З бірюзової кухні на вулиці Володимирській я несла жовтогарячу ягоду завбільшки з волоський горіх. Крила за спиною. Тріскотіння папужок, вдягнених у пір’я кольору морської хвилі. Компакти і листівку з розмашистим автографом «Санд».
Цей розчерк — відбиток амазонської самодостатності, притаманної тій, французькій, Санд. І так само нашій героїні —народній артистці України Лілії Сандулесі, власниці цитриново-мандаринового дерева, що ронить яскраві ягоди на підвіконня.
Відома співачка піднімалася до вершин слави крутими, але красивими сходами. Від своїх колег Лілія Сандулеса вигідно вирізняється пристойним характерним репертуаром. Для неї пишуть найкращі автори країни. Пісні у Лілії гарні, контрастні, відбивають найрізноманітніший душевний стан.
Вона часто змінювала образ. Нині Лілія — тоненька, юна (при тому, що синові 25). Удома — без косметики, і все одно чарівна. Та, як і раніше, голубоока.
— Ви часто себе жалієте, Ліліє?
— Може, й треба себе жаліти. Але — ні. Коли мала в житті неприємності, домашні проблеми, могла поплакати. Якщо не можна було нічим зарадити. Напевне, тому що намагалася більше любити когось, аніж себе. Кажу це не заради пафосу.
— Але ваш стрімкий шлях подолань, мабуть, давав чимало приводів для сліз?
— Коли бувало важко, мені здавалося, що це має помітити той, хто поруч (ну, крім батьків, звичайно).
— Та це ж самообман!
— Так, самообман.
— Коли ви почали виходити на велику сцену, перед вами був потужний заслін естрадних світил, які вже відбулися. Серед них і Ротару, котру часто згадують як вашу односельчанку. Либонь, крім таланту, вам потрібна була й величезна впертість...
— Звичайно, було важко. Та я про це не думала. Я змалечку співала — у школі, на городі... Спочатку молдавські пісні, бо я з молдавського села. Потім на конкурсах — сільських, районних, обласних — співала і молдавські, й українські. Я не думала про труднощі — просто хотіла співати. Не думала, що хтось може стати на заваді. Мене так виховали мої батьки, бабуся — у доброті. Я не знала слова такого «конкуренція». Коли стикалася з таким поняттям, як «жаба», міркувала наївно: якщо я поганого не роблю, чому мені роблять? А коли подорослішала, просто перестала звертати увагу. Мені тоді ніхто не заважав і тепер не заважає. У кожного власна ніша.
— Вам, обдарованій голосовій співачці, щораз доводилося обстоювати себе. Ви пройшли уроки багатьох сильних колективів. І звання своє отримали справедливо. А тепер звання роздають направо-наліво.
— Тоді були інші часи. Так, тепер зі званнями якась плутанина. Але ж люди все розуміють. І відрізняють заслужену від заслуженої, народну від народної... Уроків було справді чимало. Починала я в «Живій воді». Потім були «Світязь», «Серпанки» у Волинській філармонії. Київський мюзик-хол. Духовий оркестр України. Група «Селена» Чернівецької філармонії...
— Ви працювали також з Олександром Сєровим. Про нього так багато різного писали. А яким він вам тоді здавався?
— Гоноровитим...
— Важко з ним було?
— Нелегко. Але загалом він чудовий співак. І особистість з великої літери на естраді.
— Київський мюзик-хол тоді був цілою епохою. І наша столиця пишалася ним не менше, аніж Ленінград на той час своїм мюзик-холом...
— Поруч були прекрасні люди, з якими ми товаришуємо й досі: Віктор Шпортько, Іван Попович. Ми дуже тепло спілкуємося. Це покоління без конкуренції, без заздрощів.
— На певному етапі ви почали брати участь у конкурсах. Для виконавців це якась особлива форма мазохізму. І все заради того, щоб комусь щось довести, щоб здобути визнання...
