Улітку «вцілілі» в реформаторському вирі воїни-ракетники востаннє прощально цілували бойовий прапор. Розформовано Вінницьку 43-тю орденоносну стратегічну ракетну армію, яка була головним ракетно-ядерним щитом держави. «Капітулювали» останні дві ракетні дивізії — 18 елітних полків, знято з бойових позицій 176 міжконтинентальних балістичних ракет СС-19 «Стілет» і СС-24 «Скальпель», а самі позиції зруйновано і зрівняно з землею, в тому числі 175 шахтно-пускових установок, 17 уніфікованих командних пунктів. Одне слово, димом і курявою пущено майже все, що колись вознесло Україну до рівня третьої в світі ракетно-ядерної держави. Вінницьку стратегічну могли «накрити» американці під час карибської кризи, коли на Кубу було таємно перекинуто більш як сорок балістичних ракет. Могли «впритул розстріляти» несподівано роздислоковані в Європі натовські «Першинги». Вижила 43-тя РА у військовому протистоянні — здалася перед чужоземними і доморощеними «голубами миру».

Вчорашній «вірогідний противник» тріумфує. Те, що було «не по зубах» багатозірковим заокеанським генералам, удалося їхнім і нашим політикам на ланчах «без краваток». Високоякісну стратегічну зброю українців знищено їхніми ж руками. Вінницькі генерали рапортують: наказ виконано достроково! Хвалити Бога, не додумалися удостоїти їх геройських звань.

У січневій ц. р. подачі журналістського розслідування «Капітуляція...» ми розповіли про численні  листи «з симпатією», в яких чини Вінницької 43-ї ракетної армії наполегливо пропонували американцям залучити до ліквідації нашої стратегічної ядерної зброї три маловідомі фірми. Саме їм і потекли виділені на ліквідацію стратегічної ядерної зброї мільйони доларів. Натомість солідні державні, зокрема військові, організації «залишилися з носом» — без роботи і коштів. «З носом» зосталися держава і її народ. За винятком кількох ракетних генералів і облюбованих ними кількох фірм — вінницьких «Струм», «Юлія» та дніпропетровської «ОІК». З фірмачами зрозуміло — їм трапився шанс «підняти шалену копійку», і вони його не упустили. А в чому тут могла бути генеральська зацікавленість, адже їм зла доля веліла знищувати те, над чим трудилися впродовж десятиліть нелегкої військової служби... Торік високопоставлений представник пентагонівського Агентства зі зменшення ядерної загрози Д. Коннел зізнався: «Спочатку було незрозуміло, чи зможемо ми (США.— А. Б.) співпрацювати з Україною, оскільки обидві сторони відчували, якщо хочете, недовіру. Однак за сім років роботи в агентстві склалися гарні стосунки з більшістю організацій в Україні».

А чому б і не скластися?..

Гільйотина від генеральші і «друге дихання»

...Хоч як крути, та не заперечиш: «друге дихання» у вінницької комерційної мережі, до якої входять «Струм» і «Юлія», з’явилося після того, як серед співзасновників з’явилися громадяни Анатолій Міхтюк та Олена Бушуєва. Він — син командарма, вона — донька заступника командарма з озброєння генерала Владислава Бушуєва. За кілька років вінницькі фірми роблять нечуваний, як для нас, сенсаційний ривок у стосунках з американськими діловими колами.

У поясненнях правоохоронним органам командарм і його заступник навідріз заперечують звинувачення в лобіюванні комерційних інтересів вінницької «солодкої парочки». Залишається пригадати теорію ймовірності і повірити в неймовірний збіг обставин. Улітку 1996 року, на межі завершення в 43-й армії експериментальних ліквідаційних робіт і початку серійного знищення ракетних комплексів, що збіглося з уже відомим нам розширенням повноважень командарма Міхтюка (став заступником міністра), до статуту вінницького товариства з обмеженою відповідальністю — фірми «Юлія-С ЛТД» вносять зміни, які передбачають розширення кола співзасновників. Ними стають громадянки Тетяна Міхтюк — дружина командарма й Олена Бушуєва — донька його заступника з озброєння.

Обидві пані зобов’язуються внести до статутного фонду «Юлії-С ЛТД» майна на мільярд крб. (ще тими грошима). І якого майна! Не подумайте, що щось із домашнього вжитку, скажімо, соковижималку чи кухонний комбайн домогосподарки-генеральші. Громадянка Міхтюк запропонувала... гільйотину для розрубування металу і вертикально-свердлувальний верстат. А Олена Бушуєва — два важкі верстати — шліфувальний і свердлувальний. Питається: де взяли, якщо генерали в один голос заперечують участь дам у бізнесових справах. У таких випадках усім, хто хоче багато знати, одказують просто: де взяв, де взяв — знайшов...

— У природі не було, — заперечував у розмові зі мною генерал Міхтюк. — Для того, щоб там бути якимось учасником, треба було щось внести, то це «предполагалося». Жодного внеску ніхто не робив. Щоправда, далі після цієї фрази командарм уточнив: «Коли міркували, як усе це влаштовуватиметься, то був такий варіант — ми купимо. ...У нас багато майстерень демонтувалося, то ми продавали».

Генерала зрозуміти неважко — і як заступника міністра оборони, і як батька, але як бути з протоколом зборів засновників «Юлії» і наказом управління Мінекономіки Вінницького міськвиконкому №166-р від 3 вересня 1996 року, які саме з урахуванням зобов’язання внести до статутного фонду ці верстати та гільйотину зареєстрували зміни і доповнення до статуту «Юлії-С ЛТД»? І як потім кваліфікувала цю обставину військова прокуратура, виправдовуючи генералів?

