Закон і благодать

— Це поняття нині девальвовано. У нас патріот — той, хто найбільше кричить: «Ах, як я люблю Україну!». А насправді патріотизм — почуття майже інтимне. Це —любов до свого краю, до свого народу, до місця, де народився, і про це не кричать. Не кричимо ж ми: «Ах, як я люблю мою матусю! Ах, як я кохаю свою дружину!». Це кажуть тихо.

Нині в Україні з’явилося дуже багато людей, які патріотизм зробили своєю професією і стрижуть політичні дивіденди. Але патріот — поняття глибинне. Це людина, віддана своїй країні і в горі, і в радості, котра не змінює свої переконання зі зміною політичного вітру. Не той патріот, хто проклинає попередні 70 або 300 років життя України, а той, хто вважає, що з історії свого народу не можна глумитися.

Я не знаю, чи всі, хто називає себе патріотами, підуть на плаху за Україну. Як свідчить досвід, багато хто з них, отримавши тепленьке місце, одразу забувають свої попередні гасла, прилаштовуються і спокійнісінько служать тим, кого ще вчора ганьбили.

Мені здається, що поняття патріотизм не обов’язково прикладати до всіх громадян. Ступінь патріотизму, обсяг цього почуття — то суто індивідуальна справа. Коли націонал-патріоти нарікають на недостатній патріотизм своїх співгромадян, вони не розуміють, що головне — бути законослухняним. А в нас, виявляється, «патріотом» бути значно легше, аніж законослухняним громадянином своєї країни, що, зокрема, засвідчили й події останніх тижнів.

— Це покликання інтелігенції — бути в опозиції до влади, навіть найкращої. Такої влади, котра на сто відсотків задовольняла б народ, не буває. Влада вочевидь винна, вочевидь повинна виправдовуватися перед людьми, бо вони її ставили собі на службу, а вона не завжди справно виконує свої функції навіть у тому ідеальному випадку, коли прагне це робити. Тому я в опозиції до влади, хоча й сам, як це парадоксально, являю собою певну її частину. Я завжди опоную владі, виступаю в газетах і журналах, висловлюю критичні судження з приводу її, як мені здається, неправедних дій.

— Стосовно нашої нинішньої ситуації у відносинах між церквою і владою, то УПЦ КП вочевидь злилася з сучасним режимом. А церква, очолювана митрополитом Володимиром (Сабоданом), поводиться зваженіше, хоча, звичайно, не є опозицією влади. Вона знайшла нормальніший модус своєї поведінки.

Якийсь час багато хто доводив, що нам потрібна національна православна церква. А я завжди зазначав у статтях, що церкви національної бути не може. Адже сказано, що для Бога байдуже — іудей ти, грек чи ще хтось. Тому церква наша може бути лише помісна, а в цій церкві можуть бути всі. Мої опоненти з так званого «патріотичного табору» завжди заявляли: «Нам потрібна національна церква!», — розуміючи під цим «державна». Але й вони нині, здається, відійшли від цих шокуючих гасел. І сам «патріарх» Філарет уже впевнено каже, що Україні потрібна помісна православна церква. Однак сама УПЦ КП, по суті, є державною. Але це аж ніяк не узгоджується з нашою Конституцією, де сказано, що церква відділена від держави. Бачимо майже обов’язкову, майже ритуальну присутність «патріарха» Філарета на всіх владних заходах. Митрополита Володимира ми нечасто там бачимо, автокефальних владик так само. Я не кажу вже про керівників мусульман, баптистів та інших не традиційних для нас релігій. «Патріарх» Філарет перетворився на свого роду символ нової влади. Мені здається, що таке беззаперечне, безмовне і граничне злиття з владою не принесе користі ані самій церкві, ані державі. Церкві чужа політична метушня. Вона повинна пробуджувати в людині найкращі якості душі, піклуватися про вічне. А те, що нині відбувається, далеке від цього ідеалу.

Хоч я неоцерковлена людина, але й не войовничий атеїст. Генетично, можна сказати, я православний, і коли наших православних ображають, мене це обурює. А стояти у церкві зі свічкою в руці і без віри, що стало нині своєрідною політичною модою, не можу. Це було б нечесно.

— Гадаю, трохи розуміюся. Хоча, може, це й надто самовпевнено сказано.