— Усе почалося саме собою. Я нікому нічого не хотіла доводити. Це, скорше, потрібне нинішнім співакам, бо їх надто вже багато. Ну от. Коли приїхала працювати до Волинської філармонії, «Світязь» у якому я мала бути солісткою, гастролював. А тут саме — конкурс комсомольської пісні у Тернополі. Мені запропонували: «Лілечко, може, поїдете?» Кожна філармонія посилала своїх виконавців. В результаті я посіла перше місце. Далі були Всеукраїнський конкурс артистів естради у Чернівцях, Всеросійський конкурс виконавців у Сочі... Були епізоди, позначені підступністю. Щоб я не потрапила на один конкурс, мені навіть дали квиток, на якому було вказано не те число.
— Ну, а ви самі судили на конкурсах? Як почуваєтеся у такій ролі?
— Чудово. До того ж то були конкурси зі справедливим суддівством. У Мозгового в Ялті, скажімо.
— Ви заговорили про Мозгового, і я згадала, що діаспора чернівецьких співаків у Києві — найбільша. Ви підтримуєте одне одного?..
— Я по можливості допомагаю. А сама, Олечко, ніколи не чекала допомоги від колег. І якщо гадаєте, що серед нас усе так дружно, як могло б бути, — то ні.
— А на початку шляху у вас були етапні люди, кого згадуєте вдячно?
— Не колеги по сцені. Віктор Герасимов на радіо — він мені допомагав, коли я починала. Віктор Ліфанчук на телебаченні. Без них я, мабуть, не відбулася б. Із композиторів — Олександр Злотник.
— З ким і над чим нині працюєте?
— Є в мене постійна когорта авторів: Кириліна, Злотник, Зажирій... Додаються й нові — Олександр Бурмицький, Ліля Остапенко. Програма нині дуже цікава. Працюю над новими піснями і старі не забуваю. Записуємо пісні в Харкові: звідти мої музиканти — група «Кардинал». Виступаємо з балетом «А-6».
— До речі, був у вас досить яскравий, але нетривалий московський період, після якого ви повернулися на Буковину. Сталася якась драма?
— Жодної драми. Просто вирішила повернутися. Мені пропонували там залишитися. Мене вже показували у багатьох передачах, я знала бага-тьох композиторів. Та коли запропонували, я не мала такої людини, такого голосу, який сказав би: «Залишися». Можливо, то був поклик землі.
— Найцікавіше, що у провальні 80-ті, коли багатьох артистів, наче бідних рибок, викидало на пісок, ви дуже стрімко набирали оберти.
— Так, того часу я добре пішла. Звання заслуженої отримала саме тоді (1987 рік. — Авт.).
— Мені завжди здавалося, що актори самотніші за решту людей. Мабуть, через свою публічність...
— Скоріш, нещирі. Більшість із них на публіці усміхаються, жартують. А що там у житті, в душі, за пазухою!.. Щоправда, з деякими ми зустрічаємося, спілкуємося чудово. Наприклад, з чарівною співачкою Ірою Сказіною.
— Є такі люди, з якими вам просто добре?
— У мене є мама, тато, брат, сестра. До них їжджу нечасто, не маю можливості. Ну от була наприкінці серпня, коли у Чернівцях відзначали 25-річчя моєї творчої діяльності. Є Маша, котра допомагає мені по господарству. Мені з нею приємно, бо це щира людина. Є ще чудова жінка — кравчиня Оля. Вона зі Скадовська. Шиє для Дворського, Тані Луканової, інших виконавців. У нас різні професії, але мені з цими людьми легко. Немає обману.
— А що вам не подобається у чоловіках? Що подобається, всі кажуть те саме.
— Відштовхує жлобство, зрадництво. Не подобаються дурні чоловіки.
— Вам такі траплялися частіше, аніж такі, яких хотілося б бачити?
— Ні, звичайно, рідше.
— Неможливо пройти осторонь яскравого періоду —майже десяти років вашого співу у дуеті з Іво Бобулом.
— Яскравий період. Та говорімо лише про дует. Такого дуету не було й не буде. І таких пісень, які ми співали, не буде.
— І саме пісні вплинули на ставлення публіки до вас. Людям подобалася ця ідилія, ця «лав сторі». І вони були дуже засмучені вашим розривом...
— Більшість моїх прихильників, знаючи мене, розуміли: якщо розлучилися, значить, так було треба.
— Життя розпоряджається?..
