Нині у нашій країні за смугою відчуження суспільства перебуває понад 235 тисяч інвалідів з психічними захворюваннями. А якщо врахувати їхнє найближче оточення, сім’ї хворих, то коло людей, які потребують соціально-психологічної допомоги, розширюється до 470 тисяч.
Несвятковий дебют
Звідки береться ця хвороба, психіатри точно відповісти не можуть. Кажуть лише, що здебільшого вона дебютує після тридцяти. Щоправда, багато хто вважає, що у шизофренії — соціальний підтекст. Мовляв, хворіють на неї люди, чий громадський імунітет підірвано нестабільністю фінансовою, фізичною, особистісною... Потерпають від цієї недуги і самі хворі, і їх ближні. На жаль, і досі до психічних патологій соціум ставиться з побоюванням, наче до кримінальних захворювань. Тому психічно нездорові громадяни намагаються не афішувати свою недугу.
...У сина трапився психічний напад. Що це саме він, мати зрозуміла одразу. Допоміг стаж терапевтичної практики.
Тридцятичотирирічний Петро вхопив дерев’яний кухонний молоток і кинувся на тещу. Очі горіли нездоровим вогнем, він кричав щось незрозуміле і метався по кімнаті. Потім прискочив до дитячого ліжечка, вихопив сплячого сина і намагався його роздягненого закрити на балконі. Тоді дружина викликала міліцію й зателефонувала до свекрухи.
Разом з нарядом, який приїхав забирати дебошира, до квартири зайшла його мати. Це врятувало Петра від багатьох неприємностей в його подальшій долі. А тоді вона побачила сина, що сидів на підлозі, обхопивши дерев’яний молоток, і монотонно видавав якісь незрозумілі, нелюдські звуки. Плакав переляканий спросоння онук, міліціонерів спонукала до рішучих дій теща... Крім матері, ніхто не зрозумів: у тому, що відбувається, чоловік, який сидів на підлозі, не винний. Винний саме отой несподіваний дебют шизофренії.
Мати не віддала сина правоохоронцям. Вони вислухали фахові пояснення лікаря, промовисто покрутили пальцем біля скроні й поїхали. Невдовзі, побоюючись за свою дитину, Петра залишила дружина. Він втратив роботу. І залишився потрібним лише матері.
Під час нападів лежав у «Павловці». Повертався додому зацькований і пригнічений. Мовчав і нічого не робив. Мати, знаючи з досвіду, що означає жити в нашій країні з таким діагнозом, умовила колег не вносити інформацію про захворювання сина до комп’ютерних даних. Адже захворювання у нього загострюється лише двічі на рік, а решту часу він поводиться нормально, адекватно, може працювати, водити машину тощо. А з медичним вироком Петро навряд чи зможе повернутися до колишнього життя.
Ти що, хворий?
Так, на перший погляд, безневинно запитують одне одного люди, промовисто крутячи вказівним пальцем біля скроні. Ці жест і фраза перетворилися на своєрідну риторичну ідіому у спілкуванні. І ніхто не ображається, а головне, вже не замислюється, що за цим стоїть.
Дуже довго психіатрія була засекреченою галуззю медицини. Тому жодних досліджень цієї групи інвалідів з метою їх адаптації і допомоги не проводили. І лише кілька років тому Міжнародний доброчинний фонд «Дослідний центр соціальної політики» вперше в Україні почав працювати над експериментальним проектом, вивчаючи кризові ситуації в сім’ях інвалідів із психічними захворюваннями.
З’ясовуючи причини кризових ситуацій, фахівці центру вперше у практиці таких досліджень поцікавилися думкою психічно хворих людей. Ті назвали дванадцять проблем, які їх турбують. Серед них — недосконалість нормативно-законодавчої бази, що регулює статус інваліда з психзахворювання, брак інформації і неможливість вільного доступу до особистої медичної документації в реабілітаційний період. До речі, проти останнього пункту «незадоволення» своїх пацієнтів категорично виступили медики, котрі не бажають розкривати «таємницю» хвороби й лікування психічно ураженій людині.
Родичі психічно хворих людей назвали 60 проблем, з якими вони стикаються у повсякденному житті. Серед них — медико-соціальна допомога інвалідам, умови перебування у психіатричних клініках, якість надаваних амбулаторних послуг, розміри соціальних пенсій, спілкування із сусідами.
Лікування ізоляцією
Свого часу завдяки Асоціації психіатрів України я побувала в Черкаській обласній психіатричній лікарні міста Сміли. Людина, котра вперше потрапила за ворота цього закладу, все побачене сприймає досить неадекватно, з урахуванням нормальних умов життя і відносин, до яких ми звикли у нашому здоровому оточенні.
Лікарня поділена на два табори. Для новеньких — дебютантів. І для «старожилів». Умови утримання перших майже не відрізняються від звичайних стаціонарів — світлі палати, білизна, у коридорах квіти. Але те, що я побачила у другому відділенні психушки, більше нагадувало барак за гратами, аніж медичний стаціонар. Темний коридор, переповнені палати без дверей, ліжка без простирадл і зацьковані пацієнти. Вони були покинуті напризволяще: хтось ходив вузенькими проходами між ліжками (коридором можна гуляти лише з дозволу персоналу), хтось ховався під ковдрою...
Їх ізольовано від здорового суспільства, вилучено і кинуто в задушливу вбогу резервацію для божевільних. Так, вони хворі й не можуть самі себе доглядати. Дехто не має родичів, багато хто потрапив сюди за згодою близьких людей.
Приводом для відвідування Черкаської обласної психлікарні став лист родичів її пацієнтів, що надійшов до Асоціації психіатрів України. У ньому люди просили захистити їх від свавілля персоналу. Писали, що хворі в цьому медзакладі голодують, з них знущаються, б’ють.
В Асоціації психіатрів України твердять, що випадки побиття хворих медперсоналом непоодинокі у системі психіатричних стаціонарів. Переважно жорстоке ставлення до пацієнтів провокує закритість таких установ від громадянського суспільства, їхній статус «окремої держави» з власними законами й поняттями.
Тоді нам так і не вдалося добитися істини. Пацієнт, якого начебто побили медпрацівники, відмовився від свідчень. Він стверджував, що сам упав у ванній кімнаті і зламав щелепу... Майже неможливо дізнатися правди від психічно хворої людини, котра, по суті, є заручником психіатричної лікарні. Пацієнти, на сто відсотків залежні від своїх лікарів і сестер, ніколи не скажуть нічого поганого на їхню адресу. Інакше їм же буде гірше. От тільки чомусь дідусь, який лежав у тому бараку на брудному матраці, на моє запитання, як тут живеться, дуже швидко відрапортував:
— Нам тут добре. Нас тут не б’ють. Годують, миють і навіть нігті стрижуть.
