Дорога від листопада до листопада

— Чого вони здійняли рейвах? — дивувався Петро Саблук. — Те, що написано в указі, Михайло Гладій на Львівщині два роки робить зі своїми хлопцями —Романом Шмідтом, Юрієм Кухаруком, Михайлом Лесівим, які організували за ініціативою Гладія перший в Україні Центр з приватизації в аграрному секторі.

Перебравши в пам’яті відомих ще з радянських часів на Галичині голів колгоспів і секретарів райкомів, Михайла Гладія серед них не пригадав.

— А ви їдьте до Львова в обласну адміністрацію. Він там заступник голови з питань агропромислового комплексу, — порадив Петро Саблук.

З Михайлом Гладієм ми тоді говорили довго і відверто. На різні теми — аграрні, політичні, національно-патріотичні. Він був відомою людиною в області. По-перше, синьо-жовтий прапор над державною установою найперше замайорів у Стрию, над ратушею районної ради, де Михайло Гладій був головою райвиконкому. А по-друге, його називали батьком аграрних реформ в області, до яких він долучився ще на початку 90-х років після перших постанов Верховної Ради.

Це питання його боліло з дитинства. Народився він у сім’ї колишніх заможних селян. Батьки мали міцне господарство і магазин. Але, на жаль, цього Михайло не застав, бо на той час на заході вже завершилася друга в Україні колективізація. І батьківське господарство потрапило під її колеса.

— Земля обов’язково має бути товаром, а селянин її власником, — Михайло Гладій декілька разів повторив ці слова. — І мати свою ціну. Високу ціну, оскільки вона є національним багатством. До цього ми скоро прийдемо.

У віце-прем’єри уряду Валерія Пустовойтенка Михайло Гладій прийшов із посади губернатора Львівщини 1999 року.

Започатковані Петром Саблуком реформи, а отож укази Президента 1994 і 1995 років, були чи то загальмовані, чи то заморожені. Аграрний сектор потрапив у прірву між колективною і приватною власністю. Саме така дісталася новому віце-прем’єру спадщина.

У своєму першому інтерв’ю він майже дослівно повторив ті самі слова, що й п’ять років тому.

— Це — світова практика. Альтернативи приватній власності немає. Ні земля, ні селяни не можуть бути у підвішеному стані. Земля повинна стати товаром, а селянин її власником.

— І коли думаєте «розморожувати» процес реформування?

— А він уже йде. Готуємо проект нового указу Президента. Тільки цей указ, на мою думку, має бути жорсткішим, ніж попередній. І з конкретними термінами. Тобто «що» і «коли» робити знатиме кожен — від міністра до голови КСП.

— А здоров’я вам вистачить? — запитав я несподівано. — У Петра Трохимовича Саблука теж був такий розмах. А закінчилося лікарнею і добровільною відставкою. Ви посягаєте на дохідний «промисел» десятків тисяч аграрних чиновників. Від села до Кабміну і парламенту.

— Я розумію, що поки що земля у нас — капітал не так економічний, як політичний. Тому я розраховую на психологічний чинник. На розуміння селян. Саме селян, а не чиновників. Вони уже прозрівають. Головне — вчергове їх не ошукати. Не зробити селян заручниками реформ. Цього я найбільше боюся.

...Указ з’явився. Через сім місяців після тієї розмови. І справді він був для села світлом в кінці тунелю. Світлом, а не панацеєю. Світлом, до якого треба було ще йти тривалий час у напівтемряві, навіть навпомацки. Набиваючи гулі і синці. Йти принаймні три—чотири роки. Тому розділили цей шлях на етапи.

В одній розмові він якось сказав:

— Історичну значимість указу Президента оцінять лише наступні покоління і поставлять 1999 рік поряд із 1848 і 1861 роками, коли було скасовано кріпосне право. Нинішні селяни, яким безкоштовно дали землю, ще не відчувають її цінності й вартості. Почуття власності у них витравили. І воно з’явиться згодом.

