Найперше повинен визнати, що спонука до написання цієї статті — не сухі раціональні міркування, а емоційні враження від побаченого й почутого. Та намагаюся ніколи не бути заручником швидкоплинних емоцій, тому дав своїм враженням місяць часу, щоб вони вляглися й можна було оцінити предмет моєї зацікавленості гранично об’єктивно, прозоро й відповідально.

«Потьомкінське село» чи взірець господарювання?

Я народився й виріс не на асфальті, тож знаю село не з химерного миготіння телевізійного екрана. За своє життя бачив різні села, різні форми господарювання і різні результати роботи. Тому коли раз по раз у пресі натрапляв на контраверсійні відгуки щодо агрофірми «Світанок», які рясніли знаками питання й оклику, сприймав журналістські емоції з деяким скепсисом і іронією, мовляв, до всього слід ставитися з розумінням: якщо такі статті викликають велику зацікавленість читацької аудиторії, то чому б цією невеличкою хитрістю журналістові й не скористатися.

Маю визнати, що відвідини господарства моєї парламентської колеги Тетяни Засухи зменшили мій скепсис, бо агрофірма «Світанок» таки справді заслуговує багатьох знаків оклику. Та й зі знаками питання «ситуація» така: стало зрозуміло, кому й навіщо вони потрібні.

Землі «Світанку» розташовані праворуч від траси Київ—Одеса (за 20 км від Білої Церкви). Їх неможливо не помітити не тільки тому, що вони мальовничі, а ще й з причин доглянутості. Тут скрізь видно хазяйську руку: гарно вимощені дороги й тротуари, побілені дерева й пофарбовані паркани, розкішні будівлі шкіл і лікарень, обладнаних за новітніми світовими вимогами — все це не може не тішити око й душу не лише селян, а й розбещених міськими перевагами городян.

Водій-киянин зауважив, що сюди треба звозити самовпевнених німців, щоб вони переймали досвід, як ідеально можна заасфальтувати вулицю. Зрештою, передовий досвід «Світанку» впорядкуванням вулиць не обмежується. Будівельникам, наприклад, тут також є чому навчитися: будівництво в соціальній та виробничій сферах агрофірми триває перманентно, однак це не створює звичних навіть для столиці незручностей на кшталт розритих і перегороджених технікою місцин, неприбраного сміття тощо. Складається враження, що в агрофірмі — як ніде — пам’ятають сакраментальне управлінське правило: будь-які проекти мають або реалізовуватися заради людини, або не реалізовуватися взагалі.

В агрофірмі «Світанок» бажають і вміють працювати. І так, щоб плоди праці осідали не на офшорних рахунках чи в кишенях бюрократів, а матеріалізувалися, приміром, в будинках культури й побуту, в церкві Різдва Пресвятої Богородиці, в пам’ятнику Київському митрополитові Петру Могилі, в тракторному стані й автомобільному парку, в спортивному комплексі, де створено всі умови для повноцінного відпочинку селянина.

Ні, агрофірма «Світанок» — це не «потьомкінське село», створене для окозамилювання іноземних візитерів, а реальний приклад умілого господарювання. «Світанок» мав однакові чи схожі стартові умови, як десятки й сотні інших сільських господарств України, але ця агрофірма зуміла розпорядитися потенціалом якнайкраще.

У той час, як на початку 90-х років багато голів колгоспів брало кредити з метою їх проїдання чи конвертації й подальшого приховування за кордоном, «Світанок» (тоді ще колгосп ім. Щорса) в особі свого керівника Анатолія Засухи скеровував зусилля й кошти на закупівлю ембріонів елітних порід великої рогатої худоби, створення селекційного центру з м’ясного тваринництва, запрошення й заохочення спеціалістів-тваринників високого фахового рівня, оволодіння прогресивними технологіями підготовки грунту, внесення мінеральних і органічних добрив, гербіцидів. Результати не забарилися: щороку агрофірма реалізує на аукціонах племінне поголів’я великої рогатої худоби на мільйони гривень, а низькопродуктивні молочні стада внаслідок застосування методики поглинального схрещування перетворилися на високопродуктивні м’ясні. Та найбільший зиск «Світанок» має від високоврожайного рослинництва. Зокрема, щорічний прибуток лише від реалізації цукрового буряка становить близько 8 млн. гривень. Рентабельність від реалізації гібридної кукурудзи сягає 250 відсотків, озимої пшениці — 500, цукрових буряків — понад 350 відсотків.