— Звичайно. Але я не скажу, що глибоко усвідомлюю нерозривність понять канонічності та благодатності. Якби я був віруючий, то для мене це превалювало б. Хоча підсвідомо відчуваю, що неканонічна церква —означає неблагодатна, сумнівна. Оскільки я людина традиційних поглядів і переконань, то хочу, щоб була наступність у розвитку суспільства і його різних інституцій. Тому на мій світський погляд здається, що церква, яка випала з цього традиційного потоку розвитку, втрачає канонічність і благодать. Втрачає вона й довіру до себе, бо перестає бути церквою, а перетворюється на своєрідний політичний департамент режиму. Це дуже погано. Ієрархи повинні усвідомити це собі. Криза православ’я в Україні значною мірою зумовлена тим, що багато хто з них почав політиканствувати, чим відштовхнув від себе віруючих. Одні із завзяттям кинулися в різні релігійно-політичні течії, інші просто відвернулися від православ’я. Тому в нас так багато розвелося нетрадиційних релігій. Тож поняття благодаті, канонічності й законності переплітаються. У Києві й народилося «Слово про закон і благодать», створене видатним церковним діячем, Київським митрополитом Іларіоном.

— Напевне, це так.

— Щодо ідеологічного переорієнтування газети «Вечерние вести», це справді так. Я намагався якось вплинути на цей процес, але до моєї думки не вважали за можливе дослухатися.

Розмов з приводу релігійних переконань Юлії Володимирівни я з нею не вів. Були дискусії з приводу її дедалі більш визначальної орієнтації на західний регіон України. А орієнтація ота рано чи пізно, безперечно, внесе корективи і в її переконання духовні, релігійні. Але Західна Україна — ще не вся Україна, а лише її невелика частина, до того ж із населенням, яке сповідує переважно греко-католицьку віру. Храмів православної традиційної канонічної церкви там залишилося небагато. Чи не так?

Юлія Володимирівна — неординарна особистість, безперечно. Хоча багато хто орієнтується на Ющенка, інші — на Мороза, треті — ще на когось.

В її оточенні є різні люди, але, на мій жаль, багато й таких, хто, скажемо м’яко, не надто лояльно ставиться до Росії, а також і до тих традиційних проявів нашого менталітету, культури, релігії, що ми їх успадкували спільно з росіянами. Це не обов’язково ми від росіян узяли, багато і вони від нас узяли, адже ми зросли з одного кореня.

Мені здається, що Юлія Володимирівна поступово починає підпадати під їх вплив. Не можу поділити таку орієнтацію. Вона начебто й суто політична, але поєднана багато з чим у житті. Я не можу зректися своїх батьків, свого минулого, нашої багатої спільної історії, періоду єдиноутробного нашого існування в лоні Київської Русі. Якщо Юлія Володимирівна піде тим шляхом, яким веде її нинішнє оточення, вона не реалізується як загальнонаціональний лідер.

— Маєте рацію. Я сам відчуваю у зв’язку з цим душевний дискомфорт і мучуся ним.

— Так, по суті це правда. Інакше вона була б звичайною княгинею, регентшею при синові Святославі, і мало хто про неї знав би. Але Ольга була неординарна особистість, вона усвідомлювала, що Русь уже не повинна залишатися осторонь розвитку європейської цивілізації. Візит до Константинополя і хрещення поставили її серед освічених європейських лідерів.

— Для мене це також неприйнятне з жодного боку.

— Мушу сказати, що мені дедалі важче витримувати цей промисел: бути у своїй фракції у становищі неоднодумної людини. Недостатній патріот не рве тільник на мітингах, не бігає блокувати трибуну Верховної Ради, не залишає демонстративно залу. До того ж прихильно ставиться до Росії. Чомусь, дивним чином, вважає себе пов’язаним із канонічною лінією православ’я, хоча й не ходить до церкви, не б’є поклони.

— Як це зробити, важко уявити. Можливо, Вам варто зустрітися з Юлією Володимирівною і взяти в неї інтерв’ю. Хай і пояснить православним своє до них ставлення. З греко-католиками вона, здається, вже знайшла спільну мову.

— Юлія Володимирівна — не дипломат, і, мабуть, не зважає, як відгукнуться в народі ті чи інші її вчинки на міжнародній арені. Вона надто прямолінійно демонструє свою відданість європейському виборові України, можливо, навіть на шкоду власній репутації всередині країни. Звичайно, до цього змушують її й політичні соратники, які розглядають входження України до європейської спільноти як антитезу відносинам з Росією.

— Не тільки здатні, а й успішно роблять це. Мені неприємно, що наші політичні лідери попадаються на ці наживки. На жаль, їхня мітингова активність дивовижним чином пов’язана з відвідуванням ними західних столиць.

— З мого боку до Юлії Володимирівни завжди було і є шанобливе ставлення, що не заважає моїм критичним поглядам на деякі її дії. Вдома у неї я ніколи не бував і не вважаю це необхідною умовою відносин.