— Ні, адже можна інколи самій щось у житті змінювати. Самим, точніше.
— Але активні дії завжди за вами?
— Якщо інша людина чинить правильно, хіба я буду проти? А як ні, я прагну довести, що вона щось робить неправильно. Намагаюсь пояснити спокійно, гарно. Адже одне життя дано людині. І якщо не жити, а існувати, то навіщо ти тоді народилася? Терпіти? Заради чого? Я багато терпіла. Не маю на увазі наше сімейне життя —взагалі. Ну, а якщо терпець урветься — отоді вже катастрофа.
— Ви згадали, що в Чернівцях нещодавно відбувся ваш ювілейний вечір. Це великі затрати і коштів, і сил...
— У Чернівцях мені допомогла депутат облради Раїса Церковнюк. Великий ресторан «Черемош» був заповнений, і люди ще стояли у коридорах.
— Де найближчим часом вас можуть почути ваші шанувальники?
— У фіналі «Шлягера» 27 листопада у палаці «Україна».
— Така співачка, відома, улюблена, а сольника в «Україні» так і не мали.
— Я за це не дуже переживаю. Мене частіше запитують, чому кліпа немає. Десять років тому багато кліпів було, а тепер... Нині для того, щоб їх віддати на серйозні канали, чималі гроші потрібні. Краще я хороший концертний номер зроблю.
— Як ви гадаєте, на нашому телебаченні достатньо якісних музичних програм?
— Їх узагалі немає. Слід віддати належне «Шлягерові». Лише там і можна побачити наших артистів. «Шлягер» справді діло робить. Адже навіть у модних, розкручених програмах не можуть показати себе артисти різного покоління.
— Чи маєте якість віддушини?
— По телевізору дивитися люблю все, від новин — до гарних серіалів, музичних номерів. Щось беру у відеопрокаті. Відпочинок? Та я й не відпочивала ніколи. Поїздити — я наїздилася, багато за кордоном бувала. А відпочиваю на власних концертах. На концертах інших виконавців. Уві сні відпочиваю. Щоправда, переслідує мене один жах: мені часто снилося, що запізнююся на концерт. А найбільший відпочинок для мене — це коли є робота. Втомлююсь найбільше, коли доводиться розв’язувати побутові проблеми.
— Як професіонал, чи можете передбачити, як у нас розвиватимуться справи на естраді? Адже кращих у нас поки що не чути. Це біда нації.
— Хотілося б, щоб щось було. Артисти, які прагнуть на сцену, повинні дивитися на себе у дзеркало: як вони співають. Хай їх послухають професіонали. Поки що гроші вирішують усе. Та, гадаю, це до часу. Тому звинувачую, напевне, лише ці часи. Поки що боротися неможливо. Та хай буде хороше, хай буде погане. Адже люди все розуміють. Але просто шкода тих артистів, поганих.
— Як почуваєтеся в Києві?
— Дуже добре. Київ дуже люблю. Адже я тут давно. Крім тих років, коли виїздила до Чернівців та ще з Бобулом до Америки на два роки.
— І що ви там робили?
— Співали у ресторанах. Поїхали у шлюбну подорож. І затрималися. Це був напрочуд гарний час. До того я ніколи не працювала у ресторанах.
— Публіка хоч вдячна була?
— Як скрізь. Якщо ми співаємо у ресторані, то хтось їстиме, а хтось ні. Це залежить від виховання. І від поваги до іншої людини.
— Ви без машини?
— Так.
— Ходите містом і вас упізнають. Що кажуть?
— Компліменти.
— А до Чернівців не тягне?
— То моя юність. Чудове місто. Люди, щоправда, і там, і скрізь змінилися. А до свого рідного завжди вимогливіший.
— Яким уявляєте своє життя завтра?
— Нехай плине, як плине. Не форсуватиму події.
— Ваше життя схоже на ваші пісні. Там часто можна зустріти такий ліричний образ води...
— Вирує, потім спокійне... Хочеться більше лірики, аніж драматики. Любовної лірики. Без любові не вийшло б таких красивих пісень. Без любові не виходить взагалі нічого.
Розмовляла Ольга КЛЕЙМЕНОВА.