Значну частину коштів «Світанку» скеровують на придбання сільськогосподарської техніки, запчастин, мінеральних добрив, пально-мастильних матеріалів. Як наслідок — агрофірма з року в рік підкоряє нові висоти в інтенсивному веденні сільського господарства. Анатолій Засуха безперечно мав рацію, коли казав, що попри поширену думку про удавану розміреність сільського способу життя насправді воно надзвичайно динамічне: тут неможливо просто зберегти попередні позиції — або господарство прогресує, або воно деградує. «Світанок» — приклад умілої роботи. Ставити максимальні завдання й ефективно їх виконувати — ось принцип функціонування агрофірми.

У 1993 році за високі показники господарювання Анатолія Андрійовича призначають головою Київської обласної держадміністрації, а керівництво у тоді ще колгоспі ім. Щорса переходить до його дружини — Тетяни Володимирівни. На той час на Київщині не бракувало скепсису щодо можливостей жінки тягти на своїх плечах велике й різнопрофільне господарство. Але Тетяна Засуха не лише не зіпсувала наявний механізм господарювання, а й надала йому нових мотивів, нового організаційного поштовху.

Зокрема, 1995 року став до ладу ковбасний цех, який виробляє два десятки м’ясо-ковбасних виробів. Загалом весь переробний комплекс базується винятково на продукції агрофірми. Налагоджено виробництво хлібобулочних виробів. Випускають декілька видів макаронних виробів вищого гатунку. З власної сировини виробляють різні види круп і соняшникову олію. Територіально «Світанок» об’єднує чотири населені пункти: Ковалівку, Паляниченці, Вінницькі Стави й Червону. І хоча осередком керівництва агрофірми завжди була Ковалівка, це аж ніяк не означає, що решті сіл приділяють меншу увагу. Наприклад, населений пункт Вінницькі Стави увійшов до Ковалівського господарства не так і давно, однак завдяки реалізації програми соціального розвитку, що вражає, нині він практично не поступається за умовами життя легендарній Ковалівці. У Вінницьких Ставах повністю розв’язано проблему газифікації, заасфальтовано дороги, збудовано церкву Пресвятої Трійці, зведено зручні й гарні магазини, житлові будинки для працівників агрофірми.

Одначе улюбленим дітищем Тетяни Засухи назавжди залишиться навчально-виховний комплекс, який гостинно розкрив свої двері 1 вересня 2002 року. Впевнений: навіть у столиці перелік подібних закладів можна здійснити з допомогою пальців однієї руки. Щоб не бути голослівним, зауважу: тут є і дитсадок, і гімназія, і школа, і заклади професійної та позашкільної освіти, і спортивна школа, і школа мистецтв. Комплекс складається з двох навчальних корпусів, спортзалу, їдальні, басейну, стадіону, хокейної коробки, гімнастичного містечка й пришкільної ділянки. Перелік переваг цього об’єкта освіти, виховання й відпочинку буде неповний, якщо не згадати про 205 кімнат-приміщень і 28 спеціалізованих класів-кабінетів, обладнаних найсучаснішими приладами й наочністю.

Щоправда, навчально-виховний комплекс викликає захоплення не в усіх: дехто навіть у Києві поскрипує зубами, мовляв, навіщо селу така розкіш? Але Тетяні Володимирівні байдуже, в які ряси виряджається заздрість; для неї головне — не розпорошувати сили на міщанське з’ясування стосунків, а неухильно робити ту справу, в необхідності якої вона твердо переконана.

Те, що сільська дитина має право провести дитячі й шкільні роки в сучасному навчально-виховному закладі, може поставити під сумнів або цілковито безчесний індивід, або той, хто не знає про жахливу дискримінацію, якої споконвіку в нашому суспільстві зазнавало село стосовно світи, доріг, комунальних зручностей тощо. На жаль, Україна не може в стислі терміни віддати селу вікові борги, та, хвалити Бога, ще не перевелись у нас Засухи, які на своїх плечах несуть борг державної честі.

Воза перти — не горло дерти

Це неправда, що політика — брудна справа. Ні, сама по собі політика — нейтральна. Брудною, чистою чи ще якою-небудь її роблять політики. І якщо політик може заприсягтися, що в нього нема зерна неправди за собою, то в такому разі вести мову про брудну політику недоречно. І нехай з подібними явищами доводиться мати справу не так уже й часто, як хотілося б, проте вони є, а тому потребують суспільної підтримки й сприяння. Як достеменний факт, маю констатувати: Тетяна Засуха — політик саме такого чистого й чесного «формату».

