«Банкрутство — це не завжди безславний кінець застряглих у боргах колишніх державних підприємств. А швидше — початок їх нового буття за законами ринкової економіки», — вважає директор ЗАТ «Виробниче шкіряне об’єднання «Більшовик» Юрій Катриченко.
Напередодні третього тисячоліття харківське об’єднання «Більшовик» спіткала приблизно така сама доля, як і однойменних героїв минулої епохи. Підприємство, яке ледь не розтягли, користуючись невизначеною ситуацією перебудовчого періоду, мало всі шанси, так би мовити, почити в бозі. Разом із невиплаченими зарплатами і неповернутими боргами. Новому керівництву заводу нічого не залишалося, як затіяти процедуру банкрутства через господарський суд. Як зволікання з операцією для тяжкохворого зменшує його шанси на життя, так і затягування процедури банкрутства непоправно заганяє «хворе» підприємство в глухий кут. А оцінка потенційної ефективності «Більшовика» засвідчила, що «пацієнт швидше живий, ніж мертвий». А отже, шкіряне підприємство із коми виборсається.
Смутні часи
Ще два роки тому ленінська передумова революційної ситуації на «Більшовику» була очевидна. Прибутки не покривали збитків, заборгованість із зарплати зростала. 2000 року борги із зарплати становили понад півмільйона гривень. Репутація продукції, виготовленої з використанням хімічних матеріалів низької якості, падала. Робота заводу на давальницькій сировині була збиткова. А в експериментальному цеху, що його орендувала для виробництва шкіри фірма-партнер, люди справно отримували зароблене. От у цей неспокійний час керівником підприємства і було обрано Юрія Катриченка, який очолював до цього отой успішний експериментальний цех. Відремонтувавши і доукомплектувавши потужності, які простоювали, орендарі тоді всього за рік налагодили справу належним чином, але про впевненість у завтрашньому дні за таких обставин, звичайно, годі було й говорити.
«Гостювали» люди в погонах
— Два перші місяці про роботу не могло бути й мови, — пригадує Юрій Катриченко. — Майже кожного дня на підприємстві «гостювали» люди в погонах, вилучити матеріальні кошти за борги намагалися податківці. До них долучилися й інші інспекції. А нам потрібно було працювати, розраховуватися з енергетиками, постачальниками газу, кредиторами, сплачувати податки! Адже взаємозаліками борги не погасиш, підприємство повинно випускати продукцію і отримувати за неї гроші. А як можна працювати, коли за борги у заводу віднімають засоби виробництва? Транспорт забирають... Хай би — директорського «легковика», а то основні засоби!
Для того, щоб знову спокійно працювати, виплачувати поточну зарплату і відрахування у бюджет, треба було зробити глибокий аналіз діяльності заводу за останню його «тупикову п’ятирічку», що принесла підприємству, на відміну від радянських п’ятирічок, більше економічних прорахунків, ніж досягнень.
Поступово почала збиратися команда не лише однодумців, а й професіоналів. Замість одного юриста з’явилися висококласні фахівці, котрі почали вигравати справи в судах. Взяли на службу і грамотних економістів, здатних правильно й оперативно оцінити ситуацію. Після формування нових виробничих служб, котрі, як сказав директор, було створено для справи, а не для своїх людей, основними правилами виробництва стали якість, облік та контроль.
Доведеться зі шкури лізти...
Для розроблення програми виведення підприємства із кризового становища було залучено експертів харківського Центру підтримки програм реструктуризації підприємств та київського Центру комерційного права, що діють у рамках американського проекту фінансової реструктуризації вітчизняних підприємств, здійснюваного компанією «Делойт і Туш».
— Такої масштабної роботи нашим експертам ще не доводилося виконувати в Харкові, — каже радник Центру комерційного права Володимир Агафонов. — Проект санації містить майже сто розрахунків з економіко-правових позицій організації усталеного виробництва. Підприємство легкої промисловості просто зобов’язане бути ефективним, у цьому воно має перевагу перед велетами важкої індустрії. І аналіз нашими фахівцями прогнозних показників заводу «Більшовик» підтверджує його життєздатність.