...На початку 2001 року, коли ще навіть не були підведені підсумки першого етапу земельної реформи, віце-прем’єр-міністра Михайла Гладія несподівано для нього і для прихильників його курсу вдруге призначають головою держадміністрації Львівської області. І знову реформаторський поїзд залишився без локомотива.

...У літаку, що летів із Луганська, вони сиділи навпроти один одного — Михайло Гладій і Михайло Зубець, президент Української академії аграрних наук. В усі поїздки по Україні вони завжди вирушали разом. Наполягав Гладій. У такий спосіб він постійно «занурював» науку в масив практичних справ.

Вони довго сиділи мовчки. Але по виразу їх обличчя я відчував, що обоє не так стривожені побаченим і почутим, як намагаються знайти вихід із ситуації.

Першим мовчанку порушив Михайло Гладій.

— Це називається латання дірок. Сьогодні на Луганщині заштопаємо, завтра — на Миколаївщині. Що, так і їздитимемо, як «швидка допомога»? Треба кардинально зайнятися зерновою проблемою в масштабах всієї України. Із завтрашнього дня.

— Річне виробництво 25—26 мільйонів тонн — це не рівень України. Висновки науки такі, що ми можемо виробляти по 80 мільйонів тонн зерна, — Михайло Зубець упевнено назвав цю цифру і відкинувся на спинку сидіння, чекаючи реакції співрозмовника.

— Коли? Через десять років? — Михайло Гладій розвів руками. — Зупинімося поки що на половині —40 мільйонів. І візьмемо її наступного року. Все зробимо, щоб узяти.

— А як відреагує на це Ющенко? Президент? Це великий ризик. Уряд навряд чи піде на те, щоб уже наступного року за кілька місяців до сівби брати на себе таку відповідальність.

— Розмову з Ющенком я беру на себе, — Михайло Гладій стиснув пальці в кулак і кілька разів спокійно вдарив ним по столі. Наче затвердив власне рішення.

...Сорок мільйонів тонн. Це на 15 мільйонів більше того, на що спромоглася Україна у 1998—2000 роках. І які теж багато хто вважав уже рекордними. Якщо порівняно з 1993—1996 роками, то це так. Але скільки можна планувати за принципом більше, ніж торік? Скільки можна тримати планку на такому низькому рівні, коли в сусідніх країнах, які ніколи не вважалися житницями Європи, її піднято на максимальну висоту.

Наступного дня про 40 мільйонів уже вели мову в Кабміні та Міністерстві аграрної політики.

Чимало високих посадових осіб нагадували Михайлу Гладію, що «грається він з вогнем», що доведеться «посадою» відповідати за провал, що до таких «авантюр» ще не додумувався жоден аграрний віце-прем’єр.

А він вперто і послідовно працював з усіма, від кого залежало виконання уже не його власного, а урядового проекту — програми «Зерно 2001—2004». За окремими схемами працювали хімічні заводи з виробництва мінеральних добрив, постачальники засобів захисту, всі агрохімічні служби. Після переговорів з кредиторами Гладій відчув, що потрібна допомога Віктора Ющенка. І той вісім разів збирав банкірів, щоб переконати їх в необхідності надання коштів товаровиробникам і хімікам.

— Начебто нам Бог допомагає, — сказав він якось на одній з прес-конференцій на початку березня 2001 р. — А допомагає він тим, хто вірить. І я вірю, що 40 мільйонів тонн Україна збере.

Через два тижні після тієї прес-конференції Михайло Гладій уже був у Львові. Приймав губернаторські справи і до урядової програми «Зерно» міг долучитися лише на регіональному рівні.

...У 2001 році 40-мільйонний рубіж взяли. Михайло Гладій виявився не лише добрим і щасливим сівачем, а й вдалим аграрним і політичним стратегом.