Звісна річ, побудова правової держави, розвиток її демократичних засад мають супроводжуватися системним переглядом чинних і запровадженням нових правових норм. Передовсім це стосується такої галузі вітчизняного законодавства, як кримінальний процес. Без сумніву, закріплення в законі належних гарантій від втручання в особисте життя людини й одночасно чітке визначення випадків і підстав такого втручання є найважливішою ознакою демократичної, правової держави, громадянського суспільства. Та більшість норм чинного Кримінально-процесуального кодексу (КПК) України не просто застаріла, не відповідає вимогам Конституції України, міжнародним нормам, а й не врегульовує питання, що постають під час досудового слідства та розгляду справи в суді.

Останні зміни, внесені до КПК, лише частково вирішили ці проблеми, відклавши їх остаточне врегулювання. Врешті це негативно позначається на дотриманні прав, свобод та законних інтересів громадян — суб’єктів кримінально-процесуального судочинства. Зокрема, це стосується підозрюваного, обвинувачуваного та підсудного.

На мою думку, виняткової уваги та докорінного реформування потребують норми КПК, що визначають підстави та порядок застосування заходів процесуального примусу, особливо запобіжних заходів. Бо саме ці норми встановлюють певні обмеження прав і свобод підозрюваного, обвинувачуваного та підсудного під час досудового слідства і розгляду справи в суді. Крім того, саме з цими нормами пов’язана найбільша кількість порушень кримінально-процесуального законодавства.

Дослідження історичного розвитку кримінально-процесуального законодавства підтвердило: процесуальні норми, що регулюють підстави і порядок застосування заходів процесуального примусу, постійно змінювалися. Тенденція цих змін промовиста — у демократичні історичні періоди норми ставали гуманнішими, у періоди посиленого тоталітаризму, навпаки, жорсткішими.

Сьогодні процесуальне законодавство іде шляхом гуманізації, поступово позбуваючись впливу правової ідеології радянських часів. Однак ще багато норм потребують негайного реконструювання та вдосконалення.

Серед великого кола запобіжних заходів, як на мене, особливий науковий і практичний інтерес становить узяття під варту — найсуворіший захід процесуального примусу.

Ми добре пам’ятаємо, як у недалекому минулому заарештувати можна було кожну особу, підозрювану або обвинувачувану у скоєнні будь-якого злочину, за який законом передбачено покарання позбавленням волі. Й рішення про арешт приймали орган дізнання або слідчий і прокурор, а рішення про тримання особи під вартою терміном до півтора року — відповідний прокурор.

З 2001 року, відповідно до КПК України, взяття під варту як запобіжний захід застосовується, як правило, у справах про злочини, за які законом передбачене покарання у вигляді позбавлення волі на строк понад три роки. У виняткових випадках цей запобіжний захід може бути застосовано у справах про злочини, за які законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі і на строк не більше трьох років. Остаточне рішення і про взяття особи під варту, і про утримання її під вартою протягом півтора року приймає суд. Безперечно, це крок уперед, крок до гуманізації кримінально-процесуального законодавства.

Проте на практиці, на жаль, виняток превалює над загальним правилом. Можливості для цього дає сам закон, бо чітко не визначив, за наявності яких саме «виняткових випадків» може бути обрано запобіжний захід як узяття під варту. Тож, практично, діє позазаконний механізм регулювання цього питання, який ґрунтується на цілковитій залежності від суб’єктивного розсуду органу дізнання, слідчого, прокурора і суду. Отож і виходить, що закон — як дишло. І, відповідно до законодавства, «у виняткових випадках», переліку яких закон не містить, може бути взята під варту (і триматися під вартою терміном до чотирьох місяців) будь-яка особа, яка, наприклад, розголосила комерційну таємницю. Або порушила авторське право чи право на об’єкти промислової власності, або не по-господарськи використовувала землі, або зіпсувала ввірене їй військове майно чи вчинила інші злочини невеликої тяжкості, значна частина яких є необережними або такими, що не спричиняють тих чи інших вочевидь небезпечних наслідків.

