ГЕТЬМАНАТ

За всю історію України ніхто з вітчизняних полководців не діставав такого визнання у світі, як гетьман Петро Сагайдачний (бл. 1570 р.—10 квітня 1622 р.). Військові діячі — вихідці з наших країв, як генерал Іван Черняхівський, маршали Павло Батицький, Павло Рибалко, Кирило Москаленко, Родіон Малиновський, Андрій Єременко (всі в СРСР), чотиризірковий генерал Самійло Яскілка (США) мали блискучий військовий талант, але він не був освячений державотворчою діяльністю. Сагайдачний належить до тих постатей вітчизняної історії, яким сучасна Україна завдячує своєю незалежністю. Він був прихильником ідеї утворення держави на берегах Дніпра під проводом козацької військово-політичної еліти.

Сучасник гетьмана семигородський князь Батлен-Габор казав, що «народ козацький може відділитися від Польщі і збудувати окрему Річ Посполиту.., якщо тільки знайде для своїх змагань розумного та шляхетного вождя й ініціатора». Цей висновок не втратив актуальності й сьогодні.

Гетьман Петро Сагайдачний здійснив перші конкретні кроки в напрямі реалізації ідеї утворення української держави — заклав основи її майбутньої адміністративної структури. Військовий підрозділ Київської Русі та Галицько-Волинської держави — полк став також адміністративно-територіальною одиницею. Назва полків походила від назв міст та містечок, де вони базувалися. Завершив цю реформу гетьман Михайло Дорошенко (р. н. невід.—1628 р.), оскільки Сагайдачний помер внаслідок одержаних під Хотином ран.

Походив Сагайдачний з української православної шляхти з-під Самбора на Підкарпатті (нині Львівська область) Освіту здобув в Острозькій греко-слов’яно-латинській академії. З 1601 року — на Запорозькій Січі. Брав участь у походах на Молдавію та Лівонію. 1606 р. (за іншими даними — 1601 р.) уперше обраний гетьманом українського козацтва. Завдяки йому козацьке військо перетворилося на регулярне, збільшене до 50 тисяч, і за кількістю фактично зрівнялося з польською армією.

Прославився як організатор воєнних походів запорозьких козаків проти турків, татар та московитів. У радянські часи з цієї причини був підданий забуттю. Під його командуванням козаки здобували Варну, Очаків, Перекоп, Синоп, Трапезунд, Каффу. В останній діяв найбільший на сході ринок невільників. Козаки під його командуванням, перемагаючи турецько-татарські війська, щоразу повертали на батьківщину тисячі українців.

1618 р. гетьман Сагайдачний на чолі 10-тисячного козацького війська брав участь у поході польського королевича Владислава на Москву з метою здобути царський трон. Справа у тім, що московська семибоярщина обрала королевича московським царем. Але згодом бояри схаменулися й посадили на престол Михайла Романова.

Козацьке військо в поході до Москви здобуло міста Лівни, Єлець, легко розгромило царське військо, яким командували відомі з історії воєводи, зокрема Пожарський, і стало перед Кремлем. Але саме в цей час збунтувалися загони найманців, яким Владислав не платив за службу, і королевич так і не дав команди на штурм Кремля. Проте Польща в результаті походу одержала Смоленськ та Сіверську землю.

Петро Сагайдачний належав до поміркованої козацької старшини, яка реально оцінювала тогочасні військові можливості Війська Запорозького. Гетьман відстоював інтереси українського народу переговорами та компромісами з польським урядом. 1621 р. подав польському королю Сигізмунду ІІІ та уряду Речі Посполитої пропозиції про надання прав і привілеїв православному населенню України та козацькому війську, реалізація яких означала б надання Україні статусу автономної у складі Польщі.

1620 р. відбулася Цецорська битва, під час якої польські війська були вщент розгромлені турками. Загинув коронний гетьман (головнокомандувач) Станіслав Жолкевський (колишній переможець Северина Наливайка), частина польських воєначальників потрапила в полон.

Український літопис пояснює причини поразки поляків тим, що себелюбивий українофоб Жолкевський заявив: «Не хочу я з Грицями воювати, нехай ідуть до ріллі або свині пасти».

Хоча турки наступали й вели воєнні дії проти Польщі, та мали на увазі подальший наступ на європейські країни. Навесні 1621 р. султан Осман ІІ зі 150-тисячною армією, до якої приєдналася 60-тисячна кримська орда, знову рушив на Польщу. Опинившись у катастрофічному становищі, польський уряд нарешті звернувся по допомогу до українських козаків, обіцяючи розширити їхні права і привілеї. Сейм ухвалив козацький реєстр у 20 тисяч осіб з платнею 100 тисяч злотих на рік. Забігаючи наперед, зазначимо, що обіцянки не були виконані, навпаки поляки зобов’язалися перед турками взяти козаків у жорсткий режим і до того ж не дозволяти морських походів.