Щоправда, Тетяна Володимирівна не любить, коли її називають політиком, небезпідставно вважаючи, що сьогодні це слово має надто аморфне значення, що воно не стільки прояснює, скільки замулює сутність людини і її справ, в той час як конкретика життя, роботи й особистих якостей для Засухи завжди понад усе.

Це надзвичайно предметно й повчально: уникати слизької життєвої метушні, щоб мати змогу зосередити зусилля на тих аспектах, які не підлягають девальвації часом. Як казали у Давньому Римі, sub specіe aeternіtatіs, тобто жити треба так, щоб мати головним орієнтиром цінності вічні, котрі не залежать від примх історії. Ця мудра настанова і є життєвим кредо Тетяни Засухи.

Хазяйновита Тетяна Володимирівна завжди рішуче повставала проти дрібного інтриганства й пліткарства. Вона іронічно зауважує: «На таку життєву полову не вистачає ні часу, ні бажання». Знаючи ті обсяги роботи, які господарник і депутат Тетяна Засуха щодня виконує, присягаюся: вона не лукавить.

Зрештою, в цьому можна легко переконатися. У 1986 році Тетяна закінчує навчання в Білоцерківському сільськогосподарському інституті й починає працювати головним зоотехніком колгоспу ім. Щорса. Паралельно здобуває другу вищу освіту в Київському педагогічному інституті. У 1993 році блискуче захищає кандидатську дисертацію з біологічних наук, а в 1997-му — отримує науковий ступінь уже доктора сільськогосподарських наук. З жовтня 1993 року по березень 1998 року несе на своїх жіночих плечах нелегкий тягар голови правління агрофірми «Світанок» (створеної на базі колгоспу ім. Щорса). У 1998 році обирається депутатом Верховної Ради України по Васильківському виборчому округу № 93.

Будучи депутатом-мажоритарником уже третього скликання, маю непогане уявлення про те, якою можуть бути любов і підтримка виборців щодо народних обранців. Однак навіть мені було незвично бачити сотню листів-звернень від пересічних виборців, колективів селян і робітників, учителів і лікарів, військових і працівників правоохоронних органів, молоді і ветеранів, які містили прохання й вимоги вдруге висунути її кандидатуру на виборах до Верховної Ради України 31 березня 2002 року.

Тетяна Засуха якби й хотіла, то не могла знехтувати ці звернення, адже за кожним з них — людські долі, а також віра, надія і любов тих, з ким щодня ходиш спільними стежками, розв’язуєш проблеми і, врешті, живеш спільним життям. Якщо відмовишся чи не виправдаєш довіри, то не знайдеш такого сірка, в якого можна було б позичити очі.

Тож легше й доречніше залишатися собою і щодня працювати на межі можливостей. Улітку робочий день Тетяни Засухи починається зі сходом сонця (о п’ятій ранку — нарада керівного складу агрофірми «Світанок» у кабінеті голови), а закінчується — далеко за північ. Як зауважують односельці, «наша Тетяна майже не їсть і не спить, а працює за шістьох».

Це значною мірою пояснює феномен ефективності «Світанку», однак тільки такою обставиною непересічні успіхи агрофірми не вичерпуються. Тетяна Засуха ще й надзвичайно талановитий керівник і природжений організатор. Люди вірять їй і вірять у неї, а це для оптимальної роботи колективу має надзвичайне значення.

Як жінка, Тетяна Засуха навіть має перевагу: в приватній розмові чоловіки агрофірми зізнаються, що працюють інтенсивніше, ніж 10 років тому, бо підвести керівника-жінку соромно. Вона звикла бути сильною, та примудряється водночас залишатися напрочуд чарівною і жіночною.

Феномен простоти і впевненості Тетяни Засухи обумовлений готовністю завжди відстояти свою точку зору думкою, словом і ділом. Одначе її впевненість ніколи не переступає межу самовпевненості й пихатості. Щирість і людяність — невід’ємний особистий атрибут керівника і депутата, дружини і матері Тетяни Засухи.

Зрештою, навіть від неї — навдивовижу врівноваженої — інколи можна почути різке слово. Щоправда, воно лунає на адресу або нероб, або тих, хто йде шляхом найменшого опору, хто не вкладає в роботу душу, а просто відбуває час. Як розумний керівник, Тетяна Володимирівна усвідомлює, що неробство в колективі неприйнятне, оскільки лінощі одних завжди доводиться компенсувати надзусиллями інших, а це — несправедливо. А замовчувати несправедливість — щонайменше — недалекоглядно.