Вивчення застосування цього запобіжного заходу працівниками органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду дає підстави стверджувати, що сьогодні склалася негативна тенденція безпідставного застосування запобіжного заходу — взяття під варту — до осіб, підозрюваних чи обвинувачуваних у вчиненні злочину, у багатьох випадках. Крім того, під час узяття під варту практично не зважають на вік особи, стан її здоров’я, сімейний стан, наявність роботи та постійного місця проживання й інші обставини, передбачені КПК України. Насправді беруть до уваги визнання або невизнання підозрюваним, обвинувачуваним чи підсудним своєї вини у скоєнні злочину, наявність у минулому судимостей або проживання не за місцем провадження досудового слідства.

Узяття під варту, як захід процесуального примусу, що має превентивний характер, по суті, став досить ефективним механізмом впливу на підозрюваного, обвинувачуваного та підсудного. Адже обрання саме такого заходу ставить підозрюваного, обвинувачуваного чи підсудного у скрутне становище і, між іншим, дуже впливає на психічний стан людини.

У результаті останніми роками в Україні, за офіційними даними, тримання під вартою як запобіжний захід застосовується до 45 відсотків осіб, підозрюваних чи обвинувачуваних у вчиненні злочинів, зокрема й тих, що не є тяжкими й особливо тяжкими.

Наприклад, у Німеччині, де, скажімо, 1998 року було вчинено понад 6,4 млн. злочинів (із них розкрито 52,3 відсотка), взяття під варту застосовують щорічно лише до чотирьох, максимум п’яти відсотків підозрюваних і обвинувачуваних. І, відповідно до параграфу 112 КПК Німеччини, цей запобіжний захід застосовується лише до осіб, які вчинили тяжкі злочини, але і в цьому випадку його не можна застосовувати, якщо «значення справи і очікувані покарання або заходи виправлення та забезпечення йому не відповідають». До інших осіб він може бути застосований, якщо на підставі певних фактів (але не припущень!) можна вважати, що обвинувачуваний сховається від слідства і суду чи недозволеним способом впливатиме на учасників процесу або спонукувати до цього інших осіб та продовжуватиме коїти злочини.

А в Україні взяття осіб під варту на досудовому слідстві доволі часто зумовлює порушення прав особи та не сприяє ефективному провадженню слідчих дій. Відомі факти, коли слідчі протягом кількох місяців не пред’являють особі, утримуваній під вартою, конкретного обвинувачення або не допитують її і не проводять з нею інших слідчих дій. Мало того, людина нерідко залишається в СІЗО без належного правового захисту, втрачає роботу, зв’язки з родичами тощо, тобто повністю випадає із соціуму ще до того, як її визнано винною у вчиненні злочину.

За статистикою, кількість осіб, позбавлених волі за вироком суду, щорічно становить від 45 до 49 відсотків. Те, що ці цифри практично збігаються з цифрою, яка характеризує кількість осіб, до яких застосовується взяття під варту (45 відсотків), ще раз підтверджує: суди, за невеликим винятком, засуджують до позбавлення волі всіх тих осіб, які під час досудового слідства і судового розгляду справи перебували під арештом.

За тими ж статистичними даними, середній строк перебування під вартою заарештованих становить за останні роки від 3,82 до 4,15 місяця, тобто у середньому чотири місяці. Лише у 2000 році понад рік (!) під вартою перебували 5122 особи, з них понад півтора року — 2185 осіб.

Такий стан речей не можна вважати нормальним. Проблема гостра, нагальна, і тому не можна чекати, коли нарешті підготують новий Кримінально-процесуальний кодекс, у якому чітко буде визначено ці питання.

