Французькі науковці на основі кофеїну створили таблетки, що позбавляють людину потреби спати. Тестування препарату в підрозділах спецназу і серед льотчиків засвідчило, що він може підтримувати працездатність людини протягом доби.
...Сергій Мартиненко ці таблетки не вживає — не має такої потреби. Він не спецназівець і не льотчик. Сергій Петрович — жертва Чорнобиля. Він позбавив його сну не на добу, не на місяць. Дев’ятий рік поспіль Мартиненко, не змикаючи очей, підтримує «працездатність», вживаючи тричі на добу пригорщу пігулок. Лише так може він угамувати нестерпний біль. На десять хвилин, на півгодини. Щонайбільше —на годину 20 хвилин.
— Це час мого сну, — каже Сергій, запалюючи чергову сигарету. — Так само нечастого, як і хвилини без страждань.
За безсонну ніч випалює по дві пачки сигарет. Удень, коли біль відступає — по одній. Глянувши на нього, не скажеш, що роками не спить. Сергій навчився приховувати біль, який вселився в нього 1993-го...
«Який дурень вас сюди прислав?»
1986 року комсомольсько-молодіжна бригада Мартиненка із Сумського машинобудівного об’єднання імені Фрунзе «гриміла» своїми успіхами не тільки в регіоні. Бригадир слюсарів був гордістю підприємства.
Затим настало 26 квітня.
Військкомат мобілізував Сергія на перепідготовку і відправив у складі сумського взводу до Чорнобиля. На довгих 19 днів. Знання і вміння знатного слюсаря на ЧАЕС не знадобилися. У ранзі чорноробів хлопців десантували на дах зруйнованого вибухом реактора, де вони, «озброєні» лопатами, швабрами й мішками, прибирали, мили, виносили сміття. Із засобів захисту була лишень «пелюстка». Армійську форму, щоправда, міняли щодня.
На даху реактора Сергій з товаришами побував 15 разів і пробув у тому пеклі понад 22 години.
— Після кожної «вилазки» нас везли на чистку, — пригадує учасник ліквідації наслідків аварії. — При чому не пам’ятаю, щоб вимірювали рівень радіації. А якось, коли працювали в «зоні», нас побачили дозиметристи і заволали: «Який дурень вас сюди прислав?»
Про дозу опромінення Сергій судив за машинами, якими робочих підвозили до реактора. Якщо після третього миття автомобілі, котрі, траплялося, пройшли лише 300 кілометрів, відправляли на кладовище, значить...
Про техніку турбувалися, дороги раз у раз поливали водою... А до людини начальники ставилися інколи як до інструмента одноразового використання. Від душевної черствості? Недоумства?
Та вже не від добросердості й щедрості. За час «перепідготовки» Сергієві заплатили 713 рублів 19 копійок. За роботу у вихідні не розрахувалися. Наче роботи на об’єкті в суботу—неділю припинялися...
Неначе по розпеченому залізу
Повернувшись на об’єднання, бригадир про відрядження до Чорнобиля намагався не згадувати. Та куди від цього подінешся, як час від часу запитає знайомець: «Пам’ятаєш отого? Хворіє». А трохи згодом: «Помер отой».
А здорованя Сергія, який змалечку дружив зі спортом, ніщо не турбувало. На обов’язкові медкомісії він не ходив, по-мужичому задерикувато запитуючи: «Та на біса воно мені?». Якось його умовили пройти обстеження. Медвисновок ще більше переконав хлопця: «Здоровий».
У праці й турботах минуло сім років. Аж якось, ідучи на роботу, Сергій відчув, наче трохи пече ступні.
Раніше відстань у два з половиною кілометри від дому до прохідної долав за 18 хвилин. Тепер щодень це забирало більше часу.
Вам доводилося босоніж крокувати розпеченим на сонці металом? Щось схоже відчував «чорнобилець», добираючися до заводу. Пекло дедалі сильніше, доводилося часто зупинятися...
До лікарів звернувся, коли терпіти вже не стало сили. Коли на пальці ноги з’явилася кровоточива ранка. Вона ятрилася й спричинювала безперервні страждання.
Дев’ять місяців на лікарняному ліжку, п’ять операцій — таким був початок боротьби Сергія проти незрозумілої й досі хвороби. Лікарі робили все можливе, але поліпшення не було. Сергій не відчуває кінцівок, вони, знекровлені, вкриті виразками, котрі не загоюються місяцями й роками(!).
— Якби не «Москвич» — мій вірний засіб пересування, не знаю, як і жив би, — каже Сергій Петрович.
Ми щойно повернулися з рідного села інваліда. Відстань не надто велика, але ж і машиною керувати з перебинтованими ступнями — не педалі крутити в дитинстві.
Сергій, бадьорячись, з ціпком піднявся на третій поверх. Від допомоги ввічливо відмовився. Уже в квартирі, розслабившись, зізнався: «Ніч буде весела, як ніколи. Навантажився».
Раніше, аби знайти розраду від болю, він ходив... Тепер палить. Удень і вночі.
Забутися, навіть наковтавшись таблеток, хоча б на годину і двадцять хвилин, вдається дуже рідко. Можна було б сильне снодійне приймати, та де взяти стільки грошей. У сім’ї зростають дочка і син.
— І якби не Вадим... — багатозначно замовкає батько.
Син-інвалід — ще одна незагойна рана Сергія і дружини Лариси.
Власне, у справі Вадима, що одержав травму в нічийній трансформаторній пістанції, ми й їздили на батьківщину Мартиненка. Про деталі трагедії, що сталася з хлопчиком три роки тому, малодушність дорослих дядьків із «Сумиобленерго» — розмова окрема. Можна тільки здогадуватися, як безвідповідальність чиновників позначилася на здоров’ї й так знедоленого подружжя...
Чим серцезаспокоїться...
Важкий тягар лих і нещасть, що звалилися на родину, лягли фактично на плечі Лариси Іванівни. Їй було неймовірно важко, коли захворів чоловік. Як тепер —знає лише вона. І якби не вчителі й керівництво школи № 10... Якби не робітники, начальство і профком об’єднання імені Фрунзе... Якби не лікарі, друзі, Червоний Хрест...
Держава допомагає. Якщо її просять. Якщо оббивають пороги кабінетів службовців-бюрократів.
Сергій Петрович — не з набридальників. Не принижує своїми проханнями тих, хто за службовим обов’язком має піклуватися про нього як інваліда-ліквідатора наслідків аварії на ЧАЕС. Вони, у свою чергу, не тривожать «чорнобильця» пропозиціями про щорічне оздоровлення та інші пільги.
Чого, на щастя, не скажеш про служби, які опікуються 12-річним Вадимом. І те, що хлопчина зростає цілеспрямованим, жадібним до знань, талановитим, не може не радувати батька і матір. Це надає їм сил та енергії у безкомпромісній боротьбі з болем і стражданнями. Фізичними й моральними. Вдень і вночі.
Київ—Суми—Київ.
