигідніший польському народові територіальний кордон, замість того, що був утворений у грудні минулого року. Стверджувалося, що невигідний Польщі кордон встановлювався під тиском «контрреволюційних російських елементів». Причини такої дискримінації польських національних інтересів полягали нібито в тому, що Антанта підтримувала антипольську політику царизму та імперіалістичної російської буржуазії.
У цій частині звернення філігранно обігрувалися дебати на Паризькій мирній конференції, які передували появі Декларації від 8 грудня 1919 р. Під час дебатів дипломатичні представники білогвардійської Росії В. Маклаков, С. Сазонов та інші прагнули провести лінію кордону таким чином, щоб Холмщина, Підляшшя і Посяння не потрапили до Польщі. Однак вони не мали вирішального голосу і не вплинули на рішення Антанти. Це рішення, як уже зазначалося, було компромісним.
Етнографічний принцип, котрий було покладено в основу Декларації Антанти від 8 грудня 1919 р., Раднарком Російської Федерації розглядав як поступку «російській імперіалістичній буржуазії». Позиції Антанти протиставлялася позиція радянської Росії, яка із січня 1920 р. нещиро закликала Польщу до мирних переговорів. Під час переговорів, як вказувалося в заяві Раднаркому РСФРР, переданій по радіо 28 січня, лінія фактичного розмежування сил могла б стати основою для визначення державного кордону. Тобто йшлося про закріплення за Польщею всіх українських земель по лінії річок Збруч і Горинь.
Тут варто навести характеристику цього кордону, який В. Ленін називав «лінією Пілсудського». На ІX Всеросійській конференції РКП(б) у вересні 1920 р. він казав так:
«Перед польской войной мы предложили мир на условиях, в высшей степени выгодных для них, поляков, мир, невыгодный для целого ряда национальностей, рабочих и крестьян (sіc), которые были под игом польских помещиков и буржуазии. Мы предложили мир на основании линии Пилсудского, т. е. той линии, на которой поляки стояли до начала наступления 26 апреля текущего года, т. е. линии, по которой они получали всю Белоруссию и порядочный кусок Украины».
Наведені слова настільки відверті, що не потребують коментарів. Не випадково цей виступ В. Леніна за радянських часів не друкувався, хоч був офіційним звітом Центрального Комітету черговій конференції РКП(б).
Переговори з Польщею в січні—квітні 1920 р. провадилися, як уже зазначалося, за одночасної підготовки до збройного вторгнення. Тоді радянська сторона з демагогічних міркувань могла собі дозволити щедрість у територіальному питанні. Проте у зверненні Раднаркому від 20 липня 1920 р. критика лінії Керзона була позбавлена демагогії. Перед очікуваним вторгненням своїх армій до етнічної Польщі радянський уряд висловлював готовність пожертвувати їй значно більші непольські території на сході, аніж Антанта. Використовуючи ленінську лексику, Кремль готовий був віддати сусідній державі всю Білорусію і «порядочный кусок Украины».
Чим пояснити дивні, на перший погляд, факти: в момент найвищого воєнного успіху, коли Польща перебувала на крок від загибелі, Кремль розкритикував лінію Керзона (хоч з грудня 1919 р. не звертав на неї будь-якої уваги) і висловив готовність, цілком ігноруючи інтереси «братніх» Білорусії та України, встановити кордон по лінії Ю. Пілсудського? Саме цим і треба пояснювати: перебуванням Польщі на крок від загибелі. За планами Кремля, загинути мала «панська» Польща. Замість неї планувалося утворити маріонеткову «робітничо-селянську» Польщу. Лінія Ю. Пілсудського, а з нею — національні інтереси України та Білорусії були подаровані не польській дипломатії, а «дійсним представникам польського народу».
Персональний склад цих представників ЦК РКП(б) визначив буквально через кілька днів. 30 липня в захопленому Білостоку був створений Тимчасовий революційний комітет Польщі, більш відомий під скороченою назвою Польревком. До нього ввійшли Ю. Мархлевський (голова), Ф. Дзержинський, Ф. Кон, Є. Прухняк та І. Уншліхт. Польревком негайно почав створення 1-ї Польської червоної революційної армії. Командувачем призначався колишній штабс-капітан царської армії Р. Лонгва.
Польревком і маріонеткові збройні сили, які він почав формувати, були тільки оболонкою, за якою приховувалися справжні дійові особи та виконавці на польській політичній арені. Ці сили готувалися до радянізації Другої Речі Посполитої. Звернення Раднаркому від 20 липня навіть не приховувало цієї мети. «Ми допоможемо польським робітникам і селянам звільнитися від своїх польських і чужоземних гнобителів», — йшлося в ньому.
Територіальне питання було принадою, за допомогою якої Польща мала потрапити на гачок радянізаторів. Те, що Кремль обіцяв Польщі, він мав забрати в українців. В. Леніна це аніскільки не турбувало, тому що Україна була вже «заспокоєна» внаслідок перенасиченості радянськими військами. Вона і з урізаною територією нікуди б не поділася. Кремль грав на об’єктивно існуючих українсько-польських територіальних суперечностях, щоб поряд з поневоленою Україною дістати поневолену Польщу.
Тут нема потреби зупинятися на загальновідомих подіях радянсько-польської війни. Досить сказати, що наприкінці вересня 1920 р. фронт знову перемістився в район Житомира і Бердичева. Сподіватися на радянізацію Польщі вже не доводилося, але гучних заяв Раднаркому про східний польський кордон по лінії Ю. Пілсудського ніхто не забув. Доводилося підтверджувати заявлену позицію.
25 вересня сесія ВЦВК за доповіддю В. Леніна опублікувала заяву, в якій зазначалося, що Російська Федерація готова негайно підписати прелімінарні умови миру. Кордон між Польщею і Росією пропонувалося встановити по лінії, «що проходить значно далі на схід від кордону, встановленого Верховною Союзною Радою 8 грудня 1919 р., з тим, що Східна Галичина залишається на захід від цього кордону». Ті, хто готував цю заяву до друку, в поспіху забули, що між Польщею і Російською Федерацією нема спільного кордону. Така обмовка дає уявлення про справжню вагу «братніх» України та Білорусії у свідомості російських більшовиків. Укладений у березні 1921 р. Ризький мир встановлював кордон по лінії розмежування сил напередодні війни.
(Далі буде.)
