— Іване Івановичу, я хотів би з вами поговорити не як з генеральним директором заводу, а як з людиною, що мешкає зі мною в одному місті. Так би мовити, розмова двох сусідів за чашкою кави. Можливо так?
— А чому б і ні?! Скажу більше: що з вашою журналістською братією в основному і доводиться вести мову про виробництво, політику і таке інше.
— Отже, ми обидва живемо в одному місті. Які проблеми ви взялися б передусім розв’язувати, якби, скажімо, вас обрали міським головою?
— Наше місто нагадує єфрейтора, який ретельно ваксував чоботи для старшини, та забув помити закаблуки. Так і Хмельницький. Центр уже набирає європейського вигляду. Цю роботу слід продовжувати і далі. Однак за облаштування мікрорайонів треба взятися негайно і потужно, працювати комплексно. І вести благоустрій, і запустити тролейбусні лінії до Ружичної і Лезневого, і поновити водогони, і, нарешті, відремонтувати житло тощо. Така комплексна програма водночас сприяла б і створенню нових робочих місць.
Одне слово, девізом команди міської влади мусить стати постулат: якщо хочеш сам добре жити, намагайся, щоб так само файно жили інші.
— На вашу думку, які риси характеру мусить мати людина, щоб її хмельниччани обрали міським головою?
— Місто наше своєрідне, багатонаціональне і багатохарактерне, з неймовірним калейдоскопом уподобань. Як, зрештою, і в цілому у державі. І робити ставку на конкретні цінності, пріоритети надто складно. Погляньте, сьогодні на кожному кроці можна почути, як люди ганьблять Верховну Раду, що там, мовляв, засіла половина олігархів та мільйонерів-корупціонерів. Але ж, даруйте, не Дунець із Василашком їх усіх туди пообирав. Виходить як у тій приказці: бачили очі, що купували...
— Упродовж багатьох років хмельниччани обирають вас депутатом міської ради. Отже, як депутат, чого ви чекаєте від виборів міського голови?
— Хотілося б сподіватися, що хмельниччани все-таки з отих кількох десятків кандидатів виберуть професіонала, котрий сформує команду, що вмітиме вирішувати не тільки поточні проблеми, а й працюватиме на перспективу, широко реалізовуючи потенціал місцевого самоврядування. Скажімо, я бачу шляхи і можливості, завдяки яким за два-три роки Хмельницький може стати європейським містом, першим у державі вийти на якісно новий рівень життя. Стрижневою основою реалізації цих наміток мусить стати координуюча робота місцевої влади з керівниками господарських структур з відновлення колишньої слави міста високих європейських технологій, випуску конкурентоспроможної продукції у всіх галузях виробництва та сфери послуг.
— У нас є бізнесмени, «грошові мішки», які у своєму житті постійно розминалися з інтелігентністю і мають словниковий багаж аж з кількох десятків слів. Інший «звуковий арсенал» для них, як кажуть в армії, — позастатутний.
— Що тут вдієш, це — біда і ганьба нації, це, зрештою, та найсуттєвіша прогалина наших реформ, що дали можливість прорватися в цивілізований бізнес криміналізованій публіці із їх зеківською лексикою та звичками. Бо те, що «грошовий мішок», як ви сказали, начепив краватку і одягнув фрак, ще не означає, що він — маестро!
— Як ви вважаєте, чому вас, людину, котру свого часу не раз запрошував на високі столичні пости Президент, голова облдержадміністрації не підтримав на посаду міського голови, тим паче, що ви — член його колегії? Чи не тому, що він на тій посаді хоче бачити менш досвідченого в управлінській практиці, а відтак — поступливішого, а не такого впертого, як був Чекман?
— Не знаю. Це питання адресуйте Віктору Миколайовичу.
— Хмельниччани знають, що ви не тільки самі ведете здоровий спосіб життя, а й створили умови та впроваджуєте це на підприємстві, активно підтримуючи спортивні, культурно-мистецькі заходи, самі в них берете безпосередню найактивнішу участь. Та все-таки трапляється вільний час за правильної організації праці. Чим ви його наповнюєте?
— Скажу відверто, сьогодні — за пошуку своєї ніші на європейському ринку — небагато відпочинеш. Та викроюю хвилини, аби ознайомитися з новинками економічної, технічної та політичної інформації. Разом з тим, я так вважаю, керівник має бути всебічно розвинений і інформаційну планку тримати найвищу в своїй команді. Отож знайомлюся з новинками художньої літератури, кращими зразками публіцистики. А найпершу оперативну інформацію черпаю з преси. І у цьому контексті, хочу сказати, досить-таки поважаю парламентську газету «Голос України» за її виважену позицію, глибоку аналітику, принциповість і послідовність.
— Дякую за добре слово. А, до речі, які найвищі цінності ви сповідуєте?
— Можливо, це прозвучить банально, але щиро. Над усе поважаю порядність, людську доброту і щирість, вміння співпереживати і потребу подати руку допомоги слабшому.
— До речі, про здоров’я. Чи не здається вам, що для колективу — від малого до великого — дуже важливо, який стан душі і психіки керівника?
— Безперечно. І не тільки для колективу як певної спільноти, а й для його здобутків, морально-психологічних облаштунків і перспектив. Саме тому мушу тримати себе в чітких рамках, багато часу віддаю спорту — як стрижневій основі здоров’я. Не піддаюся і тим спокусам, що ламають чоловічу гідність і долю.
— Ваш найстратегічніший план.
— Найближчим часом знайти кілька мільйонів для наповнення оборотних коштів. У Європі з’явився колосальний попит на нашу продукцію. А буде реалізація — будуть гроші, добрий настрій і гарні свята в колективах нашого багатогалузевого акціонерного товариства.
— Чого ви собі постійно бажаєте?
— Щоб моя душа практично не відчула жахливого слова «зрада».
— Чим хотіли б завершити своє трудове життя?
— Відчуттям, що воно, життя, дало людям щось добре і корисне, що моя праця і мої зусилля було витрачено недарма — люди стали жити краще і заможніше.
— Ну що ж, хай так і станеться. Успіхів вам!
— Дякую.
Розмову вів Михайло ВАСИЛАШКО, заслужений журналіст України, голова правління обласного об’єднання власкорів «Укрпреса».