Нині вже немає сумніву, що «Більшовик» вистоїть. Колишні негаразди мали і суб’єктивні, і об’єктивні причини. Та це вже позаду. Залишився в минулому фінансовий дефолт у Росії, який розорив багатьох виробничників і після чого втратили левову частину замовників нашої шкірсировини в основних країнах-імпортерах. Пережили й «ящурну лихоманку» в Європі півторарічної давнини, що спричинила подвійне подорожчання української шкірсировини і масове вивезення її за кордон. Тоді над вітчизняною шкіряною промисловістю висіла реальна загроза. Адже з інтересами місцевих виробників постачальники сировини особливо не рахувалися, поспішаюючи заробити на можливості, яка випадає нечасто. Довелося навіть директорам п’яти шкіряних заводів України їхати «кланятися» віце-прем’єрові, а Кабміну потім — стримувати ситуацію тимчасовими обмеженнями на експорт шкірсировини. Збитки працівникам, звичайно, не покрили, але хоч якось ринок сировини стабілізували. А от з її якістю питання залишилися.
— Це актуальна для України тема, і такою вона буде не один рік, — вважає директор «Більшовика». — Починати треба з культури тваринництва. Адже у нас якість втрачається й на етапі заготівлі шкір, і на етапі забою тварин, і навіть ще раніше — у процесі їх утримання. Шкіри втрачають якість унаслідок механічних пошкоджень. У Польщі, приміром, в загонах для тварин навіть кути оббиті гумою, щоб корови не травмувалися. Якщо раніше на державних м’ясокомбінатах знімання шкур із забитої тварини було механізовано, а зберігання і заготівля суворо відповідали ГОСТу, то в приватних постачальників про технологічність цього процесу годі й говорити.
З розпадом державних заготпідприємств і минулим масовим вирізуванням тварин на селі нині не розженешся з поставками шкірсировини. Харківський шкірзавод, розрахований на перероблення 300—400 тонн шкір на місяць, нині збирає сировину де тільки можна, щоб на повну потужність попрацювати всього пару місяців. Із неї виходить 7—8 видів шкіри, яка швидко розходиться і в Харкові — одному з лідерів з виробництва взуття в Україні, і в Дніпропетровську, Києві та деяких інших містах. Випускати більше товару на вітчизняний ринок немає сенсу — бракує попиту.
Однак у майбутньому «Більшовик» робить ставку на зарубіжних партнерів із країн, яких вважають світовими лідерами в шкіряній галузі: Італію: Іспанію, Португалію. У липні нинішнього року представники однієї із найбільших італійських шкіряних фірм провели попередню оцінку харківської продукції, виготовленої за італійською технологією, а вже в жовтні підтвердили, так би мовити, на 99 відсотків, правильність свого вибору. Ймовірним партнерам, чиє професіональне реноме на батьківщині високе (фірма — постачальник шкіри для таких авторитетних будинків моди, як «Ніна Річчі», «Серджіо Таччіні» тощо), розміщення своїх замовлень у Харкові вигідне через значну економію на зарплаті, відрахування до пенсійного фонду тощо. (Такі «витрати виробництва» на Заході надто обтяжливі).
— В Італії, — розповідає директор, — 700 шкіряних заводів повернулися до ручної перевірки якості продукції. Виявляється, у шкіряній справі жодні машини не можуть замінити чутливих рук майстра. Якщо ми зможемо навчитися в італійців кращим традиціям шкіряного виробництва, то результатом виваженої співпраці будуть нові робочі місця, навчання наших працівників на кращих італійських підприємствах, податки до бюджету і, звичайно, робота «Більшовика» протягом усього року з повним завантаженням.
Харків.
