— Спитала ціни на сало... Е, ні, думаю, обійдешся олією, вона дешевша.
Здається, про те, де вигідніше можна купити ті чи інші продукти, Олександра Петрівна знає практично все. Адже для пенсіонера різниця і в кілька копійок важлива. В маленькому мікрорайоні з мальовничою назвою Водогін (Оболонський район Києва) її добре знають. Олександра Полієнко — вчителька з 58-річним стажем. Вивчила чотири покоління учнів. У школі колеги називали її «грім-бабою». У свої 85 Петрівна залишається такою ж невгамовною та бідовою. В Олександри Петрівни є хобі. Останні шістнадцять років вона опікується... бездомними тваринами.
Своїх домашніх друзів у Петрівни семеро: шість кішок та собака Джульєтта. Та й це ще не все. Міська квартира не може вмістити всіх, кого хотіла б захистити добра рука господині. У дворі, між будинками, є «котячий будинок» — пристосована для тварин велика будка. Там ночують усі, хто залишився без господаря. Щовечора опікунка закриває «кімнату» великою рядниною, щоб мешканцям не було холодно та не напали чужі пси. Олександра Петрівна двічі на день годує своїх чотириногих друзів. Варить кашу з рибою, купує молоко й сир. «Їм же потрібні вітаміни», — каже співчутливо. Коти Петрівну впізнають здалеку. Біжать звідусіль, труться об ноги.
— Оцей найбільший — Генерал, біленька — Сніжана, попелястого красеня діти назвали Баксом, чорно-білий — Маркіз. Для мене це і робота, і задоволення, — розповідає Олександра Петрівна.
Багатьом людям морально важко пережити вихід на пенсію. На зміну круговерті щоденних турбот приходить спокійне (начебто довгоочікуване) життя. Тоді хочеться бути комусь потрібним. Та «пристрасть» бабусі Олександри пов’язана не тільки з цим. 1986 року вчителька перенесла інсульт. Лікарі, окрім іншого, порадили завести чорну кішку. В народі кажуть, такі тварини допомагають одужати хворим на серце. Хтозна, чи вона допомогла Петрівні стати на ноги, але велика любов почалася саме з чорної красуні, яку, начебто привезли в наші краї кубинські моряки. Тепер Петрівна, як справжня мама, дбає про улюбленців (свої діти вже дорослі). Знаходить на вулиці, купає, лікує, коли хворіють.
— Часто ви в нас буваєте, — кажуть продавці лікарських трав.
— Сім’я велика. Скільки їх, і сама не знаю.
— У дитячому будинку працюєте?
— У котячому!
Часто кошенят та цуценят підкидають під бабусині двері. Але приходять до Петрівни і щоб узяти собі маленького друга. Вона із задоволенням віддає тварин у добрі руки. Дарує людям маленьку пухнасту радість.