Що стосується недоброзичливців, то вони у Тетяни Засухи є. І завжди будуть, поки існуватиме заздрість на адресу розумних, роботящих і успішних. Якщо, приміром, «Світанок» збирає цукрових буряків по 700 центнерів з гектара, а якесь сусіднє господарство —вдвічі менше, то скажіть, будь ласка, що легше — досягти результатів ковалівців чи нашвидкуруч заздрити і пліткувати?

Хто каже, що Тетяна Засуха — улюблениця долі, що їй у житті все давалося легко й зорі самі сипалися до ніг, той або її не знає, або намагається скористатися незнанням інших. Їй випала непроста доля, і якщо зовні це не дуже помітно, то честь і хвала її вмінню те приховувати. А яких неймовірних зусиль потребує перебування в «щасливому тонусі» — відомо всім і кожному, хто хоча б інколи намагається підкорити цю непоступливу психологічну вершину.

На своєму життєвому шляху мені довелося спілкуватися з тисячами непересічних осіб, проте таких, хто плідно трудиться і душею, і серцем, і розумом, і руками, було лише кілька. І Тетяна Засуха —у цій когорті. Між іншим, оця дивовижна особиста гармонійність і пояснює феномен керівника і людини Тетяни Засухи, викарбовує формулу її успіху.

Особисто для себе за результатами відвідин агрофірми «Світанок» зробив відкриття: депутатам треба якомога частіше зустрічатися і, за можливості, у неформальній обстановці. Буває, сидиш з людиною роками в одній залі, а не уявляєш ні її «особистого формату» — ні мрій, ні бажань, ні можливостей. Ці прогалини лише на перший погляд неістотні. Насправді вони іноді призводять до недовіри й необгрунтованих підозр, котрі виливаються в гальмування законотворчого процесу. А це вже, погодьтеся, — проблема загальнодержавної ваги.

Майбутнє визначають управлінці

Якось непомітно в Україні звичною справою стало посипання голів попелом, мовляв, бракує в нас людей із стратегічним мисленням. Відвідини агрофірми «Світанок» дали можливість ще раз пересвідчитися дещо в іншому: Україні ніколи не бракувало талановитих і хазяйновитих людей, які вміють дивитися на багато років уперед. Україні бракує розважливості вчасно помітити людей з таким непересічним даром Божим і запропонувати їм ділянку роботи, співмірну їхньому потенціалу, їхнім індивідуальним якостям і їхній уродженій мудрості, котра має своїм опертям прадідівську землю, її невичерпну силу й енергетику.

Нам слід твердо затямити, що по-справжньому потужними державами стають не ті, котрі продукують силу-силенну здібних і талановитих членів суспільства, а ті, котрі вміють вчасно й розумно розпорядитися таким золотим фондом. Якщо суспільству вистачає розуму й інтуїції підтримати й заохотити талановитих, то воно навіки входить до реєстрів великих націй, культур і цивілізацій. Якщо суспільство нехтує золотим фондом яскравих особистостей чи нерозважливо розтринькує його, то горе такому суспільству, бо справи його, вочевидь, кепські.

Недостатня ефективність політичних і економічних реформ у кожній державі не в останню чергу обумовлена непрофесіоналізмом і відсутністю патріотизму у значної частини владної вертикалі. Зворотним боком цієї медалі є витискання талановитих і працьовитих на периферію і у внутрішню еміграцію. Це неприпустимо для держави, яка претендує на гідне майбутнє.

Я не схильний надміру драматизувати ситуацію в Україні, однак твердо переконаний, що за відсутності заохочення природної (а не формальної чи бюрократичної) еліти нам буде дуже важко зробити рішучий крок у ХХІ століття. Треба наділяти владними повноваженнями тих, хто впорається з ними належним чином; необхідно підтримати молодих і талановитих, а надто і першочергово тих, хто вже довів свою спроможність досягати вражаючих результатів за непростих обставин і готовий до іншого — значно вищого —управлінського масштабу.

Запорукою гідного майбутнього України є передусім мудрі призначення в галузі державного управління, бо мати у своєму розпорядженні талановитих управлінців — це навіть не півділа, а значно більше. І не зволікаймо з цією справою загальнодержавного значення: бо ніхто не візьметься стверджувати, що Бог відвів Україні на роздуми століття.

Адам ЧИКАЛ, народний депутат України.