Сагайдачний розумів, що йдеться про загрозу не лише Польщі, а й Україні і всій Європі. Загрозу мусульманського світу слов’янському. Цілком логічний був його крок — вступ 1618 року разом з Військом Запорозьким до «Ліги християнської міліції», яка мала за мету боротьбу проти турецької експансії. До речі, це було зроблено всупереч польській забороні козакам виступати проти Туреччини й Кримського ханства. Міжнародним визнанням полководчого таланту гетьмана Сагайдачного було призначення його головнокомандувачем об’єднаними збройними силами Європи в боротьбі проти турецько-татарської навали.

Козаки вирушили в напрямку Молдови, а гетьман Петро Сагайдачний разом з єпископом Й. Курцевичем-Коріятовичем — до Варшави на переговори з польським урядом, метою яких було зокрема відновлення вищої православної ієрархії в Україні.

Противники зустрілися біля фортеці Хотин. Турецько-татарська армія вдвічі переважала козацько-польську. Спочатку козаки знищили турецьку артилерію, а потім майже 80 тисяч ворогів. Турецьке командування змушене було піти на укладення мирного договору. Перемога союзників (козаків і поляків) розвіяла міф про непереможність турецької армії.

Європейські поети-панегіристи порівнювали українських козаків зі спартанцями, які обороняли Фермопіли від персів. Наприклад, далматський поет Гундулич присвятив Хотинській перемозі поему «Осман», у якій, віддавши належне запорожцям, все-таки більше уваги приділив полякам.

Сагайдачний був поранений під час Хотинської битви отруйною стрілою і невдовзі помер. Перед смертю він майже всі свої кошти пожертвував на відновлення Богоявленського монастиря та утримання Київської, Львівської та Луцької братських шкіл. Похований у Києво-Братському монастирі. На похороні гетьмана 20 учнів братської школи виголосили складений ректором школи К. Саковичем панегірик «Вірші на жалобний погреб зацного рицера Петра Конашевича-Сагайдачного», де є такі рядки:

До речі, ці вірші виявив у архівах перший дослідник життя та діяльності Петра Сагайдачного історик Михайло Максимович (1804—1873 рр.).

Славу та авторитет Сагайдачний здобув не лише своїми ратними подвигами. Він був видатним культурно-просвітницьким діячем свого часу. За його сприяння у Києві утворився осередок, до якого належали І. Борецький, Є. Плетенецький, К. Сакович, М. Смотрицький та інші. М. Грушевський наголошував, що Є. Плетенецький «відкрив нову добу в житті цієї твердині українського аскетизму й зробив з Печерського монастиря першорядну культурну силу». 1615 р. Є. Плетенецький придбав у Львові друкарню й перевіз її до Києва. За 15 років друкарня випустила понад 30 видань — більше, ніж усі українські друкарні разом.

Завдяки підтримці П. Сагайдачного Єрусалимський патріарх Феофан висвятив І. Борецького на митрополита Київського.

1620 р. гетьман, дбаючи про розвиток національно-освітнього руху в Україні, разом з усім Військом Запорозьким записався до Київського Богоявленського братства.

Він перший з українських гетьманів поєднав військову діяльність козацтва з діяльністю інших станів українського суспільства: духовенством, шляхтою, міщанами. Але найбільшою його заслугою в цьому напрямі було об’єднання козацького руху з тогочасною українською інтелігенцією.

Не забуваймо, що свою діяльність гетьман здійснював в умовах гострої боротьби в церковному житті. Був період, коли Петро Сагайдачний навіть втрачав владу, але мужність і витримка завжди рятували його — він повертався до керівництва українським козацтвом і з іще більшою енергією відстоював інтереси свого народу.

Отже, доба гетьмана П. Сагайдачного увійшла у вітчизняну історію як час, коли було піднесено престиж українського козацтва, що вийшло на перше місце у суспільному житті замість шляхти, яка поступово втрачала роль провідної верстви через своє ополячення й зраду материнської церкви. Сагайдачний підняв роль Києва як культурного й релігійного центру України. Висвячені православні владики утверджували у віруючих переконання в тому, що козацький Київ є спадкоємцем слави княжого Києва. Так встановлювалася ідея тяглості історичного процесу від Руси-України до майбутньої Гетьманської української держави. Гетьман своєю діяльністю утверджував ідею соборності України, об’єднання її земель у єдиний національний організм.

І насамкінець.

Цілком закономірно, що польські лідери після П. Сагайдачного в основу оцінки діяльності наступних українських гетьманів поклали його життя й досягнення. Одним із перших, кого за масштабність мислення й розмах військового та державотворчого талантів поставили поряд із Сагайдачним, був Богдан Хмельницький — засновник Гетьманської української держави.

«Дивна сміливість, швидкість і руйнівна сила козацьких походів на Крим і Туреччину перевершують будь-які описи і можуть бути пояснені лише тим, що на чолі козаків стояв такий геніальний ватажок, як Петро Конашевич-Сагайдачний», — писав історик Дмитро Яворницький.