— Мені важко сказати. Якось не загострював уваги на цьому. Знаю, що вона одержала цей орден, але не знаю реакції на це її нинішнього оточення. Втім, і колишнього також.

— Ні, не схвалюю. Я вважаю, особливо після заяви Президента Л. Кучми (не обговорюватимемо, чому її зроблено лише на восьмому році його правління), в якій він виклав нову модель системи влади в Україні, вельми близьку до сповідуваної опозицією, що в останньої немає переконливих причин для збурення спокою своїх співгромадян. Розпочинайте реалізацію заявлених пропозицій. Адже ви цього хотіли! З’ясувалося — не зовсім. Із останніх заяв В. Ющенка та Ю. Тимошенко неначе випливає, що система влади їх влаштовує, але тільки без Л. Кучми. Можливо, так і краще для України, я не знаю. Але досягати двоїстих цілей ціною ввергнення країни в хаос і сваволю аморально. Пам’ятаєте 9 березня 2001 року, коли прорепетирували кровопускання?

Важко позбутися думки, що розігрів політичних лідерів опозиції відбувається не без впливу спецслужб деяких країн Заходу, близького і далекого. Багато кого там не влаштовує Л. Кучма. Але якщо ми в результаті всіх катаклізмів одержимо керівника, який з усіх поглядів влаштовує Захід, я не переконаний, що це буде благом для України.

Потерпімо два роки і демократичним законним шляхом змінимо Президента і його оточення. Силове усунення законно обраного Президента може створити прецедент. Сьогодні ми, висловлюючись фігурально, винесемо на вилах Л. Кучму, а завтра така сама доля спіткає інших. А кажемо, що ми європейці, прагнемо ввійти у співдружність цивілізованих країн. Але там так не чинять. Дивно, але те, що неприйнятне для Заходу, не тільки не засуджується ним стосовно нас, а й навіть заохочується. Перманентні демонстрації і багатотисячні процесії — це ще й величезні гроші. В нашій бідній країні вони могли б знайти ліпше застосування.

— Одного разу я зустрічався з митрополитом Володимиром, коли вийшла моя книжка «Володимир Святий. Ярослав Мудрий». Я йому подарував цю книжку. Ми дуже добре розмовляли. Митрополит подарував мені іконку. Більше у нас зустрічей не було. Потім мені вручили орден Святого Володимира. Але вручав не митрополит Володимир, а намісник Києво-Печерської лаври єпископ Павло. Ще кілька виступів я зробив у духовній семінарії та академії у протоієрея Миколи Забуги. От і всі мої зустрічі та контакти.

Із розмови з митрополитом Володимиром я виніс враження, що він людина Божа, не політичний агітатор, а проповідник і вчитель. Вважаю, що його можна поставити серед найвидатніших ієрархів Руської та Української (канонічної) православних церков. У ньому я бачу не від миру сього піднесення над нашою житейською суєтою. І це гідне поваги.

— Це якщо в ідеальному сприйнятті... Так має бути. Але, на жаль, і в церкві є чимало негідних людей. Не треба ідеалізувати.

— Ні, тому що не прагну до політичного лідерства. В науці я хочу бути провідним, а в громадсько-політичному житті у мене немає амбіцій щось очолити, стати на чолі руху. До того ж я завжди побоююся, що на якомусь етапі мета руху, тієї групи, яку ти створиш або очолиш, може піти врозріз з твоїми власними переконаннями і сумлінням. Мені не хочеться зазнавати розчарувань. Містки треба будувати не між церквою і владою, а між церквою і народом. Але це — завдання церковних служителів.

— У міру своїх сил і здібностей я готовий служити цій благородній меті.

— Видубицький монастир передано УПЦ КП рішенням Кабінету Міністрів, коли прем’єр-міністром був П. Лазаренко. Після цього звідти було видворено, як казали в давнину, з гріхом і неправдою Інститут археології НАН України. Особливо погано керівництво монастиря поставилося до археологічних фондів, які зберігалися в Георгіївській церкві. Замки на її дверях було зрізано автогеном, а речі самовільно, без присутності працівників Інституту, перенесено в інше приміщення. Під час цього монастирській двір було всипано археологічними знахідками.

Вкотре підтвердилося правило, згідно з яким добро карається. Свого часу, задовго до розвалу Радянського Союзу, Інститут археології НАН України на прохання митрополита Філарета надав Михайлівську церкву Видубицького монастиря для богослужінь. Багато років ми мирно співіснували з церквою, але затим до нас поставилися так негідно. Не думаю, що монастирській братії це додасть святості, як і церкві, до якої вона належить.