Із досьє «ГУ»
Гуренко Станіслав Іванович. Українець. Народився у 1936 році в місті Іловайську Донецької області у родині вчителя. Одружений, має сина Івана та дочку Ксенію. Закінчив Київський політехнічний інститут, за фахом інженер-механік. Кандидат технічних наук. З 1958 року працював на інженерних посадах та викладачем. З 1976-го — на партійній роботі в Донецькому обкомі КПУ та в ЦК КПУ; обіймав посаду заступника голови Ради Міністрів УРСР. У 1990 році обрано першим секретарем ЦК КПУ. Потому — радник або консультант різних бізнесових структур.
Народний депутат України трьох скликань. Член фракції КПУ. У попередньому складі парламенту певний час очолював Комітет з питань економічної політики, управління народним господарством, власності та інвестицій. Нині його знову обрано на цю посаду. Захоплення: економіка, політологія, публіцистика.
... Запам’яталося сказане ним під час нашої розмови у буремні дні вересня 1991 року: «Дуже прикро і боляче, що мені дісталася ось така спадщина». Йшлося про ситуацію паралізуючої розгубленості.
— Будь-якої однозначності у сприйнятті та поясненні подій того періоду бути не може, — зазначив С. Гуренко. — Це був надто складний відтинок часу в новітній історії держави і народу, коли паралельно відбувалося кілька соціально-політичних процесів, різнознакових за своїм змістом. Щодо дійових осіб, замовників і виконавців... Були ті, хто під гаслами незалежності — негайно і безповоротно! — рушили «систему». Були й ті, хто, визнаючи за необхідне вжиття заходів щодо демократизації життя суспільства, все-таки намагалися зробити це за умов збереження соціалістичного ладу нашої державності. Не вийшло. Чому — то вже інша тема...
І вже з серпня почалися «чорні дні», принаймні в моєму сприйнятті, для мене особисто.
— Тоді вас, як першого секретаря ЦК КПУ, звинувачували у підтримці московського путчу і навіть у державній зраді...
— Так, це стало ще одним тягарем і випробуванням на стійкість. Замовний характер і бездоказовість звинувачень були очевидними. Та попри всю даремність намагань знайти «докази», моральне мордування тривало достатньо довго. По телебаченню навіть пройшов сюжет про мій начебто арешт. Аж доки Генеральна прокуратура, вичерпавши усі можливості фальшування і тиску, не винесла ухвали: справу припинити за відсутністю складу злочину.
На той час морально-психологічний клімат різко змінився і в парламенті. А саме: колишні секретарі обкомів та інші посадовці з числа «прозрілих» усіляко уникали спілкування зі мною. Це було огидно і гнітюче. Ось за таких умов я вирішив демонстративно скласти з себе повноваження народного депутата. Дехто засудив цей крок, але для більшості тих, хто знав мене, він став поштовхом до тверезого аналізу всього, що трапилося з партією, державою, суспільством.
— Сказане не варто сприймати як спробу виправдати себе, — додав Станіслав Іванович. — Власне, це стосується мене особисто і лише допоможе тим, хто цього побажає, зрозуміти, як людина може сприймати навалу негативних обставин. Тут можливі два основні варіанти: вони або ламають людину, або ж загартовують її. Можу сказати напевне — зламати мене не вдалося...
— Однак потім був певний час самоконсервації.
— Так. А моїй громадсько-політичній реабілітації посприяли, зокрема, деякі газети. Наприклад, одною з перших наважилася дати інтерв’ю зі мною «Київська правда». Згодом за списком КПУ, хоча я формально і не був членом оновленої партії, мене обрали народним депутатом України, довірили очолити Комітет з питань економічної політики. Усунення з цієї посади внаслідок «двірцевого перевороту» пережив уже значно легше. І цікаво було спостерігати за поведінкою певних осіб в уряді й Верховній Раді, котрі найперше поціновують не людину, а керівні посади. Тут мимоволі пригадуються рядки з думи про козака Голоту: «Шати мої, шати, шати дорогії»... Бачте, одні живуть за нормами людяності й моралі, тоді як інші — «по понятиям» криміналізованих «сімей» та кланів, котрі забрали владу в Україні. Але, сподіваюся, історія нас, зрештою, розсудить.
— Пережите завжди залишає слід на долі й характері людини. Ось тільки який...
— Можу запевнити: пережите не змусило мене гірше ставитися до людей. З’явилися певність, усвідомлення того, чого ти насправді вартий і на що здатний. Зокрема, на тій роботі, яку належить мені виконувати як народному депутатові і голові комітету, така певність має послугувати належним чином.
Розмову вів Іван ДМИТРЕНКО.