Тож украй потрібно чіткіше законодавчо визначити загальні критерії допустимості застосування взяття під варту до підозрюваного, обвинувачуваного і підсудного. Так, у законі треба встановити, що взяття під варту не можна застосовувати до осіб, які досягли певного (скажімо, вісімдесятирічного) віку, інвалідів першої групи або осіб, що на момент арешту мають особливо тяжкі хвороби (перелік їх мав би визначити з участю зацікавлених відомств Кабінет Міністрів України).

Оскільки під час провадження досудового слідства може виникнути необхідність узяття під варту особи, незважаючи на надзвичайно похилий вік та поганий стан здоров’я, тож у законі потрібно передбачити таку ситуацію. На мою думку, слід запровадити норму, яка передбачала б, що до осіб, які досягли вісімдесятирічного віку, інвалідів першої групи або осіб, що мають особливо тяжкі хвороби, взяття під варту може бути застосоване лише в разі обвинувачення їх у скоєнні особливо тяжкого злочину.

Потрібно також чітко визначити випадки застосування такого запобіжного заходу як винятку до підозрюваних чи обвинувачуваних у справах про злочини середньої тяжкості. На мою думку, їх може бути кілька. А саме, коли особа не має постійного місця проживання або до особи попередньо було застосовано запобіжний захід —заставу, проте заставодавець відмовився від узятих на себе зобов’язань, або підозрюваний, обвинувачуваний, підсудний порушив узяті на себе відповідні зобов’язання. Те саме стосується випадків, коли до особи попередньо було застосовано запобіжний захід — підписку про невиїзд, особисту поруку, поруку громадської організації або трудового колективу, нагляд командування військової частини, але підозрюваний, обвинувачуваний чи підсудний порушили своє зобов’язання не відлучатися з місця постійного проживання або з місця тимчасового перебування без дозволу слідчого, або поручителі (командування військової частини) не змогли забезпечити належну поведінку та явку підозрюваного, обвинувачуваного, підсудного за викликом до органу дізнання, слідчого, прокурора чи суду. До цієї категорії треба віднести ситуацію, коли особа під час розслідування даної справи оголошувалася в розшук або зробила спробу виїхати за межі України до закінчення досудового розслідування чи судового розгляду справи, а також коли є встановлені слідством факти впливу особи недозволеним способом на учасників процесу або спонукання до цього з її боку інших осіб. Вважаю, що потрібно застосовувати взяття під варту, якщо є встановлені слідством факти продовження особою злочинної діяльності або достатні підстави вважати, що особа, виходячи з характеру вчиненого нею злочину, пов’язаного з ухиленням від призову за мобілізацією, від відбування покарання або від військової служби намагатиметься ухилитися від слідства і суду.

Наявність у законі процесуальних гарантій від необґрунтованого застосування зазначеного запобіжного заходу значно посилить дотримання прав, свобод та законних інтересів суб’єктів кримінально-процесуальної діяльності. Зменшення загальної кількості заарештованих справило б істотний вплив на традиційну судову практику у бік її гуманізації.

Слід зазначити, що чинний КПК України не враховує відмінностей між різними категоріями злочинів у питанні про можливість утримання особи під вартою протягом багатьох місяців. Переконаний, що максимальний термін тримання особи під вартою (чотири, дев’ять або вісімнадцять місяців) має перебувати у прямій залежності від вчиненого злочину — середньої тяжкості, тяжкий чи особливо тяжкий — і від того, чи є цей злочин умисним або необережним. Адже не може бути, щоб особу, яка вчинила через необережність злочин середньої тяжкості, могли тримати під вартою півтора року.

Насамкінець зазначу, що чітке визначення підстав обрання запобіжного заходу як узяття під варту жодним чином не вплине негативно на повноту, всебічність та об’єктивність досудового слідства. Навпаки, це дисциплінує працівників органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду, змусить їх відповідальніше ставитися і до збирання доказів у кримінальних справах, і до прав, свобод і законних інтересів учасників кримінального судочинства. Як кажуть, закон державу держить.

Василь ОНОПЕНКО,народний депутат України, голова Комітету Верховної Ради з питань правової політики.