Чи мала б дружина командарма такий доступ до армійського добра, коли б ним не розпоряджався її чоловік, — запитання наївне. Як і до іншого генерала — Бушуєва, чия донька Олена Бушуєва восени 1995-го заявить про готовність додати до статутного фонду «Юлії-С ЛТД» «частину вартості дизельної пересувної електростанції у сумі 8200 грн. або 33,33 відсотка статутного фонду». Знову запитуватимете, де «валяється» дизель-електростанція, або звідкіля такі гроші в молодої особи, якщо батько-генерал отримував на місяць у середньому 700 гривень?

Навесні наступного року генеральська донька Олена Бушуєва стає співзасновником НВІП ТОВ «Струм», утвореного місцевим малим приватним науково-виробничим інноваційним підприємством «Струм» (співзасновники — власник МП «Струм» О. Бланар та А. Грішин). Ще за сім місяців Олена Бушуєва співзасновує ТОВ – фірму   «МП-Юлія» (без літери «С»). Але цього разу в компанії з’являються ще й генеральський син Анатолій Міхтюк, його однокашник по військовому училищу І. Сеньків, громадяни І. Кравець та М. Маринін.

Розмноження «бізнесової яйцеклітини» цим не завершується. В один місяць із створенням «МП- Юлія» Олена Бушуєва спільно із уже знайомими нам громадянами О. Бланаром та А. Грішиним стає співзасновником ТОВ «Асті». А ще приблизно за рік ця сама генеральська донька у спілці з тим само МП НВІП «Струм» (гендиректор — О. Бланар) та колишнім офіцером СБУ О. Биковським, у якого перед тим не склалася кар’єра на ниві боротьби зі шпигунами і корупціонерами саме у 43-й РА (до слова, він — зять А. Грішина), благословляють на світ ТОВ «Струм-К», ТОВ «Струм-Агро».

Як наслідок — вийшло хоч трохи і марудно, та чудно: частка статутного капіталу генеральської рідні в «МП Юлія» і його структурних підрозділах  мала б становити 40 відсотків. А в підрозділах  «Струму» статутний капітал О. Бушуєвої і О. Биковського «тягнув» на 66 відсотків. Це вам не що-небудь, коли згадати про силу-силенну укладених «Струмом» і «Юлією» котрактів з американцями й отримані мільйони доларів, котрі мали б ділитися відповідно до статутного внеску!

Піднатужмося ще раз зі знанням теорії ймовірності, щоб не бути шокованими черговим збігом обставин. Нас переконують, що, живучи в одному обласному центрі, родичаючися, спілкуючися, донька генерала Бушуєва жодного разу не попросила батька посприяти її фірмочкам в отриманні контрактів чи ділянок робіт у керованому ним процесі ліквідації ядерного озброєння. Не пропонував своєї допомоги доньчиному бізнесу і батько? Така само байдужість у ставленні до бізнесу сина і матері пролягла і в родині Міхтюків. (Хоча й відомо, як з благословення батька-генерала майор Анатолій Міхтюк напередодні звільнення з військової служби і влиття у бізнесові справи «Юлії» в рамках ліквідаційної програми встиг повчитися за кордоном. Батько готував сина до автономного плавання в морі бізнесу?).

Та все одно нам малюють кам’яну незворушну стіну: батьки окремо силкуються залучити до грандіозного проекту ліквідаторів ракетної армії, а їхні діти з протилежного боку самітньо підступаються до тієї армії, силкуючись стати тими ліквідаторами. І нікому було їх звести докупи. Ну геть як у телепередачі «Очевидне — неймовірне».

На відміну від нас, недовірливих громадян-сіромах, військові прокурори, які розглядали ці епізоди з життя генералів, узяли на віру генеральські заперечення і корупційних діянь у такій родинній зв’язочці не побачили. Як не побачили наведених нами в попередній публікації численних листів з 43-ї РА на адресу американців з пропозицією укладати мільйонні контракти саме з фірмами, заснованими генеральськими дітьми!

Якщо ж у прокурорському логічному ланцюжку про особливу приязнь ракетних генералів до трьох фірм: «Струму» — «Юлії» — «ОІК» випадала одна ланка — дніпропетровська «ОІК», то надаємо можливість заповнити і цю прогалину. Під руки потрапив унікальний документ, про який в 43-й армії могли знати лише втаємничені — протокол зборів акціонерів дніпропетровського АТ «ОІК» (Об’єднана інжинірингова компанія). З документа виходить, що ще у травні 1997-го прізвища командарма Міхтюка і його заступника Бушуєва нишком від підлеглих було занесено до числа щасливчиків-співвласників, для чого перший генерал мусив би викупити 300 акцій, другий — 200 (разом 3,35 відсотка від статутного фонду) «ОІК». Це зовсім «неслабо», коли стільки само акцій могло дозволити собі ціле «Науково-виробниче підприємство «ПівденЕКСО», а Фонду держмайна тоді дісталося 12,48 відсотка від статутного фонду. Компанія там зібралася солідна, серед засновників — всесвітньо відомі КБ «Південне», «Південмаш», спецтрест-5, опинилася там і американська корпорація «CSMG» тощо.

Генерали і тут заперечують написане. Мовляв, їм пропонували стати співзасновниками «ОІК», але вони відмовилися, «щоб не було розмов»... Фактом залишається тісне знайомство панів Міхтюка і Бушуєва з керівником «ОІК» паном Гужвою та більшістю акціонерів компанії, а головне — «зелене світло» цій компанії в ліквідаційному процесі і зелені американські долари акціонерам...

Після цього нам починає «розвиднюватися»: як кільком вінницьким фірмам з бідненькою базою, але з «генеральсько-батьківським співчуттям» вдалося замахнутися на великомасштабні контракти й отримати мільйони доларів. Журналістське розслідування триває.

Київ—Вінниця—Київ.